«Возз’єднання» на Закарпатті і долі «возз’єднаних» у складі РПЦ

«Возз’єднання» на Закарпатті і долі «возз’єднаних» у складі РПЦ - фото 1
14 квітня, 10:00
Богослов'я
До 75 річниці насильницької ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії радянським режимом.

о. Михайло Михайлець

Після окупації Червоною армією Закарпаття восени 1944 році та подальшим приєднанням її до СРСР, розпочався процес ліквідації Греко–Католицької Церкви (далі ГКЦ) у краї. У цьому процесі радянською владою були задіяні радянські спецслужби і Російська Православна Церква (далі РПЦ). Шляхом терору і репресій радянська влада практично розгромила структури Мукачівської ГКЄ. Врешті радянська влада проголосила про «саморозпуск» ГКЦ. Якщо у Галичині це відбулося на Львівському псевдособорі 8–10 березня 1946 року, то на Закарпатті — на святкуванні «Торжества православія» у древньому Мукачівському монастирі 28 серпня 1949 року. У силу певних обставин процес ліквідації ГКЦ на Закарпатті розтягнувся довше, ніж у Галичині, і маленькій Закарпатській області судилося стати останньою твердинею унії у Радянському союзі. У ході репресій греко-католиків на Закарпатті було фізично знищено єпископа Теодора Ромжу, а чималу кількість греко-католицького духовенства було репресовано. ГКЦ у Радянському Союзі перестала легально існувати і її віряни змушені були піти у підпілля. Однак, певна кількість греко-католицьких священиків під тиском радянської влади перейшла до РПЦ. За своїми душпастирями перейшла у РПЦ і значна частина мирян.

На Закарпатті значна частина греко-католицького духовенства, наслідуючи приклад свого мужнього архипастиря Теодора Ромжі, залишилася вірною Вселенській Церкві. Однак чимало священиків, не витримавши тиску з боку радянської влади, здійснили апостазію і «возз’єднались» з РПЦ. Життя і подвиг мучеництва та ісповідництва греко-католицьких єпископів та багатьох священиків МГКЄ досить широко висвітлений у історичній літературі та періодиці. Натомість постаті священиків, конвертованих у РПЦ, та їхня діяльність залишається маловідомою, а їхні долі майже не досліджені сучасними церковними істориками. А ця тема є дуже важливою і цікавою. Ця стаття має за мету на основі джерельного матеріалу, зокрема архівних документів Державного архіву Закарпатської області (ДАЗО) та Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ), висвітлити деякі маловідомі аспекти процесу конвертування священства МГКЄ у РПЦ, його наслідки та подальшу долю «возз’єднних» священиків. У статті також представлено короткі біографії колишніх греко-католицьких священиків МГКЄ, які одними з перших конвертувались у РПЦ, і яких влада використала у процесі так званого «возз’єднання» греко-католиків Закарпаття з російською РПЦ та їхня діяльність в її лоні.

У Галичині головним ініціатором «возз’єднання» греко-католиків з РПЦ був інтелектуал д-р. о. Гавриїл Костельник. На роль закарпатського «Костельника» радянська влада призначила відомого дослідника історії краю о. Іринея Кондратовича. Тому у цій статті головна увага звернена на особу і діяльність о. Іринея Кондратовича та його однодумців оо. Стефана Данієловича, Вартоломея Балтовича і Михайла Бендаса, які відіграли важливу роль у конвертуванні закарпатських греко-католиків у РПЦ.

Піонери конвертування у РПЦ

Володіючи інформацією про події у Галицькій митрополії, де так звана «ініціативна група», яка складалася з греко-католицьких священиків, котрі погодилися співпрацювати з радянським режимом у справі ліквідації своєї Церкви, владика Теодор Ромжа приклав великих зусиль, щоб подібного не відбулося в МГКЄ. З особливою увагою він відносився до конкретних обставин кожного священика, вивчав характер і особисті якості кожного душпастиря з метою передбачити його поведінку у критичних ситуаціях. Священикам, яких на місцях особливо часто турбували органи нової влади чи агенти радянських спецслужб, єпископ пропонував залишити парафію на певний час або перейти на інше місце. В окремих випадках владика Теодор дозволяв священикам емігрувати. Молодому єпископу Теодору Ромжі вдалося не допустити апостазії духовенства МГКЄ. За життя владики Ромжі ніхто зі священства єпархії не перейшов у РПЦ. Після ліквідації єпископа Теодора Ромжі 1 листопада 1947 р. закарпатські греко-католицькі священики теж не особливо поспішали «возз’єднуватися» з РПЦ. Не зважаючи на активні заходи радянської влади, протягом наступного 1948 року ніхто з духовенства МГКЄ ще не наважився перейти на російське православ’я. Хоча у повідомленні «Про проведення підготовчої роботи про забезпечення намічених планом заходів по ліквідації греко-католицької Церкви у Закарпатській області УРСР» станом на 1 липня 1948 р. зазначалося, що через агентуру виявлено 15 греко-католицьких священиків прогресивно налаштованих щодо Православної Церкви, яких можна буде схилити до возз’єднання з православ’ям. [11 арк. 87]

Масова апостазія закарпатського греко-католицького духовенства розпочалася під час завершальної фази наступу радянської репресивної системи на МГКЄ у січні–лютому 1949 року. Першими конвертувалися у РПЦ 26 січня 1949 року отці Стефан Данієлович із с. Кибляри та Іван Сливка із с. Верхня Визниця, які ще до того були завербовані МДБ у якості агентів. [7 арк. 33] Стефан Данієлович за свою апостазію отримав у подарунок возведення у сан протоєрея і призначення на посаду настоятеля Мукачівського катедрального собору Успення Пресвятої Богородиці, який радянська влада відібрала від греко-католиків і передала православним. Натомість, о. Івана Сливку у жовтні 1951 року було заарештовано, а згодом засуджено. Перебуваючи у радянських таборах він відкликав свою апостазію і повернувся у лоно ГКЦ. [19 с.224] Третім по черзі перейшов до РПЦ сотрудник парафії у м. Берегові о. Михайло Беца, який за свій вчинок отримав настоятельство у цій парафії та посаду благочинного. [2 с.207] Архидиякон Іриней Кондратович перейшов до РПЦ 9 лютого 1949 р. Згодом його було возведено у сан протоєрея, а після відібрання від греко-католиків і передачі РПЦ Ужгородського катедрального собору Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, призначено його настоятелем. Передача собору і приміщення єпископської резиденції православним відбулася 16 лютого 1949 року. Того самого дня капітулярний вікарій о. Микола Мурані, виконуючи наказ радянських органів безпеки, підписав звернення до греко-католицького духовенства Закарпаття, у якому оголосив про ліквідацію єпархіального управління та розпуск капітули. [9 с.457] Це вплинуло на певну частину греко-католицьких священиків і протягом наступного місяця ще кілька отців конвертувалися у РПЦ.

Протягом 1949–1950 року до РПЦ перейшло 129 священиків МГКЄ, однак кілька з них невдовзі відкликали своє рішення і були заарештовані. 175 священиків МГКЄ залишилися вірними своїй Церкві, і 124 з них були засуджені. [19 с.302]

Звернення «Всечесному духовенству і всім благочестивим віруючим Греко-католицької Церкви на Закарпатті»

Навіть після передачі греко-католицьких соборів у Мукачеві та Ужгороді й припиненні діяльності керівного органу МГКЄ єпархіальної капітули, процес переходу греко-католицьких священиків Закарпаття до РПЦ проходив досить повільно. З метою пожвавлення даного процесу 8 квітня 1949 р, з’явилося звернення «Всечесному духовенству і всім благочестивим віруючим Греко-католицької Церкви на Закарпатті», підписане чотирнадцятьма колишніми греко-католицькими священниками, деканами, настоятелями найбільших парафій, які «возз’єдналися» з РПЦ. Це звернення підписали: о. Іриней Кондратович, о. Стефан Данієлович, о. Михаїл Пензель, о. Михаїл Беца, о. Іван Лендєл, о. Петро Мошак, о. Михаїл Бендас, о. Іван Сопко, о. Георгій Кадар, о. Антоній Попович, о. Стефан Копик, о. Вартоломей Балтович, о. Гавриїл Маркович. [20с.523] У зверненні йшлося про те, що унію жителям краю накинули мадярські володарі, що її впроваджували насильно, що керівництво ГКЦ після визволення Закарпаття не змогло належним чином оцінити важливість цього історичного моменту і намагалося будь-якою ціною зберегти унію. Наостанок підписанти закликали всіх, хто ще не перейшов на православ’я, піти за їхнім прикладом і «возз’єднатися» з РПЦ: «Нехай релігійне серце наше буде надалі не в Римі, який був для нас, навіть для уніатів, мачухою, а в Києві – матері Русі, і в Москві, яка є великою оборонною силою нашої Вітчизни і всіх слов’ян».[20 c.520-521] Слід зазначити, що дане звернення, яке мало наметі деморалізувати залишки вірного унії закарпатського духовенства і підштовхнути їх до «возз’єднання» з РПЦ , частково мало успіх. Так у наступні місяці процес конвертації священиків МГКЄ у РПЦ трохи пожвавися.

Святкування «Торжества православія» в мукачівському монастирі.

У Закарпатській області радянській владі та РПЦ не вдалося організувати «собор» для «саморозпуску» ГКЦ на кшталт Львівського псевдособору 1946 р. але, як підсумок розгрому МГКЄ, 28 серпня 1949 р. було організовано свято «Торжества Православія». Його метою було офіційне проголошення ліквідації Ужгородської унії. Для цього підібрали символічне місце: монастир Святого Миколая на «Чернечій Горі» в Мукачеві – один із найдавніших закарпатських монастирів, осідок перших єпископів Мукачівської єпархії, найбільший відпустовий центр Срібної Землі.

Отож, місіонерський відділ єпархіального управління Мукачівсько–Ужгородської єпархії РПЦ готуючи святкування «Торжества Православія», всім колишнім греко-католицьким священникам і частині «староправославних» священників Закарпаття заздалегідь розіслав запрошення прибути на відпуст у Мукачівський монастир, який влада відібрала від оо. василіян і віддала православним монахам ще у 1947 р. Згідно з даними, які подає в своєму донесенні уповноважений Ради у справах РПЦ по Закарпатській області Шерстюк, у святкуваннях в монастирі на Чернечій Горі 28 серпня 1949 р. взяло участь близько 15 тис. осіб. [ 16 с.206] Крім архиєпископа Львівсько-Тернопільского і Мукачево-Ужгородського Макарія, у святі «Торжества Православія» взяли участь двоє архиєреїв з Галичини, колишні греко-католицькі священики: Станіславський єпископ Антоній Пельвецький і Дрогобицький єпископ Михаїл Мельник. Також уповноважений стверджував, що на Чернечу Гору прибуло понад 90 процесій вірних з різних сіл області. [16 с.206] Прибули процесії навіть із деяких віддалених «староправославних» парафій з Хустщини. Однак, деякі колишні греко-католицькі священики свідомо ухилилися від участі у святкуванні «Торжества Православія», наприклад протоєрей Вартоломей Балтович із с. Заріччя на Іршавщині, о. Юрій Боднар із м. Виноградова та інші.

Святкування розпочалося увечері 27 серпня відправою всенощного. Наступного дня, у празник Успіння Пресвятої Богородиці, в Мукачівському монастирі було звершено чотири Божественні Літургії (одна угорською мовою). Під час архиєрейської Літургії, яку відправляли троє єпископів, двоє архимандритів і понад 30 священнослужителів, один із найстарших священиків, протоєрей Кондратович проголосив, що з днем 28 серпня 1949 р. «закончила свое существование на Закарпатской Украине церковная уния закарпатского духовенства с Римом – уния, как антинародный исторический акт, как исторический документ иноземного насилия над волей и совестью русско-украинского закарпатского народа». [23] Слід відмітити, що до радянської окупації він висловлював зовсім протилежні думки: позитивно характеризував Ужгородську унію та її наслідки для Закарпаття, паралельно критикуючи низький моральний та культурний рівень місцевого православного духовенства XVII–XVIIІ ст.

Після завершення богослужінь у монастирі відбувся святковий обід, під час якого звучало багато промов. Мав промову і протоєрей Кондратович. Загалом конвертит говорив про «возз’єднання» ГКЦ з Православною Церквою, закликав забути все минуле й почати нове чесне життя. Також сказав, що «Отныне не должно быть староправославних и новоправославних священников, все должны быть едино» [16 c.208] Цікаво, що під час обіду також було проголошено тост за радянський уряд і вождя радянського народу товариша Сталіна. Цей тост проголосив «новоправославний» священик Петро Погоріляк. [16 с.209]

Намагання протоєрея Кондратовича та його оточення проводити незалежну політику в лоні РПЦ

Перебуваючи в РПЦ, протоєрей Кондратович та його оточення намагалося проводити свою незалежну політику. З агентурного доносу агента «Метеора» (протоєрей Никита Павлюсюк) за 16 березня 1950 р. випливає, що колишні греко-католицькі священники Іриней Кондратович, Стефан Данієлович та Вартоломей Балтович виношують плани створення якоїсь «Автокефальної Закарпатської єпархії» на чолі з єпископом зі свого середовища та зі збереженням у ній у недоторканості всіх місцевих обрядових особливостей. Кандидатом на єпископа бачать вдівця о. Балтовича, близького друга Кондратовича. [10 арк.20] Сам Кондратович у донесенні охарактеризований як «крепко честолюбивый старик (ему уже седьмой десяток), мечтающий о том, чтобы стать закарпатским канцлером при Епархиальном Управлении». [10 арк.22] Автор донесення зауважує, що Кондратович, за характеристиками з колишнього греко-католицького єпархіального управління, – «людина з підвищеними амбіціями», тому думає, що зі своїм приятелем Балтовичем буде разом керувати єпархією. Також у цьому документі йдеться про те, що Кондратович з однодумцями висловлює побажання позбавитися чужих духовних осіб, які прибули на Закарпаття зі східних областей, а нових – не допускати. Припускаємо, що йшлося про осіб сформованих у російському і радянському культурному середовищі та російській синодальній традиції. Примусово конвертовані у РПЦ вищезгадані священики, які були людьми ментально окцидентальними, негативно сприймали людей «присланих зі Сходу», які були для них ментально, культурно і мовно чужими. З цього випливає, що о. Іриней Кондратович та його оточення негативно ставилося до «чужих» духовних осіб, які прибули зі «Сходу» та воліли бачити на катедрі Мукачівсько–Ужгородської єпархії представника закарпатського «возз’єднаного» духовенства, а також хотіли зберегти місцеві обрядові традиції від впливів московської синодальної традиції. За це, Кондратовича та його однодумців звинувачували в «локальному патріотизмі», який може перерости у сепаратизм. [10 арк.22]

Можна припустити, що термін «автокефальна» у згаданому донесенні є перебільшенням. Можливо, мова йшла про призначення єпископа Мукачівсько-Ужгородської єпархії зі свого середовища, як от о. Балтовича, забезпечення домінування в цій єпархії колишніх греко-католиків та консервацію певних обрядових особливостей. Фактично, призначення владикою такої особи як Балтович дало б можливість проводити їм самостійну кадрову політику й гарантувало б недоторканість місцевих обрядових традицій.

Однак, плани створення «Автокефальної Закарпатської єпархії» не здійснилися. Окремого єпископа для Мукачівсько-Ужгородської єпархії таки призначили, але ним став етнічний росіянин Іларіон (Кочергін). Його призначили тимчасово керуючим єпархією 17 березня 1950 р. За твердженням ігумена Гавриїла Кризини, владика Іларіон багато зробив для впровадження в колишні греко-католицькі парафії російського православного богослужбового чину. [17 с.95] Тобто, він робив абсолютно протилежне тому, що планували Кондратович та його союзники. Більше того, за єпископства Іларіона ініціаторів створення «Автокефальної єпархії» згодом усунули з посад.

Подальша доля «возз’єднаного» духовенства на Закарпатті

Станом на 19 травня 1950 року у Закарпатській області серед колишнього греко-католицького духовенства, яке «возз’дналося» з РПЦ (124 особи), було 32 агентів і 25 інформаторів. Однак чимало з «підписаних» священиків попри зовнішню демонстрацію повної лояльності до радянського режиму, мали антирадянські й антиправославні настрої й не співпрацювали з органами радянської влади чи радянськими спецслужбами. У травні 1950р. співробітники МДБ фіксували, що ряд колишніх уніатських священиків, які формально перейшли на православ’я, але фактично не порвали з католицтвом, ухиляються від проведення богослужінь згідно з обрядами Православної Церкви, ігнорують православну єрархію і поширюють неправдиві вигадки щодо свого переходу на православ’я. [10 арк.28]

У наступне десятиліття активісти «возз’єднання» МГКЄ з РПЦ, за винятком протоєреїв Михайла Бендаса та Михайла Пензеля, відійшли у засвіти. У 1958 році о. Михайла Бендаса було звільнено з посади секретаря єпархіального управління і відправлено на парафію у гірське село Скотарське, де останній служив ще як греко-католик. Отцю Михайлу Пензелю попри свою епатажну поведінку вдалося прослужити на важливих парафіях аж до виходу на пенсію.

Слід зазначити, що конвертовані у РПЦ колишні греко-католицькі священики намагалися зберегти греко-католицькі обрядові елементи як у відправленні богослужінь, так і у облаштуванні храмів. Зберігалася і місцева українська вимова церковнослов’янської, а також традиційний для Закарпаття церковний спів, відомий як «Простопініє». Обнявши у 1961 році Мукачівсько-Ужгородську кафедру, єпископ Ніколай Кутєпов вибірково провірив 26 парафій і у звітах стверджував, що у всіх церквах даних парафій знаходяться уніатські престоли, уніатські служебники, Хресні дороги і місійні хрести, лавиці для сидіння, а також ікони з «изображением католического Сердца». Владика стверджував, що всі церковні обряди також мали «униатскую окраску». [17 с.100-101] Здивуванням для єпископа Ніколая було те, що навіть у мукачівському катедральному соборі Символ віри співався з filioque, на Утрені не читалося Шестипсалм’я, а тільки перший і останній псалом, священик, виходячи на проповідь, вітався «Слава Ісусу Христу!», престол був закладений квітами, після Причастя не було «запивки». [17 с.101]

Загалом «возз’єднане» духовенство поступово втрачало вплив у Мукачівсько-Ужгородській єпархії РПЦ, ряди священства якої поповнювалися душпастирями, які отримували формацію у православних семінаріях Радянського Союзу. Так, згідно з результатами перевірки парафій єпархії, здійснених з благословення єпископа Григорія Закаляка єпархіальними комісіями у 1972 році, загальна кількість православного духовенства становила 212 осіб, з яких тільки 42 були колишніми греко-католиками, які «возз’єдналися» з РПЦ. Зазначалося, що це люди старшого покоління духовенства. [17 с.104]

Значна частина »возз’єднаних» священиків у різний період повернулися до Католицької Церкви. Декілька колишніх греко-католицьких священиків за посередництвом підпільного священика о. Івана Маргітича (оо. Андрій Глеба, Юрій Матейча, Юлій Микуланинець, Віктор Федорчак, Микола Ченгері, Ілля Сидор), у другій половині 1950-их років таємно повернулися у ГКЦ, продовжуючи формально служити у РПЦ як криптокатолики. Майже всі закарпатські греко-католицькі священики, конвертовані у РПЦ, які дожили до легалізації ГКЦ, офіційно повернулися до своєї Церкви. Чи не єдиним вийнятком був о.Михайло Беца, який виїхав у Чехословаччину і залишився православним аж до смерті, яка наступила 1992 р. [21 с.106]

Нижче подано біографії тих священиків, які за вказівками радянської влади і радянських спецслужб, відіграли головну роль у «возз’єднанні» греко-католиків Закарпаття з РПЦ. Приклад цих колаборантів демонструє те, як радянська влада оцінювала такі послуги, та наскільки вона довіряла таким особам.

Іриней Кондратович - фото 132777
Іриней Кондратович

 

Іриней Кондратович (1881–1957) народився в Ужгороді в родині Михайла Кондратовича та Катерини Мурин. У 1886–1891 рр. Іриней навчався у початковій школі, у 1891–1899 рр. – в Ужгородській восьмикласній гімназії. Богословські студії пройшов в Ужгородській греко-католицькій духовній семінарії. Після їх завершення одружився на Йозефіні Губаш. Іриней Кондратович був рукоположений на священика єпископом Юлієм Фірцаком у березні 1904 р. Короткий час він був сотрудником у містечку Шаторальяуйхей (тепер Угорщина), у 1904–1914 та 1919–1921 рр. – парохом у с. Колониця (тепер Словаччина), у 1921–1938 рр. – с. Хоньковці (тепер Словаччина), у 1938–1949 рр. – с. Йовра у (з 1946 р. Сторожниця) біля Ужгорода. [1с.74] У часі Першої Світової війни о. Іриней був військовим капеланом з 24 листопада 1914 до 19 січня 1919 р. Він був військовим священником на Італійському фронті в чині капітана. Кондратович працював там при потягах, якими возили поранених. За санітарні заслуги отримав відзнаку Червоного Хреста, священицький хрест та чотири медалі. [16 с.155]

Після розпаду Австро-Угорщини і проголошення Угорської республіки, о. Кондратович став міністерським радником при уряді графа Мігаля Карольї, у так званому «русько-країнському міністерстві». Дане міністерство займалося справами Закарпаття, яке в новоствореній Угорській республіці мало офіційну назву «Руська Країна». Згодом в Угорщині було встановлено комуністичний режим і Кондратович у березні 1919 р. вступає до комуністичної партії та отримує посаду «окремого шефа» в «русько-країнському народному комісаріаті» й посаду редактора газети «Русько-Країнська Правда». [16 с.155]

Після падіння комунізму в Угорщині, о. Кондратович повертається на свою парафію, яка в той час вже перебувала у складі новоутвореної Чехословацької Республіки. Сам Кондратович стверджував, що у міжвоєнний період підтримував контакти з комуністичними діячами Мондоком, Гаті, Гавсичем аж до 1938 р. Можливо, симпатії до комунізму о. Іринею прищепила його жінка Йозефіна. Відомо, що сестра його жінки та інші її родичі, які проживали в Югославії, були людьми «комуністичного переконання», через що їх розстріляли на початку 1940-х рр. [16 с.155]

У 1928 р. о. Кондратович став радником єпископської консисторії. З 1940 р. він був намісником Бежовського деканату, а в 1942 р. отримав титул почесного архидиякона. Деякі старожили Сторожниці добре пам’ятають о. Кондратовича. З їх слів випливає, що селяни відносилися до свого пароха з повагою.

Іриней Кондратович активно займався дослідженням минулого Закарпаття. Його найвідомішим історичним твором є «Исторія Подкарпатскоѣ Руси для народа», що побачила світ у видавництві товариства «Просвіта» в Ужгороді у 1924 р. Кондратович написав ряд історичних розвідок, зокрема «Приходъ и разселеніе подкарпатскихъ русиновъ», «Къ исторіи стародавного Ужгорода и Подкарпатской Руси до конца XIV вѣка», «Козаки на Верховинѣ», «Очерки изъ исторіи Мукачевской епархіи. Епископы Ольшавскіе и ихъ дѣятельность въ борьбѣ за церковную унію и за канонизацію Мукачевской епархіи», «Синьо-жолтый прапоръ и червеный медвѣдь», та інші. Цей священник також уклав підручник словацькою мовою: «Gréckokatolicky Krátky biblijni katechizm» (Греко-католицький короткий біблійний катехизм), який вийшов друком у 1926 р. Згодом о. Кондратович доповнив його і перевидав у 1930 р. Іриней Кондратович написав і кілька художніх оповідань.

У період угорської окупації 1938–1944 рр. Кондратович активно співпрацював з владою і демонстрував угорський патріотизм. З 1940 р. він був членом урядової партії «Мадяр-Ейлет-Парт’я» (Magyar Élet Pártja). Є також відомості про його зв’язки з угорською контррозвідкою «Камільгаріто Остай» (Kémelhárító Osztály). [7 арк.254] За видатні заслуги перед Угорським королівством священик отримав почесний титул «Вітеза», який надавали в часи регентства Міклоша Горті. У 1941–1944 рр. о. Іриней Кондратович був віце-президентом «Подкарпатского общества наук», а також радником Міністерства освіти Угорщини (1942).

Після того як восени 1944 року Закарпаття окупувала Червона армія, о. Іриней причепив на реверенду червону п’ятикутну зірку й червоний бант і так ходив селом. Він також брав активну участь в діяльності Народного комітету Сторожниці, зокрема півтора року займав посаду його секретаря. [4 арк.2-3] У березні 1946 р. Управління Міністерства державної безпеки (МДБ) УРСР в Закарпатській області, володіючи інформацією про діяльність о. Кондратовича на користь хортистської Угорщини та «захист інтересів Ватикану», піддало його допиту. На цьому допиті священник зізнався в «активной пособнической деятельности в пользу венгерских окупантов и обратился с просьбой предоставить ему возможность искупить свою вину». [9 арк.150] о. Кондратовича було завербовано і з цього цього часу в документах МДБ він фігурує як агент «Мусоргський». [9 арк.150] Як агент МДБ, о. Кондратович надав працівникам МДБ ряд цінних відомостей про діяльність греко-католицького та римо-католицького священства. Цікаво, що в 1946 р. «Мусоргського» планували вислати до Угорщини з метою проникнення в католицькі кола. Втім, згодившись на цей виїзд, агент розповів про це своїй жінці, а та повідомила про все в капітулу МГКЄ, розшифрувавши чоловіка. Згодом о. Іриней сам розповів єпископу Теодорові Ромжі про виклик в МДБ і зміст допиту. Однак о. Кондратович і після цього всього надалі продовжив працювати на МДБ. Ще того ж року було заплановано, що «Мусоргський» одним з перших зі священства МГКЄ має «возз’єднатися» з РПЦ, на що він дав свою згоду. [9 арк.151] Радянські спецслужби підсилали «Мусоргського» до генерального вікарія о. Олександра Хіри та капітулярного радника, о. Георгія Чурговича з метою схилити їх до переходу на православ'я. Ця його місія не увінчалася успіхом…

На початку жовтня 1948 р. о. Кондратович заявив уповноваженому Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР Вільховому, що згоден перейти на православ’я й повести за собою інших священників. Священник-агент свідомо натякав уповноваженому, що МГКЄ потрібно позбавити керівництва. Очевидно, він хотів взяти управління єпархією в свої руки в якості голови ініціативної групи із «воз’єднання» з РПЦ, як це зробив о. Гавриїл Костельник у Галичині.

Архидиякон Іриней Кондратович перейшов до РПЦ 9 лютого 1949 р. [19 с.399] Після переходу в РПЦ, священника возвели в сан протоєрея і призначили настоятелем катедрального собору в Ужгороді, який радянська влада 16–17 січня відібрала від греко-католиків та передала православній єпархії. [4 арк.1] Таким чином, о. Кондратович став першим православним настоятелем цього собору. 1 лютого 1951 р. до соборної парафії було приєднано Цегольнянську, а почесним настоятелем собору став сам владика Іларіон. Колишній настоятель Цегольнянської парафії протоєрей Михайло Пензель (він же агент «Петров»), і протоєрей Іриней Кондратович змушені були служити в соборі почергово: через тиждень. Два амбітні агенти не змогли знайти спільної мови. о. Пензель був почав конфліктувати з о. Кондратовичем, вчиняючи проти нього різні інтриги з метою усунення з собору. Внаслідок доносу Пензеля Кондратовича відправили на покаяння в монастир с. Іза біля Хуста. [4 арк.1]

Після поверненя з Ізи протоєрей Іриней Кондратович отримав призначення на парафію у с. Доманинці, а потім повернувся у Сторожницю, де прослужив аж до своєї смерті. У листі до голови виконавчого комітету Закарпатської обласної ради депутатів трудящих Івана Туряниці Кондратович просив посприяти у вирішенні своїх кар’єрних питань, підкріплюючи це прохання нагадуванням про те, що «я всегда прилежно и усердно работал в интересе нашего народа и Родины». [4 арк. 2-3] Однак старому протоєрею вже не вдалося зайнятий керівної посади у Мукачівсько–Ужгородській єпархії РПЦ. Все ж, у 1957 році Іриней Кондратович був призначений обласним благочинним Мукачівсько-Ужгородської єпархії РПЦ, однак до виконання обов’язків так і не приступив.

Зі спогадів старожилів с. Сторожниця відомо, що незадовго до смерті, коли о. Іриней лежав хворий у лікарні, то дуже плакав та жалів, що зрадив і перейшов на православ’я. Очевидно, що вмираючий священник відчував певні докори сумління. Це підтверджує і о. Юрій Сабов у газетній публікації «Спогади із заслання Олександра Хіри», де пише, що о. Кондратович просив римо-католицького священника Іштвана Леврінца: «Коли почуєш, що мені погано, прийди і дай мені розрішення від гріха моєї зради». [24 с.2] Однак, його прохання не було виконане, бо о. Іштван тільки на третій день після похорону Кондратовича довідався, що того вже немає між живими. Іриней Кондратович помер 19 травня 1957 р. в Ужгороді.

Вартоломей Балтович - фото 132778
Вартоломей Балтович

 

Вартоломей Балтович (1881–1965) народився 1881 року у с. Мала Мартинка у родині священика о. Миколи Балтовича й Ілони Штефан. Гімназійні студії відбув в Ужгороді, потім там же навчався в греко-католицькій духовній семінарії. Ще з шкільної лави товаришував з Іринеєм Кондратовичем. Після одруження з Гізеллою Головач 1906 року отримав свячення з рук єпископа Юлія Фірцака. Спочатку був сотрудником парафії у Мараморш - Сигеті при вікарієві Марамороша, відомому духовно-громадському діячеві Закарпаття о. Михайлові Балогу. Пізніше служив парохом у Липецькій Поляні та на парафіях Іршавщини. Найдовше прослужив у селі Заріччі біля містечка Іршави. [21c.93] Отець Вартоломей молодим овдовів і сам виховував дітей. Ревним служінням о. Вартоломей заслужив любов і повагу своїх парафіян. Крім душпастирства брав участь в культурному і громадсько-політичному житті краю, зокрема був членом «Християнсько–народної партії», очолюваної о. Августином Волошином, який був двоюрідним братом його матері. У с. Загатті і с. Заріччі організував читальні товариства «Просвіта.». В часі Карпатської України був провідником УНО (Українське Національне Об’єднання) на Іршавщині. Про цей факт стало відомо після віднайдення архіву отця Балтовича 2011 року, під час ремонту церкви у Заріччі. Серед знайдених документів матеріали, що стосуються структурних підрозділів УНО у Іршавському окрузі, розпорядження уряду Карпатської України, ділова переписка, приватне листування, книги, брошури, агітаційні листівки, фотографії, карти тощо.[26] Після окупації Карпатської України Угорщиною у березні 1939 року, о. Вартоломея було арештовано, й утримувано під вартою у м. Севлюші (Виноградові), але невдовзі за клопотанням владики Олександра Стойки і на прохання парафіян села його було звільнено.

Вартоломей Балтович конвертувався у РПЦ 14 березня 1949 року. 2 квітня 1949 року його було призначено благочинним Іршавського благочиння. [2 арк.61] Внуки о. Балтовича Василь та Михайло Шерегії твердять, що о. Вартоломей перейшов до РПЦ через те, що органи МДБ погрожували звільнити з роботи його дітей. [26] Очевидно, що перехід у РПЦ відбувався під тиском і сприймався священиком як вимушений акт. Отець Вартоломей Балтович у листі до священика с. Малий Раковець о. Стефана Гладоника закликав останнього перейти на «нове православіє» і акцентував на тому, що «Відкол від церковної єдности від її глави не є єрессю і по суті не є гріхом проти віри, але є тяжким порушенням підпорядкування». [20 с.513] Тобто о. Балтович сприймав конвертування у РПЦ не як апостазію (віровідступництво), а як зміну юрисдикції. Він намагався схилити до переходу на православ’я і свого рідного брата о. Миколу Балтовича, який служив у с. Тур’я–Пасіка на Перечинщині, однак той не послухав і залишився вірним своїй Церкві, за що був репресований.

Вже як православного благочинного о. Вартоломея Балтовича було завербовано співробітниками МДБ. У документах МДБ він фігурує як агент «Липовський». [8 арк.232-233] Новому агенту було доручено проводити місіонерську діяльність серед греко-католицького духовенства. Отцю Балтовичу вдалося схилити до переходу в РПЦ оо. Брунцвіка і Дуфинця. Агента «Липовського» у 1953 році КДБ залучало на впізнання тіла вбитого о. Петра Ороса. Однак співробітники МДБ не дуже довіряли «Липовському.» Благочинний Іршавського округу о. Балтович у вещезгаданому агентурному донесенні агента «Метеора» охарактеризований негативно у зв’язку з тим, що під час богослужінь демонстративно не згадує єрархію РПЦ; на запрошення архиєпископа Макарія не прибув 20 липня 1949 р. в монастир у Липчі для возведення у сан протоєрея та 28 серпня того ж року – в Мукачівський монастир на проголошення ліквідації унії і «Торжество православія». [10 арк.21] У 1952 році наказом єпископа Іларіона Кочергіна протоєрея Вартоломея Балтовича було звільнено з посади настоятеля парафії с. Заріччя і призначено настоятелем сусідньої парафії с.Сільце з обслуговуванням с.Заріччя. [2 арк.62] Очевидно це був перший крок до позбавлення можливості служити у великій парафії с. Заріччя. Керівництво Мукачівсько-Ужгородської єпархії вважало о. Вартоломея ненадійною особою. Як згадують внуки о. Балтовича, єпархіальне керівництво звинувачувало священика у тому, що «не так служить». У 1954 р. о. Вартоломея переведено із Заріччя у маленьке село Мідяницю. [2 арк.63] Після виходу на пенсію проживав у доньки у с. Великі Береги на Берегівщині. Помер о. Вартоломей Балтович у 1965р. Відомості про повернення о. Вартоломея у лоно ГКЦ відсутні.

Стефан Данієлович - фото 132779
Стефан Данієлович

 

Стефан Данієлович (1889–1960) народився у с. Ірлява у родині священика о. Стефана Данієловича і Марії Слук. Теологічні студії відбув в ужгородській греко-католицькій семінарії. У 1913 році одружився з Магдалиною Дудич і 21 грудня того самого року був рукоположений на священика єпископом Антонієм Паппом. [21 с.190] Служив на різних парафіях: у 1914 році у Великому Раківці, у 1914-1916 році у Берегові, у 1916-1920 році у Ладомирові (тепер Словаччина). У період з 1916 по 1918 рік о. Данієлович був військовим капеланом. У 1920-1925 році був викладачем берегівської гімназії. З 1926 по 1928 рік служив у Рахові (Акна – Рахів), з 1928 по 1930 рік – на «Цегольні» в Ужгороді, з 1930 по 1938 рік у Ірляві, з 1938 по 1942 рік у Ластовцях (тепер Словаччина), з 1942 по 1945 рік у Верхній Колочаві, а з 1945 по 1945о рік у Киблярах. [21 с.190] У документах МДБ звинувачувався у організації активного спротиву мирян проти націоналізації власної землі у Киблярах у 1947 році. [11 с.3] Невдовзі після цього о. Стефана Данієловича було завербовано співпрацівниками МДБ у якості агента. У документах МДБ Стефан Данієлович фігурує як агент «Чарський». [7 арк.33,148, 149] Виконуючи завдання МДБ, 26 січня 1949 року о. Данієлович одним із перших з клиру МГКЄ перейшов до РПЦ. За це архиєпископом Макарієм був возведений у сан протоєрея і отримав призначення на настоятеля Мукачівського катедрального собору, який радянська влада забрала від греко-католиків і передала православним. [7 арк.33]

Працівниками МДБ «Чарський» підсилався до греко-католицьких священиків Мукачівщини з метою схилити їх до переходу на православ’я. [7 арк.148] Але на певному етапі куратори агента «Чарського» зрозуміли, що він з ними не щирий. У вищезгаданому донесенні агента «Метеора» міститься інформація, що таємні зустрічі колишніх греко-католицьких священиків у справі створення «Автокефальної Закарпатської єпархії» відбувалися на квартирі о. Стефана Данієловича в м. Мукачеві. о. Данієловича було також звинувачено в тому, що він таємно домовлявся з римо-католицькими священниками, аби ті обслуговували колишні греко-католицькі парафії, де поки нема священників. [10 арк.20] А у травні 1950 р, інформатор «Бережанин» зафіксував і повідомив співробітникам МДБ наступне висловлювання протоієрея Данієловича: «Я возз’єднався з православ’ям під тиском і тепер каюся, але настав такий час, коли потрібно запалити свічку й чортові». [10 арк.28] У зв’язку з цим навіть планувалося арештувати Стефана Данієловича. До арешту не дійшло, бо працівники МДБ побоювалися, що арешт священика, який першим перейшов до РПЦ, викличе негативну реакцію серед ініціаторіа «возз’єднання» та конвертованого духовенства. Тому вирішили обмежитися звільненням Данієловича з посади настоятеля мукачівського собору. [10 арк.135] 1 липня 1950 р. його звільнили з посади настоятеля мукачівського катедрального собору й перевели в Хуст, а 22 вересня 1952 р. взагалі відправили «за штат». [2 арк.28] Згодом старий священик ще служив на парафіях сіл Чома, Фанчиково, Чепа, Затисівка. Помер о.Стефан Данієлович у селищі Королево 1960 р. [21 с.190] Відомості про повернення о. Вартоломея у лоно ГКЦ відсутні.

Михайло Бендас - фото 132780
Михайло Бендас

 

Михайло Бендас (1911-1977) народився у м. Мукачеві у священичій родині о. Михайла Бендаса і Маргарети Сабов. Навчався у Мукачівській гімназії. У квітні 1931 о. Михайло Бендас поступив на військову службу у 10-ий кавалерійський полк чехословацької армії, який дислокувався у м. Берегові. У 1931-1933 рр. навчався у кавалерійському училищі у м. Пардубіце (Чехія). 1 січня 1933 року отримав звання молодшого лейтенанта, а у квітні 1933 р. демобілізувався. [6 арк.189]

У 1937р. Михайло Бендас одружився на Олені Манайло, родичці відомого художника Федора Манайла, і 5 вересня 1937 року висвячений на священика владикою Олександром Стойкою. З 1937 по 1939 рік служив сотрудником у м. Севлюші (Виногорадові), адміністратором у 1939–1940 с. Крива біля Хуста, 1940-1946 у с. Станово. У З 1945 по 1948 рік працював у мукачівській міській бібліотеці, паралельно виконуючи обов’язки лікарняного капелана. З 1948 року служив у с. Скотарське. [21 с.111]

Племінник о. Михайла Бендаса о. Даниїл Бендас стверджував, що о. Михайло був проросійських національних переконань, у той час як його батько о. Стефан — угорських національних переконань. Через свої москвофільські погляди і участь у москвофільських товариствах за угорського режиму о. Михайло Бендас потрапив під нагляд жандармерії. [22 с.26] Можливо москвофільські погляди о. Михайла Бендаса дещо вплинули на його рішення перейти на православ’я. Згідно з твердженнями о. Даниїла Бендаса, основною причиною апостазії його дядька була внутрішня криза, спричинена тим, що у 1947 році його залишила дружина, а також через поради матері. Отець Даниїл також стверджує, що його бабуся радила і своєму старшому синові о. Стефанові перейти на православ’я, однак той категорично відмовився.

24 серпня 1946 року о. Михайло Бендас був завербований у якості секретного інформатора начальником 2 відділу «О» МДБ УРСР капітаном Бріккером. При вербуванні отримав позивний «Бережанин». У характеристиці «Бережанина» зазначено, що він «достаточно развит, откровенен, хорошо владеет русским и украинским языками… в явках аккуратен, дисиплинирован, влиянию фанатизма не подвержен». [7 арк.253] У 1948 році «Бережанин» надав органам МДБ відомості про те, що греко-католицькі священики архидиякон Євменій Дулишкович і оо. Стефан Тиводор і Андрій Біцко згрупувалися на основі антирадянських поглядів і, будучи вороже настроєними проти радянської влади, поширюють серед населення наклепницькі чутки про радянську дійсність і підтримують зв’язок із реакційним духовенством США і Угорщини. Того самого року «Бережанин» повідомив органам МДБ про антирадянські висловлювання греко-католицького священика о. Федора Бачинського. [7 арк.119]

Отець Михайло Бендас конвертувався у РПЦ 18 лютого 1949 року. 1 травня 1950 р. новий єпископ Іларіон Кочергін доручив о. Михайлу Бендасу виконувати обов’язки секретаря Мукачівсько–Ужгородської єпархії РПЦ. Згодом священик став і настоятелем катедрального собору Успення Богородиці в м. Мукачеві. Новий секретар повністю занурився у роботу, бо в автобіографії, датованій 8 грудня 1951 року, написав, що хоч живе разом із матір’ю у м. Мукачеві на вулиці Сталіна, але практично і вдень, і вночі знаходиться у єпархіальному управлінні. [1 арк.190] Однак уже 1 листопада 1953 року протоєрея Михайла Бендаса за власним бажанням було звільнено з посади секретаря єпархіального управління та настоятеля собору й відправлено в заштат. [2 арк.191] У1955 протоєрей знову попросився у штат єпархії. У 1958 році проти єпископа Мукачівсько-Ужгородської єпархії Варлаама Борисевича виступила група священиків на чолі з «староправославним» протоєреєм Димитрієм Беляковим. Священнослужителі звинувачували владику у деспотизмі і грошолюбстві та просили Патріарха Алексія І, щоб єпископ Мукачівсько-Ужгородський був вибраний, згідно з древнім звичаєм, хтось із місцевих кандидатів. [17 с.97.] Це послання до патріарха підписав і о. Михайло Бендас. Невдовзі після цього його було знято з посади благочинного. Згідно даних ігумена Гавриїла Кризини, восени 1960 року «отлучил себья от благодати Божией священник Михаил Бендас, настоятель прихода в с.Скотарское. Он выступил в областной газете с клеветой на Церковь и епархиальное управление». [17 с.99]

Цікаво, що Михайло Бендас змінював не тільки конфесійну приналежність, але й національну ідентичність. У анкеті священнослужителя, заповненій ним 16 листопада 1949 р., у графі «національність» написано «русский», а у наступних анкетах з 8 липня 1955 р. і 10 квітня 1956 р. у графі «національність» вже вказано «венгр». [2 с.183, 196] Важко визначити, що було причиною зміни національної ідентичності Михайла Бендаса. Як би не було, а невдовзі за зміною національної ідентичності у нього прийшла і чергова зміна еклезіальної ідентичності. Однак можна припустити, що у двомовного Михайла Бендаса існувала і подвійна національна ідентичність. У 1973 році о. Михайло Бендас офіційно повернувся в Католицьку Церкву [19 с. 397] Згідно зі свідченнями о. Константина Сабова, навернений публічно проявляв покаяння таким чином, що під час богослужінь у римо–католицькому соборі св. Мартина в Мукачеві лежав долілиць на підлозі у притворі. Позаяк це заважало парафіянам заходити у храм, то Михайло Бендас казав їм, що можуть спокійно ходити по ньому ногами. Помер о. Михайло Бендас у 1977 р. у с. Тур’я – Ремети.

Михайло Пензель - фото 132781
Михайло Пензель

 

Михайло Пензель народився 3 жовтня 1898 року в с. Вишній Синевир (тепер Синевирська Поляна) на Міжгірщині у родині місцевого народного учителя. Навчався у початковій школі села Гукливе та мукачівській гімназії. Після завершення навчання поступає на військову службу і як офіцер австро-угорської армії брав участь у заключних боях Першої світової війни, навіть отримав три ордени [15 c.94] Після закінчення війни у 1918 році Пензель поступив в ужгородську греко-католицьку духовну семінарію, звідки був направлений на богословський факультет будапештського університету. Однак у Будапешті він не затримався на довго, бо вже наступного року повернувся в Ужгород, де продовжив богословські студії в духовній семінарії. 17 жовтня 1922 року одружився з донькою греко-католицького священика Магдалиною Пайкошій, а 5 листопада того ж року отримав єрейські свячення з рук єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Антонія Папа. З 1922 по 1941 рік служив у с. Великі Лази, з 1941 по 1949 рік у Радванці. [12]

У документах МДБ Михайло Пензель фігурує як агент «Петров». [8 арк. 89] Є інформація, що владика Теодор Ромжа підозрював о. Пензеля у співпраці з радянськими спецслужбами. 21 лютого 1949 о. Михайло Пензель перейшов до РПЦ. [21с.673] З 1949 по 1951 протоєрей Пензель був благочинним ужгородського благочиння. Перед новим благочинним постало питання утвердження російського православ’я в місті Ужгороді та ужгородському районі. За іронією долі благочинному Пензелю доводилось боротися із «залишками унії» і у своїй колишній парафії у с. Глибокому. У особовій справі протоєрея Михайла Пензеля з архіву Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ МП, знаходиться письмове розпорядження, яке у вересні 1951 року він отримав з управління Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії за підписом секретаря протоєрея о. Михайла Бендаса. Розпорядження зобов’язувало його наказати священикам, до яких приписані парафії або філіалки «не принимающие православного священика», спробувати ще раз добитися служіння у даних церквах. Йшлося про наступні села ужгородського благочиння: Глибоке, Минай, Комарівці, Галоч, Шишлівці. [14]

Відомо, що протоєрей Пензель часто поводився агресивно. Так, Іриней Кондратович у листі до голови виконавчого комітету Закарпатської обласної ради депутатів трудящих Івана Туряниці скаржився, що Михайло Пензель одного разу вдарив його, 70-річного чоловіка, кулаком [10 арк.2] У цьому ж листі автор дуже негативно характеризує Пензеля, зазначає, що той своєю поведінкою неодноразово ганьбив єпархіальне управління. На прояви агресії з боку Пензеля згодом скаржилися й парафіяни ужгородського катедрального собору.

Як би не намагався протоєрей Пензель вислужитися перед керівництвом Мукачівсько-Ужгородської єпархії РПЦ, служачи згідно з приписами російського синодального обряду, у 195 році на нього поскаржився «староправославний» священик з Ракошина Феодор Стойка, звинувачуючи Пензеля в «уніатстві». У скарзі, адресованій владиці Іларіону Кочергіну, ракошинський священик повідомляє єпископа про те, що священнослужитель кафедрального собору в Мукачеві протоєрей Михайло Пензель насмілився повінчати парафіян ракошинської церкви Мочкош Івана та Біцко Анну. Стойка наголошує на тому, що він попереджав Пензеля не вінчати вищезгаданих осіб, у зв’язку з тим, що немає ніяких перешкод для того, щоб вони прийняли шлюб у ракошинській церкві. Ракошинський священик пояснює, що наречені завжди були добрими і зразковими парафіянами, але батько нареченого був і є «ярым униатом». Далі Стойка пише, що перед весіллям Мочкоша по селу розійшлися чутки, що ніби то він буде вінчатися в уніатів у Мукачеві. Але знаючи, що у Мукачеві немає греко-католицьких храмів, Федор Стойка повідомив православне духовенство Мукачева, щоб без його дозволу не вінчали ракошинських наречених і таким чином всі переконалися, що в Мукачеві немає уніатів. Очевидно ключар кафедрального собору Михайло Пензель перед залишками уніатства у провінції визнає себе уніатом і бажає всіх задовільнити у мукачівському соборі — резюмує Стойка.

Сам протоєрей Пензель часто підкреслював свою відданість російському православ’ю і словами, і конкретними справами. Зокрема, він намагався впроваджувати чи принаймні створював видимість впровадження у богослужбове життя колишніх греко-католицьких парафій Закарпаття московського синодального обряду. Це стосувалося й облаштування храмів. Очевидно керівництво РПЦ оцінило заслуги Михайла Пензеля . Так 15 березня 1958 року наказом Патріарха Московського і всієї Руси Алексія протоєрея Михайла Пензеля було нагороджено митрою. Після нагородження від нього також вимагали впроваджувати зміни у дусі московської синодальщини в облаштуванні ужгородського катедрального собору. Уже як митрофорному протоєрею, Михайлові Пензелю єпархіальним управлінням Мукачівсько-Ужгородської єпархії було доручено провести заміну престолу в ужгородському катедральному соборі на престол із закритої православної Покровської церкви в Ужгороді, а також звільнити передню частину катедрального собору від лавиць. [13 с.183]

Згідно зі спогадами священика МГКЄ о. Константина Сабова, який зустрічав на вулицях Ужгорода о. Пензеля, останній у старості справляв враження надломленої та пригнобленої людини. Помер протоєрей Михайло Пензель 1972 р. в Ужгороді.

Закінчення

Можна констатувати, що головною причиною конвертування священиків МГКЄ у РПЦ у 1949 році був тиск з боку радянських спецслужб і, відповідно, страх за свою подальшу долю, та долю своїх родин. Хоча, можна припускати, що на декого вплинули й інші фактори. Зокрема, у випадку о. Іринея Кондратовича можливо зіграли роль такі риси характеру, як пристосуванство і честолюбність, а також симпатії до комунізму, а у випадку о. Михайла Бендаса — москвофільські погляди. Однак, фактом залишається те, що ці конвертити свідомо пішли на співпрацю з безбожним радянським режимом і стали знаряддям радянських спецслужб у ліквідації Греко-Католицької Церкви на Закарпатті. Як агенти цих спецслужб вони виконували їхні завдання, однак деколи виходили за межі контролю своїх кураторів.

Слід зазначити, що оо. Данієлович, Балтович, Кондратович і частково Бендас намагалися проводити свою незалежну політику у Мукачівсько-Ужгородській єпархії РПЦ, спрямовану на збереження місцевих обрядових традицій і на домінування у єпархії «возз’єднаного» духовенства. Однак їхні зусилля не увінчалися успіхом. Отців Данієловича, Балтовича, Кондратовича, а згодом Бендаса було відсторонено на маргінес церковного життя. Іриней Кондратович наприкінці життя, відчуваючи докори сумління, жалкував про апостазію і бажав перед смертю отримати розрішення від католицького священика. Михайло Бендас, розчарувавшись у російському православ’ї радянського штибу, повернувся до Католицької Церкви. Цікавим є факт, що перед тим о. Михайло Бендас також переосмислив і змінив свою національну ідентичність. Значна частина священиків МГКЄ, які під тиском радянської влади перейшли до РПЦ, у різний період повернулися до Католицької Церкви. Декілька колишніх греко-католицьких священиків у другій половині 1950-их років таємно повернулися у ГКЦ, продовжуючи формально служити у РПЦ як криптокатолики.

Слід зазначити, що переважна більшість греко-католицьких священиків, конвертованих у РПЦ, продовжувала практикувати місцеві греко-католицькі літургійні звичаї і чинила пасивний спротив впровадженню російської синодальщини. Більшість цих священиків формально перейшла на православ’я, сприймаючи свій перехід як вимушений крок, і таємно зберігала греко-католицьку еклезіальну ідентичність. Цю ідентичність зберігали і їхні парафіяни. Однак ряди «возз’єднаного» духовенства ріділи і з плином часу воно втрачало вплив у середовищі Мукачівсько-Ужгородської єпархії, яка поповнювала свої кадри випускниками духовних шкіл РПЦ. Нова генерація душпастирів, вихована у традиціях радянського православ’я, принесла з собою і нову еклезіальну ідентичність, і нову обрядовість, які намагалася прищепити і своїм вірним.

Цікавим є факт, що нащадки о. Іринея Кондратовича відвідують римо-католицьку церкву, а нащадки Вартоломея Балтовича і Михайла Пензеля ідентифікують себе греко-католиками. Тобто ті, що трудилися над «возз’єднанням» з РПЦ духовенства й вірних Закарпаття, у дійсності не «возз’єднали» з російським православ’ям власних родин. Проте більшість нащадків греко-католицьких вірних, які у 1949 році пішли за своїми «возз’єднаними», чи як їх називали на Закарпатті «підписаними» священиками, до тепер залишаються у складі УПЦ МП.

Джерела і література:

  1. ДАЗО ф. Р-1490, Оп. 4д, спр. 176
  2. ДАЗО ф.Р-1490, Оп.4д.спр.171
  3. ДАЗО, Ф - 1606, Оп. 14, спр.
  4. ДАЗО, ф. Р-544, Оп. 2, спр. 38
  5. ДАЗО, ф. 151, Оп.13, спр. 160
  6. ДАЗО Р-1490 4д. Спр.х177
  7. ГДА СБУ, ф. 2, спр. 1213 (1223)
  8. ГДА СБУ, ф. 2, спр. 1214
  9. ГДА СБУ, ф. 2, спр. 1215
  10. ГДА СБУ, ф. 2, оп. 4, спр. 1491 (1501)
  11. ГДА СБУ ф. -65. С-9113(рифи)
  12. Архів Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ. Автобиография протоиерея Пензель Михаила Васильевича. 12 декабря 1952 года
  13. Архів Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ Впреп. о.Пензелю Михаилу Васильевичу. Мукачеве 24 сентября 1951 1210 протоиерей Бендас. №18
  14. Архів Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ. № 1700. Секретар канцелярии епископа Логойда. Митрофорному протоиерею Пензель Михаил Васильевич, настоятель собора в г.Ужгородс
  15. Архів Мукачівсько-Ужгородської єпархії УПЦ. Характерисьика протоиерея Пензеля. Иларион, епископ Мукачевский и Ужгородский, 4 августа 1952 года
  16. Володимир Сергійчук. Нескорена Церква, Київ 2001, с. 206.
  17. Гавриил Кризина. Православная церковь в Закарпатье (век ХХ). Киев 1999
  18. Ириней Кондратович. Исторія Подкарпатскоѣ Руси для народа, Ужгород 1924
  19. Стефан Бендас, Даниїл Бендас. Священики – мученики, сповідники вірності. Ужгород, 1999.
  20. Юрій Коссей. Помічний єпископ Йосиф Головач і його заслуги. Ужгород 2001
  21. Bendász -Hagyaték Marosi Anita – Marosi István A történeti Munkácsi Görögkatolikus Egyházmegye papi névtára. Іменний довідник священиків історичної Мукачівської греко-католицької єпархії. Берегове, 2023
  22. Bendász -Hagyaték Fekete levelek Bendász István görögkatolikus pap Gulág – táborban tolttot évenek levelezése (1949 – 1955). Берегове, 2020
  23. Никита Павлосюк. Торжество православия на Закарпатье // Журнал Московской Патриархии, 10 (1949) 6.
  24. Юрій Сабов. Спогади із заслання о. Олександра Хіри, папського прелата, каноніка Мукачівської єпархії, професора теології // Закарпатська Правда, 25.ХІІ,1991
  25. Терниста дорога до єдності / ред. Юрій Сабов. Ужгород 1995
  26. Юрій Данилець, Олександр Монич. Іриней Кондратович. Електронний ресурс// Енциклопедія сучасної України (esu.com.ua/search_articles.php?id=4736).
  27. Ірина Гармасій. Онуки о Варфоломія Балтовича вперше дізналися про дідусеву місію провідника націоналістів на Іршавщині. Закарпаття онлайн (zakarpattya.net.ua)