Неповернення

Сліпий… Ти ходиш з смутком на чолі,
Кийком чогось шукаєш по землі…
І що тобі так треба відшукати,
Ніяк не зможеш ти згадати.
(О.Олесь, «В яких боях ти пам’ять розгубив…» 1908)

Маєш природу подвійну – підземну з небесною навпіл.
Ноче округла, радієш, у пíтьмі знаходячи здобич.
(Орфічний гімн ІІІ. Ночі, переклад Н.Назарова)

Девкаліон

Традиція духовного зречення монарха послідовно простежується в династії Бгарати. В ширшому контексті похід Юдгіштхіри на північ втілює ідею паломництва як важливу складову релігійного життя, що притаманна індоєвропейському світовідчуттю загалом.

Нащадки Ману / Ноя покликані заселити всю Землю, але їх мандри – це також духовний пошук, прагнення повернутися до своєї першооснови. Перший індоєвропеєць є номадом, якому заповідано панувати над євразійським простором. Лукіан (De Dea Syria), ймовірно повторюючи твердження Геродора з Гераклеї, називає післяпотопного патріарха Девкаліона, сина Прометея, скіфом.

Це дивне твердження при детальнішому розгляді безпосередньо пов’язане з античними уявленнями про скіфів як один з найдревніших народів, що є носієм первісної духовності. Відповідна традиція була започаткована Гомером, який, очевидно, під іменем «доярів кобилиць» має на увазі скіфів та називає їх «найправеднішими поміж людей». Захоплення простотою, справедливістю та шляхетністю скіфів повторює ціла плеяда грецьких та римський мислителів від Ефора, Есхіла і Страбона до Цицерона, Горація і Вергілія, хоча автори ближче знайомі з ними дотримуються критичніших поглядів (J.W.Johnson. The Scythian: His Rise and Fall).

Дарій нічого не може вдіяти зі Скіфією. Александр хоч і переправляється через Яксарт та виграє першу битву, через напад діареї мусить припинити кампанію і відступає на південь, за скіфський лімес. Арріан стверджує, що Александр не отримав санкції богів на підкорення Скіфії.

Міф про скіфа як «шляхетного дикуна» задовго до захоплення американськими індіанцями глибоко увійшов у європейський дискурс.

Один з першовідкривачів спорідненості індоєвропейських мов Маркус ван Боксхорн називає первинну мову скіфською. Жан-Сільвен Байї, опонуючи Вольтеру, який вважає, що «все походить з Індії», на підставі спостережень за фрагментарністю астрономічних знань древніх, постулює існування невідомої «вихідної» цивілізації, яка володіє чіткими знаннями про полярні явища та до якої мали бути наближені скіфи.

Дж. Пінкертон (John Pinkerton. An enquiry into the history of Scotland: preceding the reign of Malcom III) зводить всі європейські народи до двох субстратів: кельтського і скіфського, приписуючи скіфське походження грекам, римлянам та германцям. Його логіка спадкоємності скіфи – гети – готи спирається на консенсус античних авторів, які одностайні в цьому питанні (крім Йордана, який виводить готів зі Скандинавії).

Асоціація скіфів з нащадками біблейного Маґоґа, сина Яфета, в юдео-християнській Традиції відкрила шлях до численних гіпотез, які доводили скіфське походження різних європейських народів, від ірландців до угорців. Зрештою, чи не виросла панівна нині курганна гіпотеза походження індоєвропейців у тіні європейського скіфського міфу? Хоча всі основні цивілізації Євразії були виплекані в теплому кліматі, в родючих долинах великих південних річок, чи на берегах затишних морів, пасіонарний і нічим не стриманий скіф постає в уяві найближчим відповідником післяпотопного, чи післяльодовикового прабатька, а європеєць загалом – це скіф окультурений, але вбраний у ті ж скіфські штани, з вродженою войовничістю та латентною любов’ю до канабісу.

Глорифікація скіфа історично врівноважувалася протилежним поглядом на нього як жорстокого варвара і дикуна. До цього стереотипу приставали лідери раннього християнства, для яких він був уособленням грішного язичника. Витоки такого ставлення – у глибокій юдейській антипатії до скіфів, висловленій зокрема Йосипом Флавієм. У VII ст. до Р.Х. скіфське військо вторглося в Палестину та дійшло до Єгипту, змусивши фараона сплатити данину. Скіфи зберігали свою присутність на півночі Палестини, контролюючи місто Бейт-Шеан (Скіфополіс). Водночас, апостол Павло (До колоссян 3:11) не зараховує скіфів до варварів.

Скіфський міф, який дві з половиною тисячі років був присутнім в європейському світоглядному дискурсі, сформував у західній свідомості усталене уявлення про географічний простір на північний схід від кордонів Pax Romana. Велика Скіфія асоціювалася як з містичною неприступністю і праведністю древніх, так і з дикістю та жорстокістю варварів.

Те як цей міф згодом наклався на стійкі забобони Заходу стосовно Росії потребує окремої уваги дослідників. Після підкорення Російською імперією осердя скіфських земель на півдні України їхня спадщина стала об’єктом рефлексії російської інтелектуальної еліти (відоме «так скіфи ми, так азіати ми…» Блока). На тлі куцості античної старовини, знахідки зі скіфських курганів мали продемонструвати древнє коріння російської держави. Проте, на заваді активнішій експлуатації скіфської тематики у великодержавних інтересах стало європейське династичне тяжіння і прив’язка до римського міфу московських Рюриковичів і Романових.

Тим часом, скіфська генеалогія ніяк не проєктувалася на традиційний український дискурс. Мислителями українського бароко (С.Оріховський-Роксолан) була певним чином адаптована сарматська ідеологія польської шляхти, але спроби артикуляції скіфської генези русинів-українців не здійснювалися.

Така ситуація є доволі дивною, адже класична Скіфія в її багатовікових природних межах від Дунаю до Дону фактично збігається з географічною максимою України. Крим, з анексії якого розпочалася в 2014 році російсько-українська війна, є осердям скіфської спадщини (Scythia Minor) і боротьба за нього – змагання не лише за території чи стратегічне положення, а й за історичні смисли. Хоча це розуміння частково присутнє в працях українських мислителів у вигляді чорноморської геополітичної орієнтації (М.Грушевський, Ю.Липа, С.Рудницький), відображення скіфського первня в українській психе ще потребує свого осмислення.

Для цілей цієї статті скіфські ідеї розглядаються як ланка єдиних індоєвропейських уявлень про північний рай, подорож до якого здійснив, поміж інших героїв, імператор Юдгіштхіра.

Меру

Великі цивілізації Євразії відгороджені від Скіфії природною стіною гір, що пролягла від Альп до Саян та подовжена рукотворним китайським муром. Запечатані брамою Александра терени Півдня остерігаються подиху з Півночі, побоюються лихого Маґоґа. Скіфи втручаються в справи Ассирії, Близького Сходу, Мідії, Індії.

Але й сама Скіфія обмежена таємничим простором на Півночі. Там живуть іссидони, за нами одноокі арімаспи, далі – грифони, які стережуть золото Рипейських гір. За цими горами простяглася блаженна країна гіпербореїв, в яку немає проходу смертним.

Уявлення про північний рай за Рипами є спільними для індоєвропейських народів (Г.Бонгард-Левин, Э.Грантовский «От Скифии до Індии»). Грекам він відомий як Гіперборея. В індійських текстах – це гора Меру, на якій мешкають боги. Під горою Меру, на березі молочного океану лежить блаженний острів Шветадвіпа, який Бгаґавата-пурана (8.5.24) називає трансцендентним, хоч і приналежним матеріальному світові. Аналогічно Авеста згадує про північний хребет Хара Березайті, найвищий пік якого є центром світобудови, до нього прикріплені зорі, туди прямують душі померлих. Хара, як і Меру, є axis mundi, коренем і опорою всіх гір на Землі. День і ніч богів, які мешкають там, дорівнюють року людей та відповідають полярному дню і ночі.

Арджуна, підкорюючи північні краї за наказом свого брата Юдгіштхіри, добирається до кордону, на варті якого стоять велетні. Вони кажуть герою, що країна під їхньою охороною не може бути захоплена, в ній не буває воєн і навіть якщо смертний потрапить туди, він нічого не побачить людськими очима. Арджуна погоджується відступити, але просить передати дари для Юдгіштхіри (Магабгарата, 2. Діґвіджая парва, 26-27).

Аналогічно гіперборейці в грецьких джерелах є расою реальних людей, які надсилають дари в храми Аполлона і Артеміди у Дельфах і Делосі, але з ними самими не можливо вийти на контакт.

До Гіпербореї / Шветадвіпи закритий шлях суходолом чи морем. На підступах до Рипейських гір дмуть люті вітри, які не здолати смертним. Але туди можна дістатися повітрям, як це роблять мудреці Ґалава, Нарада та Шука. На стрілі Аполлона прилітає з Гіпербореї Абаріс.

Українці традиційно уявляють рай-вирій на півдні, в теплих краях, куди летять на зиму лелеки. Туди мандрують і звідти повертаються душі (лелеки приносять дітей). Якщо не зважати на певні «пташині» аналогії, зокрема пов’язані зі стіною пір’я на підступах до Рипейських гір (Геродот вважає її звичайним снігом), ці вірування начебто протилежні уявленням про блаженну країну на півночі.

Водночас, в індійському світогляді південь є напрямком Ями (батька Юдгіштхіри) – бога правосуддя і дгарми (релігійної істини). Яма є володарем потойбіччя, він судить душі померлих, винагороджуючи раєм або присуджуючи пекельні муки.

Північним напрямком опікується Кубера, бог багатства. Примітно, що північні Рипейські гори славляться золотом. Для скіфів воно – царський метал, з якого викувані їхні чотири сакральні предмети. У зороастризмі з «сонячним» металом та птахом пов’язана субстанція фарн, яку уособлює царська слава.

Слід також брати до уваги, що сакральна географія не відповідає фізичній. На північ від Чорного моря немає жодного гірського хребта, з якого б стікали Дніпро чи Дін, як уявляли собі Рипи античні автори (єдині в цьому регіоні Уральські гори тягнуться з півночі на південь, а не з заходу на схід). Попри уявлення, що Атлант тримає небесну сферу на Заході (у тому ж напрямку Гомер поміщає і блаженний Елісій), Геракл знаходить цього титана серед гіпербореїв (псевдо-Аполлодор, «Бібліотека» 2.114). Геологічну структуру схожу на описану Платоном («Критій») концентричну столицю Антлантиди знаходимо посеред Сахари (структура Ришата) на південь від Атлаських гір, а не на дні Атлантичного океану. Сама Меру – це гора навпаки, вона перевернута основою догори і вершиною вниз.

На шляху до північного раю індоєвропейця чекають надлюдські випробування, щоб дістатися туди необхідно вистояти перед смертельним подихом Борея.

У цьому контексті цікаво простежити як через біблейські посилання (Єремія 1:14, Ісая 14:12-14) християнські мислителі асоціюють Північ з осідком зла, північний вітер Аквілон постає злим духом, від якого віє «холодом грішників», він спалює серця диявольською хіттю.

К.Юнг («AION») привертає увагу до збігу абсолютних зла і божественності в точці полюсу. Алхіміки (Я.Беме) описують образ Бога посеред пекельного вогню пневми. Усвідомлення полярності Deus absconditus та об’єднанння в його магнетизмі райських і пекельних рис Юнг вважає важливим переживанням психічної цілісності.

Цей погляд може мати певну рацію з позиції індоєвропейської містичної доктрини. Упанішади тлумачать вищу реальність Брагмана поза межами добра і зла. З іншого боку, можна вести мову не про збіг, а накладання образів пекла та раю. Щоб досягнути блаженної Гіпербореї потрібно подолати пекельну Борею.

В зародку тут міститься й ідея паломництва як такого – виснажливої фізичної подорожі в географічну локацію, яка пов’язана з сакральним. Мережею таких локацій-тіртх обплутана вся Індія. Індійський аскет, аби не прив’язуватися до матеріального, постійно переміщується між ними. Геродот каже, що найбільшу повагу в нього викликає скіфська невловимість.

Сварґа

Дізнавшись про трагічний відхід Крішни і його клану, старший з Пандавів імператор Юдгіштхіра бачить у цьому знамення часу й знак того, що йому пора зректися престолу і рушити в останню подорож. Його брати та дружина Драупаді радо пристають до цього рішення. Помінявши царські шати на одяг аскетів, після тривалих мандрів Пандави перетинають Гімалаї і рухаються пустелею на північ. Але до підніжжя Меру вдається дійти лише Юдгіштхірі, всі його супутники падають без сил і помирають. Попри видатні особисті якості, четверо Пандавів і Драупаді мають ґанджі своїх прив’язаностей, які не дають їм здолати шлях, що є фізичним і духовним водночас. Дійти до священної гори зміг лише бездоганний Юдгіштхіра і пес, який його супроводжував. Але на цьому випробування героя не закінчуються.

З величними гуркотом додолу спускається цар богів громовержець Індра та запрошує Юдгіштхіру піднятися на свою колісницю, яка донесе їх до Сварґи. Але на колісниці є місце лише для старшого з Пандавів, пса слід залишити позаду, йому не місце в раю. Колишній імператор відмовляється на це пристати. Він непохитний – за жодних обставин не гідно відвертатися від того, хто вірний тобі, цього не вартий навіть рай.

Після цих слів пес раптом перетворюється на батька Юдгіштхіри, бога Яму. Той хвалить сина за слідування праведному шляху, ситуація з псом була лише перевіркою його праведності.

Мовою психології Юдгіштхіра також певною мірою закриває гештальт свого предка Бгарати. Той втратив високе положення через прив’язаність до оленя. Напозір на порозі переходу в нове життя Юдгіштхіра також виявляє негідну прив’язаність до тварини, але його мотивація відрізняється – він вірний не істоті, а обов’язку, тому прийняте ним рішення викликає похвалу, а не засудження богів.

Піднявшись до блаженних просторів Сварґи, Юдгіштхіра шокований побаченим – там у супроводі небесних істот бенкетує його колишній ворог, підступний Дурйодгана, але ніде не видно благочестивих Драупаді, Пандавів і всіх героїв, які билися на їхньому боці та загинули під час битви на Курукшетрі. Мудрець Нарада пояснює, що Дурйодґана досягнув райського світу завдяки тому, що гідно виконав свій кшатрійський обов’язок, склавши голову в бою. Сварґа – не місце для конфліктів, слід примиритися і залишити ворожнечу в минулому.

Але Юдгіштхіра відкидає рай, в якому немає його близьких і просить відвести його до них. Посланець супроводжує його в місце сповнене темряви, нечистот і злих створінь, там він чує стражденні голоси своїх братів і дружини. Колишнього імператора охоплює гнів від такої несправедливості, він картає богів і виголошує намір радше залишитися в пеклі з рідними, аніж раювати без них.

Індра і боги знову втручаються, розвіюючи пекельне видіння. З одного боку, володар Індра пояснює, що це була чергова ілюзія-випробування, з іншого стверджує, що кожен цар має побачити пекло, нагадавши йому про гріх негідного обману Дрони на полі бою. За словами Індри, кожен робить в житті хороші та погані вчинки, якщо останніх більше, то спочатку, перед розплатою за гріхи, нещасному дають трохи насолодитися раєм, і навпаки. Юдгіштхіра омивається в небесній Ґанзі та, скинувши земне тіло, досягає найвищих просторів Сварґи. Там, узрівши священний образ Крішни, він врешті зливається зі своїм батьком Ямою (Магабгарата, 18. Сварґароганіка парва 2-5).

В індійській Традиції рай і пекло не є місцями перманентної насолоди чи страждання, вони – частина колеса сансари. Отримавши розрахунок за свої вчинки, душа знову повертається на земний рівень або залишається в інших світах допоки і їх не буде зруйновано.

Сходження Юдгіштхіри в плоті на Небеса є кульмінацією Магабгарати і найславетнішим вчинком воїна. Пройдені випробування лише підкреслили його славу. Він втілена праведність і наcамкінець Магабгарата робить висновок, що праведність є найкращим шляхом. Людина не повинна звертати з нього через бажання насолод, під впливом страху чи жадоби. Юдгіштхіра – не звичайна людина, він напівбог, син справедливого судді душ і володаря потойбіччя. У своєму вознесінні він постає психопомпом, який вказує шлях іншим душам. Веде своїм прикладом до Сварґи, але одночасно знецінює її, його відданість принципам вища за рай чи пекло, що викликає великий подив богів.

Уся війна Магабгарати – лише розвага Крішни і божеств, які спустилися на Землю, прийнявши людську подобу.

Смертні не можуть слідувати шляхом девів, але, немов повторюючи приклад Юдгіштхіри, десятки тисяч людей в Індії щороку здійснюють останню подорож до вічного міста Варанасі, щоб померти там і ніколи не повертатися на грішну Землю. Тут на священному ґаті Манікарніка триває безперервна кремація, як колись вогонь Вести у Римі, горить незгасиме століттями багаття, хвилями Ґанґи пливе попіл мерців.

Ідеал неповернення, виходу з сансари вищий за прагнення раю. Але хто дасть гарантію, що з земними стражданнями буде покінчено назавжди? Чи, як стверджував Ніцше, нас всіх чекає Ewige Wiederkunft – вічне повернення?

Паломництво – метафора життя людини, тіло – це кшетра (поле), яке необхідно перейти. Бгаґавата пурана розглядає події Магабгарати під езотеричними кутом, утверджуючи найвищий релігійний ідеал – щиру любов і прив’язаність до Бога. Пекло і рай не мають значення, аби лише завжди слідувати за Ним (3.15.49).

Як стрілка компаса завжди вказує на північ, внутрішній візничий людини спрямовує її до блага, до раю. Звідки б ми не вийшли – ніколи не повернемося в ту ж точку, куди б не йшли – нехай кожен крок наближає до духовного полюсу.