27 березня цього року на так званому соборному з’їзді під головуванням Патріарха Московського Кіріла був затверджений «Наказ» під назвою «Теперішнє і майбутнє російського світу», вироблений у Москві на XXV Всесвітньому Російському Народному Соборі (27–28 листопада 2023 року). Усе це дійство ще раз підтвердило, що російське суспільство живе у замкнутому пропагандистському «бункері», що його Російська Православна Церква подає як останню твердиню світового добра. Просто дивом дивуєшся, як у добу загальнодоступного інтернету можна аж настільки викривити свідомість росіян, щоб вони стали переконані, що «весь світ проти них». Воістину порівняно з нинішніми московськими майстрами облуди рейхсміністр пропаганди Геббельс – це просто хлопчисько!

Нижче мені б хотілося зіставити деякі пасажі зі згаданого «Наказу» з висновками «Послання Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні щодо війни та справедливого миру в контексті нових ідеологій», які були оприлюднені дещо раніше, а саме: 14 лютого 2024 року і які містили чимало висновків щодо єретичності доктрини «русского міра». Тепер, після публікації «Наказу», ці висновки набули цілковитого обґрунтування.

Почнімо з загального висновку Послання Архиєрейського Синоду УГКЦ: «На наших очах чиниться страшна підміна: те, що є злом, зодягається в шати добра; а те, що є добром, припечатується пекельним тавром» (п. 63). А тепер вникнім у сатанинську спробу авторів «Наказу» поставити нинішні геополітичні реалії з ніг на голову:

«Спеціальна військова операція є новим етапом національно-визвольної боротьби російського народу проти злочинного київського режиму та колективного Заходу, що стоїть за ним, яка ведеться на землях Південно-Західної Русі з 2014 року. Під час СВО російський народ обстоює своє життя, свободу, державність, цивілізаційну, релігійну, національно-культурну самобутність, а також право жити на власній землі в межах єдиної Російської держави».

Тут усе навпаки: агресором є не Росія, а Захід, а жертвою його нападу – російський народ. Свою свободу захищають не українці, а росіяни. Відразу принагідно згадуються недавні слова Патріарха Московського Кіріла: «Ми ні з ким не хочемо воювати, Росія ніколи ні на кого не нападала. Це дивно, коли велика і могутня країна ні на кого не нападала, вона лише захищала свої межі». І до такої цинічної брехні вдається єрарх Церкви, яка претендує вважатися християнською!

І це не поодинокий випадок. Так, виступаючи 27 березня 2024 року на згаданому соборному з’їзді зі вступною промовою, він знову приголомшив світ: «І нехай нас ніхто не лякає російським націоналізмом! Російського націоналізму в природі не існує, це знають усі». В народі про такі випадки кажуть: «І як земля під ним не западеться?!»

Український народ у цитованому вище «Наказі» взагалі не згаданий – він тут опосередковано прочитується під евфемізмами типу «злочинного київського режиму» або «малороси». Мало того, російський документ отримав назву «Наказ» цілком не випадково:

«Возз’єднання російського народу мусить стати одним із пріоритетних завдань зовнішньої політики Росії. Росії слід повернутися до доктрини про триєдиність російського народу, яка існує вже більше трьох століть, згідно з якою російський народ складається з великоросів, малоросів і білорусів, які є гілками (субетносами) одного народу, а поняття «російський» охоплює всіх східних слов’ян – нащадків історичної Русі».

Це пряме підтвердження слушності висновку синодальних отців УГКЦ, що «війна, яку веде Росія проти України, має всі риси неоколоніальної війни на Європейському континенті з чіткими ознаками геноциду. Знищення українства стало політичною програмою російського керівництва, його манією, яку підтримує значна частина громадян держави-агресора, що свідчить про нездоровий стан російського суспільства» (п. 11). А якщо когось із західних читачів стривожить у цьому висновку однозначний термін «геноцид», то варто взяти до уваги слова американського професора політології Олександра Мотиля з його статті «Російська Православна Церква оголошує ‘священну війну’ проти України»: «Возз’єднання – це код для винищення та/або асиміляції українців та білорусів. Їхні імена збережуться, але їхні мови, культури, ідентичності та історії – ні, оскільки їх поглинули “великороси”. Знищення “душі” нації у такий спосіб – це саме те, що мав на увазі Рафаель Лемкін, польський єврейський вчений, який і створив термін “геноцид”».

У своєму посланні Єпископи УГКЦ відзначили облудний характер сучасного російського тоталітаризму: «Висуваючи різні конспіративні теорії світової змови проти Росії, він виправдовує за їхньою допомогою будь-які злочини російської влади проти інших народів» (п. 9). Ілюстративний доказ цієї конспіративності в російському «Наказі» і в цьому випадку не забарився:

«З духовно-моральної точки зору спеціальна військова операція – це Священна війна, в якій Росія та її народ, захищаючи єдиний духовний простір Святої Русі, виконують місію «Стримувача», захищаючи світ від натиску глобалізму і перемоги Заходу, що впав у сатанізм».

Що ж, використання терміну «священна війна» – це, здається, вже остання крапля для добросердних європейських християн. Італійська газета Corriere della Sera відгукнулася на цю промову Гундяєва статею з красномовним заголовком: «Євангеліє від Кіріла», в якій порівнює процитований пасаж Кіріла зі словами Папи Франциска: «Релігії не можуть бути використані для війни. Тільки мир є священним, і нехай ніхто не використовує ім’я Боже, щоб благословляти жах і насильство… В ім’я Бога війна не може бути оголошена священною». Важливе зауваження зробив також згаданий уже Олександр Мотиль: «Навіть Путін не назвав свою спецвійськову операцію священною війною, хоча термінологічна інновація Кирила, що нагадує про хрестові походи та ісламський джихад, цілком сумісна з мовою Путіна».

Як засвідчує синодальне Послання, Єпископів УГКЦ стривожив той факт, що «саме Російська Православна Церква надала ідеології “русского міра” квазірелігійного духу, зображаючи Росію як останній бастіон християнства на землі, який протистоїть силам зла». І знову автори російського православного «Наказу» вирішили підтвердити справедливість цього висновку:

«Найвищий сенс існування Росії та створеного нею «русского мiра» – їхня духовна місія – бути світовим «Стримувачем», захищаючи світ від зла. Історична місія полягає в тому, щоб раз за разом збивати спроби встановити всесвітню гегемонію у світі – спроби підпорядкувати людство єдиному злому началу».

Знаменно, що в цитованому «Наказі» жодного разу не згадане міжнародне право. У суспільній – і, на жаль, у церковній – свідомості росіян його просто не існує. Натомість існує страхітлива гординя, що Росія входить до «клубу» тих держав, які формулюють для інших правила гри. Ось як про це висловився предстоятель Російської Православної Церкви Кіріл, виступаючи перед своїми віряними:

«Більшість країн, які вважаються суверенними, не є такими, вони зобов’язані співати з чужого голосу, інтегруватися в чиюсь політику, але Росія дійсно суверенна держава... Коли ми говоримо про суверенітет, ми говоримо не лише про право, а й про можливість бути незалежним від будь-яких інших центрів сили, міжнародних чи національних; І якщо порахувати критично, то таких країн буде менше десяти…»

Але якщо такою гординею просякнутий глава Церкви, то вона стає частиною церковного «Наказу» для всього російського суспільства:

«Росія повинна стати одним з провідних центрів багатополярного світу, керуючи інтеграційними процесами і забезпечуючи безпеку та стабільний розвиток на всьому пострадянському просторі. Як геополітичний центр Євразії, розташований на перетині глобальних осей Захід-Схід і Північ-Південь, Росія повинна регулювати баланс стратегічних інтересів і виступати оплотом безпеки та справедливого світового порядку в новому багатополярному світі».

Що ж, характер цієї «безпеки і справедливого світового порядку» вже пізнали закатовані жертви всіх окупованих територій України…

Проте саме цю гординю Росії та її претензію на світове панування й мали на увазі Єпископи УГКЦ, коли констатували у своєму Посланні: «Сила міжнародного права підмінюється сліпим правом сильного. Замість поваги до гідності та недоторканності суверенітету суб’єкта міжнародного права, утверджуються ексклюзивні та особливі “права” сучасних світових потуг, які накидають себе в міжнародних відносинах як ті, що можуть мати право “патронату” над іншими суверенними державами або прямо заявити про втрату права певної держави та якогось народу на існування. У такий спосіб підривається довір’я до міжнародного права та будь-якої міжнародної мирної угоди, яка на нього спирається» (п. 30). І далі: «Нинішній режим у Росії заповзявся демонтувати донедавню конструкцію міжнародної безпеки, провести новий переділ світу і встановити в ньому свої правила» (п. 56).

Згідно з цим планом Кремля, що отримав благословення і найвищу санкцію з боку священноначалля Російської Православної Церкви, доля України визначена остаточно і наперед. У «Наказі» Всесвітнього Російського Народного Собору про це говориться відверто і безапеляційно:

«Після завершення СВО [спеціальної військової операції] вся територія сучасної України має увійти до зони виключного впливу Росії. Необхідно цілковито виключити можливість існування ворожого до Росії та її народу русофобського політичного режиму, а також політичного режиму, контрольованого з ворожого до Росії зовнішнього центру».

Отож страхітливі воєнні злочини в Бучі та Ірпіні, Харкові чи Маріуполі не були випадковістю. Й вину за них несуть передусім творці злочинних доктрин – Владімір Путін і Кіріл Гундяєв. Це вони санкціонували чергове «остаточне вирішення», тільки цього разу не єврейського, а українського питання. І тепер постає засаднича проблема: хто ж таки переміг у Другій світовій війні? Московські рупори на весь світ трублять про Велику Перемогу Росії – та й світ захоплювався вусатим «дядечком Джо» з незмінною люлькою, який приймав на Красній площі Парад Перемоги. Однак насправді сьогодні у своїх пекельних підземеллях перемогу святкують і Сталін, і Гітлер водночас, оскільки практикований ними тоталітарний культ насильства пишно розцвів у реінкарнованій чекістській імперії, злитій воєдино з імперією православною.

Звісно, незвично буде бачити на лаві підсудних нового Нюрнберга поруч із Путіним високого церковного єрарха. Але що ж: церковні накази можуть також бути злочинними. І навіть якщо в нинішніх хащах політкоректності Кірілу Гундяєву і вдасться оминути судового покарання, то Божий Суд його не омине. І тут знову треба дати слово Єпископам УГКЦ: «Саме це церковне керівництво породило нову геноцидну ідеологію, яка нині відома під назвою “русскій мір”, і добровільно запропонувало свої послуги злочинній владі та освятило її. Ми спостерігаємо за цим глибоким моральним падінням Московського патріарха та його релігійних прибічників з великим болем, бо воно компрометує християнство як таке й підриває довіру наших сучасників до Церкви і до всіх, хто послуговується Христовим іменем» (п. 12).

Що ж, після публікації одіозного «Наказу» ця компрометація стає очевидною. Проте раніш оприлюдненого голосу низки православних богословів світу, а тепер – і голосу Єпископів Архиєрейського Синоду УГКЦ вочевидь замало, щоб подолати виклик із боку пропагованої священноначаллям РПЦ доктрини «русского міра». Я знову і знову наголошую на тому, що ця доктрина несе в собі загрозу для світового християнства, яка є аж ніяк не меншою за загрозу аріанства, несторіанства чи іконоборства. У першому тисячолітті християни світу на Вселенських соборах змогли об’єднаними зусиллями нейтралізувати загрозу цих єресей. Невже сьогодні, у третьому тисячолітті, християни світу розведуть руками і визнають свою безпорадність? Невже ми готові поступитися правдою Христового Євангелія задля «екуменізму» церковної політкоректності?