Київська місія Свв. Кирила і Мефодія та перше (Оскольдове) хрещення Русі ч.1
02.07.2008, [14:49] // Релігієзнавство-дайджест //
Сергій ШУМИЛО. — "Церковные ведомости", б.д.
Пам'ять 11/24 травня
Зміст:
1. Передмова
2. Хрещення Великого князя Оскольда Київського.
3. Козаро-Руські стосунки.
4. Місія Свв. Кирила і Мефодія та її значення для Київської Русі.
5. Києво-Руська Церква в ІХ в.
6. Мученицька смерть Оскольда-Миколая Київського, перші гоніння на християн на Русі.
7. Духовний світанок над Руссю.
1.Передмова.
Сьогодні вже мало в кого виникають сумніви стосовно поширення та впливу християнства в землях Київської Русі задовго до хрещення Великого князя Київського Володимира Святославича (980 – 1015). Але чимало наших сучасних офіційних історіографів, в силу різних суб”єктивних причин, ще й досі продовжують нав’язувати нам застарілі норманські міфи про варязьке походження Русі, київської правлячої династії та прийняття нею християнства чи не останньою в Європі – аж 988 року. І це не дивлячись на те, що численні вітчизняні та закордонні джерела чітко доводять протилежне. Найціннішим серед таких джерел є свідченя про хрещення останнього спадкоємця Києвої династії - Аскольда, князя Київського, та всієї руської дружини. Іще акад. О.О. Шахматов довів, що Оскольд і Дір були останніми представниками місцевої династії князя Кия. Серед сучасних дослідників таку ж думку відстоював М. М. Тихомиров, а акад. Б.О. Рибаков на підтвердження слов’янського походження обох князів ім’я Оскольд виводив від назви річки Оскол, в зв’язку із чим правильним буде вживати не “Аскольд”, а саме “Оскольд”, як то стрічається в давньоруських літописах. Традиційне ж скандинавське закінчення в імені “Оскол-ьд” пояснюється можливою допискою переписувача-літописця, що був за походженням варягом і записав його на скандинавський манер. Свої обгрунтування дослідники підкріплюють повідомленнями польських хроністів Яна Длугоша, Матвія Стрийковського та інших, які повідомляють, що “після смерти Кия, Щека та Хорива, успадковуючи за прямою лінією, їхні сини і племінники багато років панували у русинів, поки спадщина не перейшла до двох рідних братів Оскольда й Діра” (1. Проте для нас найбільший інтерес становить навіть не походження цих легендарних володарів Давньої Русі, а факт прийняття ними християнства, яке сталось майже на ціле століття раніше за хрещення Св. Володимира Великого.
Св. Патр. Фотій та імператор Михаїл опускають в море ризу Влахернської ікони Божої Матері під час облоги Константинополя військами Оскольда Київського
2. Хрещення Великого князя Оскольда Київського.
“Повість времінних літ” розповідає, як київські князі Оскольд і Дір, скориставшись з відсутності в Костянтинополі візантійського імператора Михаїла ІІІ (850 – 867 рр.), підступили з флотом в 200 кораблів до столиці “світової імперії” і поруйнували її околиці, хоча самого міста так і не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої патріярх Фотій після молебню опустив у море, знялася буря і знищила “безбожних Руси кораблі” (2. Аналогічне свідчення про похід Оскольда ми знаходимо і в болгарському рукописі Хронографу Георгія Амартола, копія якого, що дійшла до нас, була зроблена не на Руси, а в сербському афонському монастирі Хіландарі.
Ці стислі згадки з “Повісти” та “Хронографу” доповнють цінні візантійські свідоцтва. Зокрема, хроніку Симеона Логофета та повідомлення Микити Пафлагонського, Лева Граматика, Георгія Ченця, Сократителя Симеонова, Послідовника Феофана, Георгія Кедрина, Зонари та Гліки. Важливим джерелом з цього питання слугує також візантійська хроніка Манасії, яку в 1894 р. опублікував Франц Кюмон: в ній подається навіть точна дата нападу Руси на столицю Візантії – 18 червня 860 року. Видатний літургіст М. Ф. Красносельцев, вивчаючи Типік Великої церкви ІХ в., також віднайшов у рукописі повідомлення про ті події, в тому числі запис про облогу Костянтинополя русинами в червні 860 року (3. Однак найціннішими джерелами про ті події слугують свідчення очевидця – патріярха Св. Фотія Великого (858-867; 878-886). Св. Фотій свідчить про цей напад у двох промовах: першу він виголосив у Софіївському кафедральному соборі під час облоги міста, а другу – після зняття облоги. Їх доповнює “Окружне послання” Св. патріярха Фотія до патріярхів Сходу року 867, в якому подається не лише характеристика русичів та згадка про їх напад на Костянтинополь, а й повідомляється, що руські князі, настрашені чудом Божої Матері, відмовились від язичництва і визнавши істинність віри Христової виявили бажання охреститися. Окрім цього, згідно свідчень Св. Фотія, цісар Михаїл ІІІ вислав до Києва православного єпископа та священників, і на Русі навіть було засновано окрему єпархію… (4.
Серед вітчизняних писемних джерел лише Никонівський літопис зберіг свідчення про хрещення Київської Русі за часів Оскольда і Діра. Вони вміщені в тій його частині, яка була складена, як вважають Б. О. Рибаков, М. Брайчевський та інші дослідники, на основі “Оскольдова літопису”. “Сотвори же мирне устроїння з прежереченими Руси, і преложи сих на християнство, і обещавшеся хреститися, і просиша архиєрея, і посла до них цар” (5.
Ті знамення, що Господь і Божа Мати подали руському війську під стінами Царгороду свідчили як про неймовірну велич істинної віри Христової, так і про важливу християнську місію, яку мала перейняти Русь від Візантії – єдиної на той час охорониці істинного християнства. Це із щирою вірою було усвідомлене Великим князем Київським Оскольдом, і вже додому він повернувся з новою місією…
Великий Князь Оскольд Київський
По поверненні до Києва після невдалого походу на Костянтинополь Оскольд відправляє до Візантії послів, які уклали з імператором мирний договір та просили послати до Києва вченого християнського місіонера – єпископа. На думку академіка В. Ламанського, В. Пархоменко, А. Карташева та інших, цим першим місіонером-єпископом Київським був саме Св. Мефодій, який разом із своїм братом Св. Кирилом та іншими послідовниками і здійснив охрещення киян та представників деяких інших східнослов’янських племен (6. Таке твердження є вповні логічним, адже є факти, які дають певні підстави для нього. Перш за все це оповідання про чудо з св. Євангелією, яку на вимогу язичників християнський місіонер кинув у вогонь задля підтвердження істинності віри Христової, і вона не згоріла, внаслідок чого багато язичників охрестилося. За Никонівським літописним списком, який укладено на основі залишків “Літописа Оскольда” ІХ в. та інших стародавніх літописних джерел, це чудо сталося у Києві за часів правління Оскольда Київського, а Кольбертинські анали та інші джерела свідчать, що сталося воно із св. Кирилом, місіонерська проповідь якого припадає на час правління саме цього київського володаря. Саме на його прохання Св. Патріярх Фотій у 861 році до Київської Держави, яка в ті часи перебувала у військово-династичному союзі із козарами, у складі козарського посольства відряджає Свв. Кирила і Мефодія, апостолів слов’янських, які на берегах Дніпра і здійснили свою місію по наверненню язичницьких слов’янських племен у святу віру Христову.
“Коли цей єпископ дістався столиці русичів, – свідчить Костянтин Багрянородний (919-959), – каган русинів звелів скликати віче. Тут була присутня велика кількість простого люду, а головував сам каган зі своїми вельможами і сенаторами, котрі по довгій звичці до язичництва більше за інших були до нього схильні. Почали дискутувати про віру свою та християнську; запросили архипастиря і спитали його, до чого він збирається навчати їх. Єпископ розкрив Євангеліє і почав благовіствувати перед ними про Спасителя і Його чудеса… Руси, слухаючи благовісника, промовили до нього: “Якщо і ми не побачимо чого-небудь подібного, особливо подібного до того, що, за словами твоїми, сталось з трьома отроками в пещі, ми не хочемо вірити”… Вони просили, аби повергнута була до вогню, навмисно розведеного, сама книга Євангелія, даючи обітницю неодмінно навернутись до християнського Бога, якщо вона залишиться у вогні неушкодженою. Тоді єпископ, звівши очі і руки свої до гори, закликав велегласно: “Господи, Ісусе Христе, Боже наш! Прослави і нині святе ім’я Твоє перед очію сего народу”, – і вкинув священну книгу Завіту до палаючого вогнища. Пройшло кілька годин, вогонь спожив увесь матеріал, і на попилищі виявилось Євангеліє зовсім ціле і неушкоджене; збереглись навіть стрічки, якими воно було защебнуто. Бачучи це, варвари, вражені величчю дива, негайно почали хреститися” (7.
Те, що це диво здійснили в Києві ніхто інші, як апостоли слов’ян Свв. Кирило і Мефодій певною мірою засвідчують самі візантійські джерела. Так в одному з грецьких рукописів, хоча з початку помилково і суміщуються обставини хрещень 861 та 988 років, тобто за Оскольда і Володимира, далі чітко описується виключно перше хрещення русичів. В цьому рукописі повідомляється про прислання імператором до русичів єпископа, здійснення ним чуда з Євангелією та масове охрещення язичників. Але найціннішим тут є свідчення, що разом з єпископом до русичів були послані два знамениті вчені мужі, Кирило й Афанасій, які, “бачучи, що руси не розуміють грецького алфавіту, і побоюючись, аби з-за невміння писати і читати вони невдовзі не відпали від віри, накреслили для них тридцять п’ять літер, що звуться: аз, буки, вєди і т. п. І за допомоги яких руси і донині залишаються непохитні в пізнанні християнської віри” (8. Отже, київська місія апостолів слов’ян 861 – 863 рр. таки дійсно могла бути.
Апостоли слов'ян Свв. Кирило і Мефодій. Фреска монастиря Св. Наума, Болгарія
“Коли ж вислухали каган і вельможі його, – сказано в Пространному житії Св. Кирила, – його солодкі та доречні слова, то промовили до нього: “Посланий ти нам самим Богом задля просвітлення нашого. Вивчив ти з Його допомоги усі книги Його і все пояснив нам по чину, досита насолодив нас медоточивими словами із святих книг. Хоч і невчені ми люди, але віримо, що ти від Бога…” І “хрестилось же тоді близько двохсот мужів, відмовившись від язичницьких мерзот та беззаконних шлюбів. А каган написав цісарю: “Послав ти нам, владико, мужа, пояснившого нам суть християнської віри. Святий він і словами і ділом. І, пізнавши істинність віри сеї, повеліли ми усім хреститися добровільно, сподіваючись досягти того ж, що й ви. Усі ми – друзі царства твого й готові допомагати тобі всюди, де побажаєш”, – розповідається у житії Св. Кирила (9.
Підтвердженням того факту, що від Св. Кирила хрестилися тоді саме давньоруські слов’янські племена, а не козарські, слугує те, що козари за своїм віросповіданням були не язичниками, а монотеїстами (переважно юдеями), а юдаїзм вже тривалий час був офіційною релігією каганату. До того ж, козаро-єврейські кагани настільки фанатично були віддані своїй вірі, що навіть саме в ті часи піддавали жорстоким гонінням християн і вели в країні релігійні війни. Свв. Кирило і Мефодій незадовго до місійної подорожі до Києва дійсно їздили у складі козарського посольства до м. Ітиль, можливо навіть приймали участь у диспуті з юдейськими первосвященниками, але та місія була суто дипломатична, яка, доречі, наразилась на невдачу. Про це у листі до Хасдая Ібн-Шафрута свідчить і козаро-єврейський каган Йосип. Ніякого навернення козарського кагана до християнства в 860-861 роках, про яке йдеться мова у пізніших редакціях житія Св. Кирила, історія не знає. Та його й не могло бути… Від часів примусового запровадження в Козарії юдаїзму найзапеклішим ворогом каганату вважалась Візантія, її впливи та релігія. Від недавньої надзвичайної віротерпимости в каганаті не лишилось ані сліду (10. Отже, безперечно, мова може йти лише про хрещення східнослов’янських язичницьких племен, що тривалий час перебували у тісному військово-політичному союзі з язичницькою Козарією, і тільки помилково за старою пам’яттю названими пізнішими авторами житія Св. Кирила “козарами”. До того ж, київський монарх Оскольд, як і козарські, носили титул “каган”, що певною мірою також могло вплинути на плутанину та перекручення в пізніших списках житія. На такій версії наполягає чимало джерел. На неї в дещо завуальованому вигляді натякає навіть архиєпископ Георгій Кониський у своїй “Історії Русів” (11. Аналогічні твердження про спорідненість козар та русів, їхнє раннє охрещення ми зустрічаємо у Пилипа Орлика в його Конституції 1710 року (12. Такі згадки в багатьох джерелах вважаються помилковою допискою. Проте, серед цієї дещо перебільшеної інформації, мабуть, маємо й раціональне зерно.
3. Козаро-Руські стосунки
Згідно тверджень Ригельмана, Грабянки, Кониського, Ключевського, Ламанського, Гумільова, Артамонова, Пріцака та інших, значна частина тогочасного козарського люду належала до одного з східнослов’янських степових племен, над якими посідала козарська знать, і під проводом яких вони здійснювали видатні військові походи на Каспій, Персію, Арабський халіфат та Візантію. Такі твердження є вповні обгрунтовані, адже антська (праруська) колонізація ще в ІV – V вв. опанувала басейн Дону і навіть присунулась до Азовського моря, асимілювавши у собі місцеві скито-сармато-алянські племена. Одночасно, як пише М. С. Грушевський: “Слов’янські добровільці складали тюрко-фінським ордам товариства в походах, прилучалися до їх мандрівок, розбійничих походів на задунайські чи інші краї. Потім, з переходом Аварів, настало певне затишшя. Тюрко-фінські орди на Подоню та Поволжю організувалися під проводом Козарської орди і загородили (разом з антами, – авт.) тюрському потокові шлях з Азії до Европи на цілих два-три століття і дали трохи спокійніше пожитє нашому Чорномор’ю” (13.
Виникнення в сер. VII ст. сильної ранньофеодальної Козарської держави-імперії, до складу якої увійшли території Північного Кавказу, Приазов’я, частина Криму, Подоння та степові й лісостепові території аж до Дніпра, відбувалося за прямої співучасті східних слов’ян, які на той час вже досить міцно опанували Подоння та узбережжя Азовського моря (14. Підтвердженням того факту, що переважну частину населення Козарського каганату складали саме слов’яни, можуть слугувати і свідчення арабського географа Абульфеда, згідно з яким між козарами були два цілком відмінні етнотипи – чорний (тюркютський) та білявий (слов’янський), а також арабського письменника ІХ в. ал-Бекрі, який також подає цінні у цьому відношенні свідчення: “Найголовніші з племен півночі розмовляють слов’янською, тому що змішалися з слов’янами: баджинаки, руси і козари” (15, а персидський історик Фахр ад-Дін додає, що козари писали письменами, перейнятими у слов’янорусів (16. До того ж відомо, що одне з найчисельніших козарських племен – північні савіри ослов’янились за мовою іще в антські часи (Гумилев Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия. – М.: Ин-т ДИ-ДИК, 1998. – С. 174). Отже виходить, що і державу цю правильніше було б називати Козаро-Слов’янською. Давньруський літопис також засвідчує, що певний час зверхність козарської верхівки визнавали східнослов’янські племена, не лише подонські, а й подальші, такі як в’ятичі на Оці, радимичи на Сожі, сіверяни на Десні і навіть частина полян.
“На жаль, – пише М. С. Грушевський, – відомості про Козар дуже убогі і далеко не виявляють найцікавіших питань пов’язаних з історією їх і відносинами до східньо-слов’янського розселення” (17. А отже козаро-слов’янські родинно-племенні, військово-політичні та культурні взаємовідносини у VII – ІХ вв., а також їх впливи на подальше формування окремої східнослов’янської “антсько-русинської” народності та державності не мають належного висвітлення у вітчизняній науці. Щодо християнства, то відомо, що в Козарію воно заносилось переважно з Закавказзя та Візантії і мало там досить міцне коріння: з кін. VII ст. до складу Козарського каганату входила уся Керчинська протока разом з християнськими Боспором та Фанагорією (Тмутаракань), а також східний Крим разом з Херсонесом, в якому певний час навіть посідав козарський намісник – тудун. Як відомо, у цих підвладних козарам містах з давніх часів існували власні православні єпископські кафедри, а з VIII ст. навіть в самій столиці каганату було засновано окрему національну козарську єпархію – Ітильську, що входила до складу Дорійської митрополії в Криму. Існувала з VIII ст. в межах Козарського каганату й інша православна єпархія – Хвалинська (Прикаспійська). В цілому, в межах Козарського каганату за довго до подорожі Свв. Кирила і Мефодія перебувало сім православних єпархій, ієрархи і духівництво яких мали досить вагомий вплив серед місцевої аристократії та населення (18.
До нас дійшло ім’я одиного з перших християнських місіонерів – єпископа Ісраела, який в 80-х рр. VII ст. навернув до християнства числені савіро-козарські слов’яномовні язичницькі племена на чолі з одним з найвпливовіших в Козаріїї князів – Алп-Ілітвером. Як свідчить у своїй «Історії агван» автор Х в. Мойсей Каганкатваци, язичницькі святилища тоді було понищено, священні дуби попалено, єпископ Ісраел «власноруч ломав амулети і з них робив зображення хреста Господня» (19. В країні було збудовано чимало християнських храмів, зокрема в давній столиці Козарії м. Беленджер, а сама християнська релігія, згідно свідчень арабського історика Мусаді, вільно співіснувала та розвивалась поруч з релігіями (громадами) юдейською, мусульманською та язичницькою. Приймали християнство і в середовищі каганських родин. Так відомо, що на прик. VII – поч. VIII вв. християнство прийняла донька козарського кагана Ібузир Глявана, а в 732 р. – сестра кагана Булана. Поступово козарські кагани починали і самі схилятись до християнства, одначе, як пише д-р С. Плетньова: “Постійні суперечки з Візантією про впливи в західних провінціях, природньо, не сприяли прихильності кагана і царя до релігії візантійців”. “Християнізація Козарії взагалі не влаштовувала кагана, оскільки вона по суті означала ідеологічне підпорядкування сусіднім християнським країнам і, головне, могутній Візантійській імперії” (20.
Цікаво, що в козарських містах поруч з громадами юдейською, мусульманською та власне козарською мирно співіснували і громади слов’яно-руські, які вже в ті часи за свідченням арабського історика Ібн Хордадбеха зазнали певного християнізаційного впливу, а їхні купці офіційно видавали себе за християн…
Так само, напевно за якоюсь двосторонньою союзницькою домовленістю, у Києві – центрі союзу східнослов’янських племен-князівств здавна мирно співіснувала громада козарська. Також у стародавньому Чернігові, центрі Сіверської землі, існувало козарське (салтівське) поселення, яке навіть приймало участь у ритуалах пануючої місцевої слов’янської верстви, – а пануюча верства, на думку історика В. Я. Петрухіна, сприймала саме “козарські ритуали” (21. Причому, ритуали “царські” (каганські). Окрім цього Петрухін стверджує, що обряди зі зброєю здійснювали люди, які були добре обізнані з салтівськими (козарськими) звичаями і, напевно, вважали їх своїми (22. Одначе самі традиційні речі козарського кола – так званої салтово-маяцької культури – у Києві, Чернігові та інших місцях під час археологічних досліджень трапляються в поодиноких екземплярах і згодом взагалі складають незначну частку відсотка від загальної кількості знахідок. Це в свою чергу свідчить як про переселення певної частини козарського населення (переважно знатного походження) до руських міст, так і про досить швидку їх асиміляцію з місцевим слов’янським населенням.
Пояснити це можна лише тим, що намагаючись колись піднести економічний вплив своєї імперії козарське керівництво дозволило в своїй землі осісти вигнаним з Персії та Візантії єврейсько-купецьким колоніям, які за досить короткий час зуміли наблизитись до царського двору і вже на прик. VIII ст. в каганаті вчинили військово-політичний заколот, скинувши правління тюрко-козарської аристократії і захопивши владу у власні руки. Згідно свідчень юдейсько-козарського кагана Йосипа, після смерти останнього язичницького кагана Булана (+790) в Козарії тривалий час точились запеклі війни, в результаті яких перемогу одержала юдейська партія на чолі з незаконнонародженим від рабині-єврейки сином Булана – Обадією, якого і було проголошено каганом (23. В 799 році самозванець Обадія проголошує юдаїзм офіційною релігією Козарського каганату і починає примусово його нав’язувати мешканцям країни. Як відзначає д-р Плетньова: “Нова релігія не об’єднала, а навпаки, роз’єднала і без того хитке державне утворення, очолюване козарами. Прийняття юдаїзму каганом, царем і всією ітильською знаттю відірвало їх від іншої козарської аристократії… Між ітильською та провінційною аристократією почалась боротьба за владу і впливи в каганаті. Провінціяли і всі, хто не прийняв юдейської релігії, в тому числі християни й мусульмани, об’єднались проти уряду… Боротьба йшла безжальна, в ній гинули не лише “фрондери”, але й визначні представники юдейської верхівки. В числі останніх були, напевно, сам Обадія та два його сини: Езекія та Манасія…” (24. Етнічні савіро-козари і слов’яно-руси, серед яких переважали християни та мусульмани, довгий час вели запеклу боротьбу з загарбниками, але врешті-решт останніми за допомогою печенігів та гузів були розбиті й частково загинули, а частково відступили до Угорщини та Наддніпрянщини (Русі). Тут вони вступили у союз з місцевими князями, пішовши разом із залишками свого війська до них на службу. Саме цим і пояснюється поява козарських поселень у Києві, Чернігові та інших давньоруських містах, а також значна перевага та впливи гуно-козарських традицій у військових дружинах київського князя-кагана. Київські князі, скориставшись релігійною смутою в каганаті, доклали неабияких зусиль, аби перетворити свою країну із “козарської провінції” в новий державно-політичний центр Східної Європи… на думку деяких дослідників, за зразком Козарського каганату було побудовано і новий (дуалістичний) державний устрій Київської Держави: як і у козарів головою держави був каган, який користувався надзвичайним авторитетом та впливом, але в управлінні йому допомогав і вирішував більшість військово-політичних питань князь-воєвода. Саме цим, напевно, можна пояснити те, що у вітчизняних літописах поруч з Оскольдом Київським згадується його соправитель – Дір, якого арабський дослідник аль-Мусаді називав найвеличнішим серед слов’янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Що ж стосується традиційного згадування у літописних списках обкладення “козарською даниною” руських міст, то вона у виключно козарському розумінні припинилася саме з падінням в Козарії тюркюто-козарської династії Ашина і переходу її воєвод на службу до Київських князів-каганів. З цього часу серед східнослов’янських племен починає свою історію саме “київська данина”, яку здійснювали наймані Київським князем-каганом савіро-козарські дружини, а тому в народі вони продовжували асоціюватися з даниною саме “козарською”. Про це ж виразно згадує і архиєп. Георгій Кониський у своїй “Історії Русів” (25. Згодом назва “козари”, як ознака приналежності до особливої соціально-політичної верстви – військової дружини, взагалі трансформувалось у назву “козаки” (з тюр. “койсаки”) і поодиноко використовувалась на Русі поруч з тюрським словом “богатир”. Так, скажімо, в давньоруському билинному епосі Ілля Муромець ще за часів Володимира Великого неодноразово шанобливо зветься “старим козаком”… (26.
Корабель русичів у стін палацу козарських каганів, М.Горелик
Слід зазначити, що саме з цього періоду історія нового єврейського царства “Козарія” наповнюється постійними військовими конфліктами з давньоруськими слов’янами, які під проводом савіро-козарських воєначальників почали здійснювати напади на підконтрольні козарським євреям міста та поселення, а також грабувати єврейських купців-рахдонитів. В ході цих війн недавні козарські піддані – русичі швидко опановують Азовсько-Чорноморським узбережжям і навіть Тавроскитією (Кримом), які тривалий час перебували під контролем Козарського каганату. Досить цікавими в цьому відношенні є свідчення арабських і навіть грецьких джерел про якеєсь давнє місто “Русія”, що ніби то розташовувалось в 20 милях на захід від Матархи. Як доводили проф. Бруно та Ю. Кулаковський, під цим містом слід розуміти колишню столицю Боспорського царства – Боспор (нині Керч), яким, напевно, на той час вже міцно заволоділи русичі. Також не є випадковістю, що арабські автори іще на прик. VIII – поч. ІХ вв., тобто задовго до “норманського” завоювання Києва, Чорне море називали саме “Руським”, без будь яких застережень, як факт загальноприйнятий. Очевидно, терени Києво-Руської Держави вже тоді простягались далеко на південь, а славнозвісні походи київського князя чи вєводи Бравліна (Бравлана) на Крим, заволодіння ним усім кримським узбережжям від Херсонесу та Боспору, взяття Сурожу та прийняття там християнства були наслідком тривалої війни між руським Києвом та юдейським Ітилем… Взагалі, на думку проф. Юрія Мулика-Луцика, ці війни правильніше буде вважати не русино-козарськими, а саме русино-єврейськими (27. Хоча, наскільки повнокровними євреями були ті нові правителі Козарії – досі нез’ясовано. Американський дослідник Дуглас Рід, посилаючись на листування козарсько-єврейського кагана Йосифа з Хасдаї ібн-Шапнетом, придворним кордовського султана, стверджує, що в результаті кровозмішання між тюрками та євреями виникла нова етнічна група – т. зв. “ашкенази” (вислів кагана Йосифа), що за своїм походженням переважно були тюркютами, а за віросповіданням – юдеями, які згодом заснували по всій Східній Европі і навіть в Німеччині досить чисельні юдейські колонії-гето (28. Ця нова тюрко-азійська етнічна група, на думку Дугласа Ріда, і постала в основі до того незнаної групи “східноевропейських євреїв”, які на відміну від повнокровних євреїв західноевропейських – т. зв. “сефардів”, спільного з єврейською нацією мали хіба що за релігійною, а не етнічною ознакою. В зв’язку із цим у Східній Европі традиційно їх було прийнято називати більше “жидами” (від о-жид-аючі Месію) або юдеями, тобто за віросповідною, а не етнічною приналежністю – тобто євреями; а західноевропейські “сефарди”, що мігрували колись з Палестини до Европи через Іспанію, довгий час відмовлялись навіть визнавати їх єдинокровними братами. “Ті тюрсько-монгольські “ашкенази” не мали таким чином, окрім віри, абсолютно нічого спільного з євреями, відомими до тих пір західньому світові – сефардами” (29. Що ж стосується савіро-козарської військової дружини, що перейшла на службу до Київських князів-каганів, то вона, як колись і прийшла скито-сармато-алянська та гунська, асимілювавшись з давньоруською східнослов’янською родинно-племінною верхівкою, поклала початок нової військово-аристократичної верстви прадавніх русичів, передавши їм свій багатющий державницько-культурний досвід та надбання.
Взагалі ж, на думку багатьох як зарубіжних так і вітчизняних дослідників, культурно-політичний вплив козарів на формування давньоруської державності був визначним. За твердженням деяких з них, під впливом козарів відбувалось і нове об’єднання саме південно-східних племен, тоді як північно-східних (суч. росіяни) під впливом варягів та угро-фінів: “Імаху данину варязі з заморря на чуді і на словенех, на мері і на всіх кривичех. А козари імаху на полянех, і на сіверянех, і на вятичех, імаху по билє і виверице од диму” (30. Цей факт Льву Гумільову взагалі дав привід стверджувати про тодішню козаро-варязьку змову проти Русі… Насонов звертає увагу на те, що формування в Середньому Подніпрв’ї великокняжого домену – “Руської землі”, у вузькому розумінні (тобто земель Київщини, Чернігівщини та Переяславщини), відбувалось у межах територій тих племен, з яких колись брали данину козари (31. Саме з цієї причини у тогочасних місцевих (переважно полянських) слов’янських воїнів-богатирів або козаків, на відміну від північно-руських та варязьких, домінують гунсько-козарські зачески – жмут волосся (т. зв. оселедець) на вистриженому черепі та довгі вуса, а київські династичні володарі носять титул гунських та козарських царів – каган. Цим певною мірою можна пояснити і ту плутанину, в яку впадають європейські автори житія Свв. Кирила і Мефодія, називаючи русичів “козарами”.
Слід відзначити, що навіть з захопленням Києва спільними дружинами варягів і поморських слов’ян-ободритів та вбивства ними останніх спадкоємців Києвої княжої династії – Оскольда та Діра, зазіхання Русі на Козарію, а також культурні стосунки русичів і козарів не припинились. Так в літописі новий київський князь-варяг Олег, який об’єднав північну або варязьку (“зовнішню”) Русь з Руссю центральною або Київською (“внутрішньою”), зображується як наступник “козарської данини”, його спадкоємці претендують на титул кагана та козарський спадок у Східній Європі, а князь Святослав Ігоревич у 964 – 965 роках навіть іде військовим походом задля визволення козарського люду та силою скидає засилля юдейської верхівки в Козарському каганаті. Як відзначає з цього приводу історик М. Я. Половой, після розгрому Козарії Святославом “місцеве населення дивилось на владу руського князя як на законну і підкорилось їй без спротиву” (Половой Н. Я. О маршруте похода русских на Бердаа и русско-хазарских отношениях в 943 г. // Гумелев Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия. – М.: Ин-т ДИ-ДИК, 1998. – С. 498). Цікаво також, що титул кагана (царя) носили і більш пізніші християнські князі Київські Володимир Великий, Святополк Володимирович, Ярослав Мудрий та Святослав-ІІ Ярославич. Останній раз титул “каган” згадується в давньоруських джерелах наприкінці ХІІ ст. у “Слові о полку Ігореві” стосовно Олега Святославича, який княжив у останній чверті ХІ ст. в Тмутаракані й іменувався “архонтом Матархи, Зихиї і всея Козарії”.
4. Місія Свв. Кирила і Мефодія та її значення для Київської Русі
Вище ми свідомо відволіклися від поставленої теми і дещо заглибились у з”ясування русько-козарських стосунків, аби легше було зрозуміти, чому в ІХ в. європейські автори іще майже не розрізняли “козарську людність” і давньоруські слов’янські племена, які на той час вже досить міцно об’єднались навколо Києва, що й спричинило плутанину в більш пізніших житіях Свв. Кирила і Мефодія, де оповідалось про охрещення “козар” та їхнього кагана. Що стосується самої козаро-руської місії слов’янських апостолів, то про неї, як і про хрещення Оскольда-Миколая Київського, збереглося дуже мало відомостей, до того ж вони не менш заплутані та протирічливі.
Згідно загальноприйнятої версії, святі брати Кирило і Мефодій подались до Моравії невдовзі після “козарської місії”, і перед від’їздом винайшли слов’янські письмена та почали переклад Євангелія. Вивчаючи це питання усі дослідники посилаються на Паннонські житія святих братів як основні першоджерела. В 60-80-х рр. ХІХ в. О. М. Бодянський опублікував аж 23 списки цих житій. Одночасно було виявлено, видано та розпочато вивчення інших документів, що складають звід (корпус) джерел стосовно Кирила і Мефодія. До них відносяться: Пространне житіє, Короткі і Проложні житія, Італійська легенда, Бандуричиве казання, служби рівноапостольним братам, записані кирилицею, служби, записані глаголицею, інші документи (32. Одначе усі ці джерела, час написання яких як правило відноситься до Х – ХІІІ вв., не вносять ясности в питання, де ж саме розпочинали свою місію рівноапостольні брати. Як пише видатний історик Цекви митр. Макарій (Булгаков): “За одними, святі брати служили лише в Моравії, куди були запрошені тамошніми князями Ростиславом, Святополком і Коцелом; за іншими – спочатку в Болгарії, а вже потім в Моравії; за третіми – навпаки, з Моравії вже приходили і до Болгарії” (33. “Тенденційність Паннонських житій, – пише інший історик А. В. Карташев, – більшістю вчених визнана доведеною. В них багато сфальсифіковано, аби, на користь моравсько-паннонському патріотизмові, приховати початок місійних подвигів Костянтина і Мефодія… і подати справу так, буцім то все їми зроблено тільки для моравів і тільки в Моравії. Звідси так багато темних, недоладних, явно перекручених місць. До числа таких місць належить і все те, що проливає світло на руське хрещення 860 року” (34.
Ми вже зазначали, що заплутані свідчення житій про охрещення Св. Кирилом козарського кагана не витримують критики. Скоріше, це вже пізніші перекручення та вставки, що в першоджерелі стосувались лише кагана Київського. Яскравим підтвердженням цього можуть слугувати оповідання з житій про навернення під час козарської місії язичницьких племен, що вкланялись дубові, та спалення його. Більш вірогідне, що це пізніша вставка, запозичена з переказів про єпископа Ісраела, який іще в 682 році охрестив числені савіро-козарські слов’яномовні племена на чолі з князем Алп-Ілітвером та поспалював іхні “священні дуби”. Хоча, акад. В. Ламанський переконливо стверджує, що в вищезгаданому місці Паннонських житій іде мова про хрещення саме киян, а не козар, перше хрещення, що сталося в 861 чи 862 році, про яке згадує в своїм окружнім листі 866 – 867 рр. і Патріярх Фотій Великий. За твердженнями акад. Ламанського, для охрещення Русі Фотій заснував навіть окреме єпископство, і напевно саме на нього поставив архиєпископом Св. Мефодія… (35. “Для цієї християнської громади в Києві Костянтин приніс свої переклади, і в церкві Св. Іллі вже з того часу правили служби слов’янською мовою” (36.
Певним підтвердженням подібних припущень слугує саме Пространне житіє Св. Кирила, укладене якщо не його учнем Климентом Охридським, то принаймні по свіжих слідах в Х в., а також Італійська легенда, агіографічне казання хорвата Бандурича (т. зв. “Бандуричеве казання”) та деякі інші джерела. Згідно з ними Святителя Мефодія насправді правильніше було б вважати не Моравським, а саме Києво-Руським святителем, адже козаро-руську місію разом із своїм молодшим братом він здійснив набагато раніше. Доречі, в одній чеській хроніці ХІІІ ст. Св. Мефодія називають “Русином” навіть за національністю. Таку згадку можна пояснити лише тим, що прийшов святитель у ті краї з Русі, де був до того правлячим архипастирем. Згодом, з винищенням в Чехії німецькими католицькими місіонерами заснованих Св. Мефодієм національних православних єпархій з слов’янською мовою в богослужінні про перше хрещення чехів було забуто, а тому хроніст “з тугою, – як пише католицький історик Ю. Федорів, – згадує “русина” Мефодія” (37. Подібні згадки поодиноко збереглися і в наших вітчизняних джерелах. Так, скажімо, в руському пергамному пролозі із вологодського Спасо-Прилуцького монастиря святителя Мефодія без будь яких зауважень названо “учителем руським”. Як зазначає з цього приводу проф. Карташев: “Переписувач пергамного прологу ХV в. списав з якогось давнього оригіналу це переконання давньоруських книжників” (38. Такі висновки доповнюють дослідження видатних вчених акад. В. І. Ламанського, А. В. Пархоменко та інших, за якими Свв. Кирило і Мефодій саме в зв’язку із дорученою їм Св. Фотієм та імператором Михаїлом козаро-руською місією і переклали на слов’янську мову святе письмо та інші богослужбові книжки східного обряду (39.
Як свідчить вже згадуване Пространне житіє Св. Кирила: “І знайшов він там (у Херсонесі, – авт.) Євангеліє і Псалтир, писані руськими письменами, і чоловіка, розмовлявшого на тому язиці. І, поспілкувавшись із ним, зрозумів він суть мови і, порівнявши її із своєю, виділив голосні та приголосні. І, здійснивши молитву Богові, невдовзі почав читати й розмовляти. І усі дивувались йому, і славили Бога” (40. Також, в “Толковій Палії” (ХV в.), що укладалась на основі більш давнішніх джерел, повідомляється: “Грамота руська явилася Богом дана в Корсуні русину. Від неї ж навчився філософ Костянтин, і звідти склав і написав книги руським гласом” (41. Як відомо, подорож Св. Кирила до Херсонесу відбулась напередодні козаро-руської місії, десь 848 року (42. Із житія ми бачимо, що вже тоді існували переклади Святого Письма на руську мову. Також, згідно свідоцтв ченця Храбра східні слов’яни здавна писали “чертами” і “резами” – так тоді називалося давньослов’янське рунічне письмо. З вітчизняного літопису відомо і про якеєсь “Іванове письмо”, яким Київський князь Олег укладав договір з греками (43. А за літописцем Мартином Бельським іще Св. Ієронім (342-420), родом слов’янин з Паннонії, в ІV в. “грамоту своєю рідною мовою уклав” (44. Великий інтерес в цьому відношенні становить і виявлена в Києві т. зв. “Софіївська абетка”. Вона складалася із 27-ми літер: 23-х грецьких і чотирьох слов’янських. Це не кириличний алфавіт, що складається із 43-х літер. Не можна його вважати і абеткою із 38-ми літер, про яку згадує чорноризець Храбр. За С. О. Висоцьким, “Софійська абетка” відбиває один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту русичі-християни почали додавати літери для передання фонетичних особливостей слов’янської мови. Можливо, що це алфавіт, яким користувалися на Русі на противагу “язичницькому” рунічнічному письму християнські місіонери ще до Оскольда, а може і за їх часів, до остаточного вдосконалення слов’янської абетки в Болгарії.
Усе це в свою чергу підтверджує як виключно руський характер місії солунських братів, так і про існування писемності та давніх рунічної та інших слов’янських абеток, хоч і в недосконалій формі, в первісній Русі задовго до Свв. Кирила і Мефодія, а також досить міцне на той час християнське коріння в нашому народі. Зокрема, Св. Іоан Златоуст свідчить, що у скитів та сарматів уже в його часи були переклади Святого Письма та вчення апостольського на їхню рідну мову… Виправивши та удосконаливши ту мову, “виділивши голосні та приголосні” – як сказано в житії, та поєднавши її із мовою македонською, грецькою, латинською та іншими, Кирило й уклав єдину для усіх слов’ян церковно-слов’янську абетку.
Свв. Кирило і Мефодій створюють слов'янську абетку, стародавній малюнок
Сьогодні вчені вже не сумніваються, що абеткою, яку винайшов у Херсонесі Св. Кирило, була глаголиця, яку, напевно, він запозичив із стародавніх проторусинських рунічних рукописів, які, можливо, сягали іще скито-антських часів. Нова вдосконалена слов’янська абетка була дивовижно гармонічна. Її графіми відрізнялись графічною зрівноваженістю, симетричністю, збалансованістю правої й лівої частин. В основі її окремих літер лежали головні християнські символи: хрест (спокута гріхів), трикутник (свята Трійця) та коло (божество). Та геній Св. Кирила виявився не лише у винаходженні ним довершеної форми для літер єдиної слов’янської абетки, що робилось і до нього, але й у самому її змісті. В процесі роботи над нею найбільш важким було виділення з потоку давньослов’янської мови специфічних фонем, відсутніх у грецькій мові, й закріплення за ними відповідних графічних позначок. Згодом учні Свв. Кирила і Мефодія здійснили нову писемну реформу, синтезувавши глаголицю з грецькою абеткою. Нова церковно-слов’янська абетка була названа на честь Св. Кирила – кирилицею, яка за допомоги Православної Церкви дуже швидко заступила серед слов’ян глаголицю (45.
Абетки глаголицею та кирилицею
Створення єдиної церковно-слов’янської абетки стало подією величезного культурно-історичного та духовного значення не лише для давньоруського, болгарського, сербського, македонського, чорногорського, моравського, хорватського та інших слов’янських народів, а й для цілої Європи. До писемної реформи Св. Кирила розрізнені слов’янські племена не мали єдиної абетки і користувались чим прийдеться: хто латиницею, хто грецьким, ілірійським, фракійським, готським або іншим письмом. Навіть давньослов’янська рунічна писемність в різних регіонах суттєво відрізнялась одна від одної: відомі такі різні рунічні стилі, як “бояновиця”, “литиця”, “чертавиця”, “резавиця”. До того ж, цією давньою системою письма користувалися лише язичницькі волхви, які приховували її від інших верств слов’янської спільноти, а тому вона не змогла набути суттєвого поширення серед слов’ян. З реформою Свв. Кирила і Мефодія та поступовою охристиянізацією слов’яни, і перш за все давні русичі, присовокупились до великого джерела знань – книги, одержали можливість вільно і без перешкод спілкуватись з різними слов’янськими племенами, домовлятись про примирення та об’єднання.
Старослов'янський рукопис, писаний глаголицею
“Той переклад, – пише видатний історик Церкви митр. Макарій (Булгаков), – мав найсильніший вплив на пробудження духа народного серед слов’ян та усвідомлення їхньої народної самосвідомості. Тут вперше почули вони лунання рідного слова в мові стрункій, облагородженій, піднесеній і вперше почали розуміти, яка багата, велична і чудовна мова їх пращурів, вперше зазирнули, так би мовити, обличчям до обличчя у власну душу й побачили усю велич та міць її природних сил, задля висловлення яких слугує таке могутнє слово… У той же час, будучи зрозумілим для всіх поколінь слов’янських, цей переклад, розповсюджуючись поміж ними, живучіше за все нагадував їм про крівне споріднення та братерство, а пропонуючи їм істини нового народження від Бога благодаттю Духа Святого, становив найкращий засіб для з’єдинення їх ще більш міцними узами споріднення духовного – у Христі Ісусі” (46.
“Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог” (Іоан. 1, 1). Саме це Боже Слово стало початком творення нової давньоруської та й в цілому слов’янської культури, культури високо моральної, християнської. До цього моменту у слов’ян єдиної культури у повному розумінні цього слова не існувало. Отже вона народилось із глибини самого богооткровення, від благодаті Духа Святого.
Слід зазначити, що з усіх Помісних Церков лише слов’янські споконвічно користуються власною богослужбовою мовою. В усіх інших увесь час використовувалась грецька чи латинська мови. Пов’язане це із тим, що тривалий час чужі мови в богослужінні були суттєвим гальмом у справі поширення християнства серед слов’ян. Грецька, як і латинська мови слов’янам були не тільки незрозумілі, а й ворожі. Християнська місія серед слов’ян могла набути масового характеру лише з утвердженням слов’янського православія, з власною мовою в богослужінні. А оскільки це сталося лише завдяки апостольській місії Свв. Кирила і Мефодія, то цих рівноапостольних святих і прийнято вважати засновниками Слов’янської Церкви, не дивлячись на те, що численні випадки прийняття слов’янами християнства мали місце задовго до них.
Просвітительство, рівноапостольність святих братів полягає не в тому, що вони принесли заморську мудрість “темним” і “неосвіченим” слов’янам, а в тому, що прагнули відстояти особливе місце слов’янських народів у християнському світі. Деякі науковці навіть припускаються, що: “Є всі підстави припускати, що основна мета слов'янських вчителів була більш сміливою, аніж підпорядкувати Слов’янську Церкву чи то Римському папі, чи то Костянтинопільському патріярху. Вони прагнули відстояти право слов’янської спільноти на незалежність і самостійність… Вони прагнули до створення самостійної церковної організації…” (47.
До певної міри, пропонуючи русичам та іншим слов’янським народам грецьку національну модель християнства, дипломати Візантійської імперії ставили за мету позбавити їх власної національної самобутньости, огречити їх та перебрати у васальну залежність. Однак вони навіть не передбачали, що саме ця модель провіденційно найбільш придатна для перевтілення в суто національну слов’янську гілку християнства. Грецька релігія на слов’янському грунті, увібравши в себе місцеві ментальність, колорити та традиції, розкрилась з дещо оновленим обличчям, перевтілилась у самобутню слов’янську національну релігію, що навіть замість офіційної грецької назви “Ортодоксальна” одержала стародавню слов’янську назву “Православна”. Саме такою за часів Свв. Кирила і Мефодія була первісна Св. Київська Церква.
“Діяльність Кирила і Мефодія мала загальнослов’янське значення. За короткий час їм вдалося створити по суті нову церковну організацію, відкрити училище для підготовки кадрів слов’янського духовенства, поступово перевести на слов’янську мову богослужіння, здійснити багато перекладів з грецької та латини. Вся ця спадщина стала теоретичною основою Київського християнства, забезпечила його розповсюдження та розквіт у ХІ – ХІІ століттях…” (48.
В цілому, апостольська місія Свв. Кирила і Мефодія та їх ревність у поширенні Христова вчення були настільки визначні, що історики часто порівнюють їх із Св. Апостолом Павлом. Жоден із місійних діячів Східної чи Західної Церкви не причинився стільки до поширення християнства і не мав такого впливу на подальший хід подій у європейському, особливо слов’янському світі, як мали ці святі брати. І найвизначніше те, що місію благовіствування по Східній Європі з Провидіння Господнього вони розпочали саме з Русі, з священного центру східних слов’ян – Києва, за плідної допомоги князя Київського Оскольда-Миколая, без сприяння якого, напевно, та місія ніколи б не відбулася.
На підтвердження таких слів уявімо, яким чином могла б повернутись історія Русі, слов’янства чи Європи в цілому, якби Оскольд прийняв би замість християнства войовничий іслам чи юдаїзм… Отже виходить, що заходи перших руських християнських монархів мали загальноєвропейське значення. Місія закликаних Великим князем Оскольдом до Києва Свв. Кирила і Мефодія вберегла нас, як вважає митр. Макарій, від загрози ісламізму, в той час як під його ударами вже вгибали південно-східні сусіди: волзькі болгари, козари, буртаси, аляни, а поміж ними і деякі проживаючі там слов’яни. «Велика небезпека, – пише митр. Макарій, – загрожувала пращурам нашим, а через них і усім їхнім нащадкам. Та подяка Господеві, міркувавшому за нас благоє!» В цей самий час здійснили свою місію Свв. Кирило і Мефодій; слов’яни почали відправляти богослужіння рідною мовою… Проти таких засобів зовнішніх, окрім внутрішньої сили самого християнства, важко вже було діяти ісламізмові – і віра Христова дійсно здолала, піднеслась над ним і потроху почала освітлювати розлогі країни Русі та всього східноєвропейського слов’янського світу (49.
Друга частина: "Київська місія Свв. Кирила і Мефодія та перше (Оскольдове) хрещення Русі ч.2"
• http://catacomb.org.ua/modules.php?name=Pages&go=page&pid=1355
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
