Константинополь поступився, щоб не спровокувати розкол у світовому православ’ї
01.08.2008, [13:32] // Суспільство-дайджест //
Володимир КУЧЕР. — "Львівська газета", 31 липня 2008 року
Розмова з Андрієм Юрашем, релігієзнавцем, доцентом Львівського національного університету ім. І. Франка, викладачем Українського Католицького Університету та Львівської духовної академії
Помпезне святкування річниці Хрещення Русі-України, напевно, не минуло повз увагу нікого в державі.
До цього варто додати ще й приїзд святійшого Вселенського Патріарха Варфоломія І, який своєю присутністю не просто засвідчив заслуги українців перед православ’ям, а й привернув увагу до події всього 300-мільйонного православного світу. Але які наслідки цього свята? Чи справді наріжну ідею святкувань – спробу об’єднати українські Церкви – можна втілити в життя? І чи приїзд Патріарха насправді дав цьому поштовх? Про це – в інтерв’ю з релігієзнавцем Андрієм Юрашем.
– Яких висновків можна дійти з огляду на підсумки святкувань?
– Очевидно, приїзд Вселенського Патріарха – непересічна подія для України, і, звичайно, вона не може минути безслідно. Головний результат, на мій погляд, ідеологічний і полягає в тому, що українське керівництво довело: не тільки Московський патріархат може реалізовувати свої ідеологічні, церковні програми в Україні, а й інша дуже впливова Церква. Тобто було засвідчено, що російська Церква не має монополії на українське духовне середовище. Звісно, цей ідеологічний меседж, закладений святкуванням, умовно кажучи, – бомба сповільненої дії. Нині вона частково вибухнула й іще даватиметься взнаки надалі. Соціологія – річ уперта, й вона яскраво демонструє, що більшість українців, віруючих і невіруючих, вже давно розпрощалися з міфологемою про споконвічну єдність України й Росії, про Русь як колиску трьох братніх народів і переконані, що тільки українська Церква має право називатися спадкоємицею Русі. І те, що відбувалося в Києві, є доказом, що українське керівництво намагається очікування, які існують у суспільстві, втілювати в життя. Бо не може Україна жити роздвоєно. Величезну надію та натхнення привіз, власне, Патріарх Варфоломій. У своїй промові до українського народу він, зокрема, сказав про несправедливе приєднання Київської митрополії до російської Церкви, про право нашої держави мати свою Церкву, про те, що Константинопольська патріархія не залишить Україну, і четверта – дуже важлива теза: втручатись у ситуацію, утверджуючи мир і приносячи у православні спільноти світу порозуміння та єднання, є навіть його обов’язком. Патріарх натякнув, що Константинопольська патріархія є єдиним “арбітром” у світі, який вже вирішив проблеми Церкви на Кіпрі, в Болгарії, в Австралії, в Єрусалимській Церкві, а українська Церква – черговий етап підтвердження цієї місії.
Але тут варто зауважити інше, дуже важливе й болюче: попри позитивні моменти, навіть щодо майбутнього, не прозвучала відповідь на запитання, яку всі хотіли почути. Одна річ, що Константинопольська патріархія констатує: “ми маємо право втрутитись”, а інша – ствердити: “ми готові визнати юрисдикцію над Україною”. Цього не сказано, й, очевидно, це спричинило багато розчарувань.
Чимало говорять навіть про спекулятивну позицію української влади, яка обіцянками максимально сприяти й вирішити питання визнання помісності української Церкви та підпорядкування української Церкви Константинополю “купила” абсолютне невтручання та мовчанку українських Церков. Адже багато хто передбачав (і це могло статися насправді), що насамперед Українська Православна Церква Київського патріархату й Автокефальна Церква могли організувати якісь акції (під час святкувань, – “Газета”), які засвідчили б їхню присутність і зневілювали б цей однозначно позитивний контекст приїзду іншого Патріарха – московського, – з місією, постаттю та роллю якого українські вірні не погоджуються. Але українські Церкви вирішили не втручатися.
– Отже, підсумок питання щодо створення помісної православної Церкви на теренах України нульовий?
– Ніхто не очікував і не вірив, що тут, у Києві, це питання вирішать і під час святкування буде офіційно оголошено: мовляв, ми приймаємо. Але йшлося про те, що під час переговорів буде досягнуто певних домовленостей, Патріарх отримає офіційне прохання від українського єпископату, який прагне до об’єднання, і буде проголошено про початок розгляду цієї справи на сьогоднішньому (в понеділок, – “Газета”), а можливо, на одному з наступних Синодів Константинопольської Церкви в Стамбулі. Саме після повернення з України Варфоломій звітує перед членами Синоду про поїздку. Передбачали, що вчора (тобто в неділю) Вселенському Патріархові передадуть документи від української сторони, щоб їх розглянули на Священному Синоді. Тривали дуже інтенсивні перемовини, про які медіа не повідомляли. Відомо, що Патріарх поїхав значно пізніше запланованого. Перемовини почали, коли Президент повернувся із Західної України, і вони тривали п’ять чи шість годин. Там були представники Київського патріархату й УАПЦ, але не було досягнуто тих домовленостей, на які очікували.
– Чому на цій зустрічі не досягнули консенсусу?
– Не було досягнуто порозуміння щодо принципів, за якими мав відбутися перехід до Константинопольської патріархії.
– Тобто навіть між українськими Церквами не було згоди?
– Не було згоди не тільки між Церквами, а й щодо принципів – як має відбуватись перехід, як згодом потрібно влаштувати устрій в Українській Церкві. Але з уст Патріарха під час цієї нічної зустрічі пролунав іще один цікавий меседж. Він повторив ті чотири тези, які вже згадував раніше, але додав нову, щодо якої він більш-менш порозумівся з Патріархом Алєксієм: всі процеси об’єднання, визнання помісності чи підпорядкування Константинополю мають відбуватися в рамках канонічних правил. А це означає, що українські Церкви мають приходити до порозуміння з Константинополем через ту саму процедуру, як і до Москви, – тобто через покаяння у гріху розколу. Це не зовсім сприймають українське духовенство та вірні, які майже два десятиріччя реалізовувалися в рамках церковного процесу в Україні, відстоюючи принципи автокефалізму й соборності української Церкви.
– Тобто в таких реаліях дуже складно розпочати процес об’єднання Церков і визнання їхньої канонічності?
– Є дуже багато моментів, які я не хотів би озвучувати, щоб не педалювати процес. Однак сам цей процес настільки обріс загальними фразами, що консенсус навіть у рамках приєднання до Константинополя – це річ дуже непроста і, як виявилося, не настільки очевидна. Навіть не так у площині Константинополь-Україна, як поміж українськими учасниками. Коли в об’єднавчому процесі починаються практичні моменти, то виникає дуже багато конкретики. Тут ідеться про такі практичні питання, як, наприклад, хто очолить Церкву, як її буде влаштовано, хто керуватиме структурою, чи існуватиме окремий український Синод, підпорядкований Константинополю? Очевидно, що всі сторони переговорного процесу мають неоднозначне бачення цього.
– І яка думка переважає в церковному середовищі?
– Вочевидь, панівною до сьогодні була думка, що майбутня структура мала розвинутися на базі Київського патріархату й УАПЦ. Але з огляду на те, що парафій УАПЦ майже вчетверо менше, ніж Київського патріархату, вона мала б бути рівноправною, але не настільки впливовою стороною цього діалогу. Крім того, до цієї структури мали б приєднуватись і численні громади Московського патріархату, зокрема в Західній і Центральній Україні. Про це, до речі, говорили діячі Московського патріархату. Тут варто згадати діалог на “5 каналі” між Кирилом Говоруном, керівником відділу зовнішніх зв’язків, і єпископом Євстафієм Зорею. Тоді пан Кирило відверто говорив: ми боїмося, бо в разі об’єднання українських Церков від нас фактично відійде вся Правобережна Україна. Навіть ця заява чільника УПЦ МП засвідчує, наскільки сильна паніка в середовищі Московського патріархату, який не просто розумів, що станеться, а й визнавав реалії та був готовим до дуже серйозних втрат в Україні. Але в підсумку можемо констатувати тактичну перемогу Москви, яка пригальмувала об’єднавчі процеси в українській Церкві.
– Коли ви говорите про тактичну перемогу Московської патріархії, то, напевно, натякаєте на те, що Константинопольська патріархія боїться погіршення стосунків із Московською у зв’язку з імовірним перепідпорядкуванням українських Церков. Наскільки Константинополь бере до уваги позицію Москви?
– Гадаю, він не може не зважати. Не знаю, чи в цьому контексті варто застосовувати термін “боїться”, але те, що Константинополь озирається та бере до уваги, – це однозначно. Московська патріархія – не просто церква дуже чисельної спільноти росіян, українців, білорусів і мешканців інших країн, це ще й потужна держава. І, вочевидь, потрібно зважати на державні потуги, які допомагають Церкві реалізовувати свою ідеологічну та геоцерковну програму. Це помітно навіть у рамках того, як відбувалися переговори між Константинополем і Москвою у Києво-Печерській лаврі. Понад годину Патріархи розмовляли сам-на-сам, а потім в офіційних повідомленнях прозвучала теза, що було погоджено умови приїзду Московського Патріарха на ініційовану Константинопольським Патріархатом майбутню зустріч предстоятелів усіх помісних православних Церков у Стамбулі. Константинополь підтвердив свою першу за честю роль Церкви-медіатора, яка бере на себе місію та відповідальність влагоджувати конфлікти. Константинополь, напевно, зобов’язався не втручатися в українські справи та не претендувати на канонічні території Московського патріархату. Константинополь тут поступився, бо якби він зробив цілковиту інтервенцію в українську ситуацію, то міг би спровокувати дуже серйозне ускладнення з Москвою, а насправді – повний розрив, і не просто розрив – розкол у світовому православ’ї.