Релігійні епідемії: їх історичні вияви та сутність
22.12.2005, [16:09] // Релігієзнавство-дайджест //
О.І. ПРЕДКО, кандидат філософських наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури, – 2005. – № 46
Останнє десятиріччя – час глибоких змін в усіх сферах суспільного буття в Україні. Суттєві зрушення відбуваються і в суспільній свідомості, в ціннісних орієнтаціях особистості.
В цьому контексті особливого значення набуває осмислення одного із чинників духовності – релігії, яка, як відомо, найдовше «затримується» в сфері внутрішнього життя людини, на рівні її переживань. Саме тут вона виступає як чинник, що пом’якшує межові ситуації людської екзистенції (тяжка хвороба, смерть близьких, фізичні та моральні страждання тощо). Водночас ці вершини гігантського айсбергу душевного життя посилюються соціально–економічною та політичною кризою, що так боляче вразила пострадянський простір у 90 х роках минулого сторіччя і відлуння якої ми відчуваємо й дотепер. На цьому фоні відбувся неймовірний сплеск релігійної активності, результатом якої є поява так званих неорелігій різноманітного ґатунку: від поміркованих і до надто екзальтованих, навіть деструктивних. Варто лише пригадати «Біле братство», яке є прикладом не лише для підручників із соціології релігії (В.Єленський), а й із психології релігії. Швидкість поширення, масштаби впливу вражаюче нагадували епідемію, що охопила великі маси людей.
Зворотним боком сьогоднішньої світоглядної свободи є поширення багатьох дилетантських учень, котрі, еклектично поєднуючи в собі уламки різноманітних релігійних та філософських доктрин, претендують на роль цілителів людських душ, знання істини в останній інстанції. Як розібратись сучасній людині в цьому потоці вчень, релігій, окультних знань, що миттєво почав заповнювати духовний вакуум, який утворився в масовій свідомості? Як відрізнити раціональні зерна від різноманітних нашарувань, релігію від псевдорелігії? Як вони впливають на психічне, духовне здоров’я особистості? Доволі показовою є реконструкція виявів тих своєрідних епідемій у релігійній царині, які найбільш яскраво демонструють роль психологічного чинника в цих епідеміях.
Зауважимо, що на сьогодні дослідження такого феномена, як релігійні епідемії, не дістало належного висвітлення в релігієзнавчій літературі. Щоправда, аналіз їх різних виявів знаходимо в працях І.Сікорського, М.Країнського, В.Бехтєрева. Відомий російський психолог В.Кандиба розглядає релігійні епідемії в контексті емоційного та психічного зарядження. Спробуємо показати релігійні епідемії в історичному зрізі, розкрити їх сутність. У медичній літературі епідемія визначається як «раптове поширення інфекційного захворювання, яке швидко поширюється серед населення, вражаючи велику кількість людей» [4, 558].
Досить яскраво релігійні епідемії виявлялись в американських релігійних рухах, відомих під іменем відродження, коли хвилі релігійної манії захоплювали тисячі людей, які в дикому релігійному шаленстві танцювали, рачкували, гавкали, видавали неймовірні звуки. Епідемії поширювались, шаленіли, немов пожежа. Деякі з них мали передбачувальний характер, коли тисячі людей були впевнені, що з’явиться Господь на небесах і настане кінець світу. Пророки знову й знову «досліджували писання», щоб визначити той час, коли відбудеться це дійство.
Така епідемія мала місце 1892 р. у Київській губернії. Її «початківцем» був міщанин з м.Таращі Кіндрат Мальований. Було навіть створено комісію для вивчення цього явища. І.Сікорський, будучи в складі комісії, спостерігав це явище, що й дістало висвітлення в праці «Психопатична епідемія 1892 року в Київській губернії».
Зовнішньо релігійний рух мав такий вигляд: змінивши звичний спосіб життя, його учасники перебували в бездіяльності, в стані екзальтованого настрою, чеканні кінця світу. Однак найбільш характерною його рисою була схильність, скоріше навіть – нестримна потреба в захворілого населення збиратися масами й віддаватися поривам психічного збудження, котре супроводжувалося судомами, галюцинаціями й екстазом і поступово покоряло всіх учасників зборів [5, 2]. Сам К.Мальований раніше зловживав спиртними напоями, страждав від безсоння, зазнавав приступів туги і з появою штундизму в своїх краях став палким прихильником цього релігійного руху.
Стан збудження, який раніше спричинювався спиртними напоями, почав замінюватися релігійними вправами, проповіддю, екстазом. Під час молитви Мальований впадав у такий стан, коли починав відчувати неймовірний запах – запах св. Духу, шалену радість і підняття над Землею. Під час загальних молитов його стан передавався іншим. Згодом молитву Мальований почав замінювати проповіддю. З’явилося Євангеліє Мальованого, написане його прихильниками. Мальований вважав себе Ісусом Христом, Спасителем Світу; всі сказання про євангельського Христа – не що інше, як пророцтво про нього. Дух Божий зійшов і помістився в ньому, Мальованому. Щодня він по декілька разів то вмирав, то воскресав. На запитання, чому він перебуває в лікарні, відповів, що повинен випробувати всі муки і гоніння, адже так сказано про нього в пророцтвах. Мальований переконував усіх, що проповідувати він почав після навіювання цієї думки згори, коли відчув у собі присутність якоїсь особливої сили.
Зазначимо, що обмани почуттів зобов’язані своїм походженням значною мірою самонавіюванню. Поява їх, в свою чергу, діє на психіку і, закріплюючи марення, викликає збудження, яким людина цілком підкоряється. Особливістю «мальованців» є стан психічної втомленості, пасивності, переважання почуттів над волею. Більше того. Їхній розум цілком поглинається емоційно–чуттєвою сферою, яка немовби паралізує його. Переважна більшість мальованців піддаються галюцинації нюху, почуттям легкості, «повітряності» свого тіла чи безтілесності. Дехто з них чує повеління Бога, шепіт св. Духа. У деяких виникали судоми. Багато з тих, хто перебував у стані екстазу та судом, втрачали больову чутливість.
Під час молитов дехто впадав у стан збудження, відчував радість, блаженство, розчулення. Тобто, навіть занурюючись у галюцинації і марення, мальованці все ж мали приємне самопочуття. Вони любили свої радіння, як зазначає Сікорський, навіть їх можливість викликала в них неймовірну радість, шаленство. Наявність судом, як вважали мальованці, є свідченням входження в них святого Духа. Спостерігаючи за мальованцями, І.Сікорський дійшов висновку, що вона впадають в істерію. Водночас у них спостерігається «своєрідний стан духу, який можна було б назвати глибоким шуканням покою, що настає немовби після втоми, коли людина відмовляється від всіх рішень і шукає миру, відпочинку, заспокоєння» [5, 23]. Цей факт зближує їх з представниками квієтизму. Останній характеризується відмовою від будь–яких бажань; його адепти спрямовують волю на придушення прагнень, почуттів та пристрастей. Як правило, зазначає вчений, основним чинником, що спонукав людей до переходу в мальованську віру були психічні розлади, невпевненість, душевні хвилювання.
Сікорський вирізняє дві групи причин, які відіграли важливу роль у поширенні мальованщини. Моральні: поява штундизму в Південно–Західному краї та південних губерніях посіяла релігійні сумніви, малограмотність населення, внаслідок чого «вся допитливість народного ума сконцентрувалась на релігії» [5, 36], відсутність керівництва народним життям з боку культурних класів суспільства, наявність серед народних мас параноїків з релігійною манією. До фізичних причин Сікорський відносить Кримську війну 1853–1856 років, що сприяла народженню фізично і душевно слабосильного покоління, а також зловживання спиртними напоями. Як ніколи актуальними є сьогодні такі його слова: «Народні маси чекають і прагнуть духовного оновлення. Вони шукають Спасителя і... знаходять його в божевільному Кіндраті Мальованому!» [5, 46].
Отже, в цій епідемії Мальований як релігійний лідер підноситься до божественного рівня, ідентифікуючись з Ісусом Христом. Його надзвичайна екзальтованість передається іншим і відтак посилює емоційну зарядженість та взаємонавіювання.
Яку величезну роль відіграють навіювання і самонавіювання у формуванні виявів релігійних епідемій видно на прикладі демономанії та крикливиць, які особливо процвітали в епоху середньовіччя. В Європі палали багаттями, на яких спалювали відьом і чаклунів, запідозрюваних у союзі з дияволом. Віра в потойбічний світ, страх перед «вселенням» диявола ставали причиною масових захворювань на демономанію.
Особливо воно поширилось у Франції, зокрема в монастирі урсулінок. Спершу одна, а згодом дві–три жінки уявили, ніби в них вселився бісівський дух; вони кричали, дрижали в болісних припадках, втрачаючи больову чутливість. Демономанія швидко охопила кілька монастирів і почала набувати характеру епідемії. Засіб лікування вбачали в одному – вигнанні біса з одержимих. Для цього використовували молитви, заклинання. Як описує французький психіатр і невропатолог Ріше, «їх крики подібні були до нестямного виття, рику грішників в пеклі, до виття вовків чи інших жахливих звірів... У них не було нічого людського. Іноді конвульсії змінювались станом екстазу, каталепсією чи симптомами, що нагадують сомнамбулізм...» [3, 33–34]. Незабаром знайшли й винуватця – священика І.Грандьє, красномовного і пристрасного проповідника. Безперечно, такий розумний, що мав заслужену славу священик, не міг не зворушити уяву черниць. Коли вони побачили його, у них почалося жахливе ламання тіла. Безневинного священика спалили живим.
Демономанію нагадує крикливство, поширене серед селянок Росії. Припадки в крикливиць виникали серед людей, найчастіше – в церкві. Хвора починала кричати не своїм голосом, битися в судомах, обличчя ставало смертельно–блідим. Їх також лікували молитвами. Вірячи в те, що в них сидить біс, котрий не любить всього святого, крикливиці відчували особливе нервове напруження під час церковної служби і тому саме тоді викликали істеричні припадки. Були спроби навіть викорінити бісоодержимість. Так, Петро І, який сумнівався в існуванні бісів, 1715 р. видав указ про викорінення крикливства.
М.Країнський в 1890–1899 роках вивчав причини епідемії крикливства, відомої в історії як ащепківська (від с. Ащепково), в Смоленській губернії,. Відтворимо її основні моменти. Все починалося досить банально. Василіса дала сірники напіврозумному Захару, який, взявши коробку, почав запалювати. Василіса сильно злякалась, щоб він не підпалив хати. Прийшли люди й вивели його з села. А ввечері Захара піймали біля коней, підозрюючи його в конокрадстві. Василіса, побачивши Захара, ще більше перелякалась, думаючи, що він щось підпалив, і закричала: «Злодій!» Натовп кинувся на Захара і вбив його. Кількох селян засудили, серед них був чоловік Сиклитиньї, сусідки Василіси. Сиклитинья, знаючи історію з сірниками, почала звинувачувати Василісу в тому, що трапилось. Під час суду Василіса присягалася, що сірників Захару не давала. Так посіялась недоброзичливість між двома сусідками. До постійних докорів з боку Сиклитиньї додалися сімейні неприємності. Василіса знаходила розраду в молитві; почала ходити до монастиря, в якому завжди було багато крикливиць. Тут і трапився з нею перший нервовий припадок. Згодом повторився другий, під час якого вона звинуватила Сиклитинью в причинні. Справа дійшла до суду, але згодом знову все втихомирилося. Лише Сиклитинья не могла ніяк заспокоїтись; час від часу вона знову звинувачувала Василісу в наговорі. А та під час церковної служби знову звинуватила Сиклитинью в причинні й проголосила, що вона зіпсувала ще сімох. Хвороба її прогресувала, і її почали возити по монастирях. За відсутністю Василіси в селі одна за одною «кричали» жінки. Незабаром всі жінки села Ащепково захвилювались, прислухаючись до себе. Достатньо було незначного болю, щоб жінка подумала, що це причинна, і починала відчувати, що ось–ось закричить. На Пасху епідемія розігралась з повною силою. Злоба проти Сиклитиньї та її дітей посилювалась. Варто було назвати лише її ім’я, як у багатьох виникали припадки. Сиклитинья і її дочка змушені були покинути село. Тим часом Василіса подорожувала по монастирях з метою зцілення. Повернувшись додому, вона все ж відчувала себе не дуже добре. Пристрасті, фанатизм і злість охопили все населення. Коли священик намагався захистити Сиклитинью, то і його запідозрили в причинні.
Усе це показує, якою може бути уява внаслідок нервового збудження. Страх охопив кожного, посіявши паніку серед людей. Ставлення до Сиклитиньї було безжалісне і нещадне: всі жадали її покарання та понівечення.
Щоб полегшити страждання крикливиць, Країнський почав застосовувати гіпноз, що згодом мав свої наслідки: довір’я до лікаря швидко зростало. Вчений прагнув якомога розвіяти віру селян в силу причинни і чаклунстві Сиклитиньї.
Перед від’їздом Країнський вирішив випробувати стійкість лікувального ефекту, замовивши в Ащепкові урочисту службу. «Перенесення в Ащепкове ікон із села Мокрого завжди було для крикливиць пробним каменем і в цій урочистості найбільш різко виявлялись їхні припадки. Забобонні люди казали, що крикливці не зможуть витримати святинь, що припадки в них знову повторяться. На самих крикливиць ці запевнення дуже впливали, і всі вони чекали молебня в стані сильного збудження» [3, 165]. І справді, деякі з крикливиць знову закричали, особливо ці хвилювання посилювались, коли до них підносили хрест, Євангеліє, святу воду.
Загальні народні марновірства мали значну протинавіювальну силу і переважили лікувальне навіювання. Як зазначає Країнський, «гіпноз, що виявився могутнім засобом в окремих випадках крикливства, був безсилим спинити епідемію» [3, 169]. Однак лікування гіпнозом не було даремним. Епідемія почала спадати. У деяких крикливиць такими викликами були схильність до навіювання і потреба в підпорядкуванні чужій волі, що після від’їзду Країнського, вони почали звертатись до священика. Це сприяло поступовому згасанню їхньої хвороби. З’ясовуючи причини ащепковської епідемії, Країнський зазначає, «що вона має в своїй основі побутові умови російського народного життя і виникла основним чином на основі дуже поширених марновірств та збочень релігійних вірувань у біснуватих, котрі не зустрічали достатньої протидії з боку духовенства» [3, 173].
По суті, крикливство є тією самою демономанією чи одержимістю бісами, яка охоплювала Європу в XVI і XVII ст. Відмінність лише в тому, що під час поширення крикливства йшлося про причинну, а під час деманоманії – про те, що біс вселився в людину.
Побутові умови сільської жінки, глибока релігійність і забобонна боязнь причинни є підґрунтям для розвитку крикливства. Коли виникає епідемія крикливства, вона стає справжньою бідою для всього населення. Одна за одною охоплюються хворобою жінки, страх паралізує все населення. Під час епідемій особливо виявляється психологія натовпу. Чим більше релігійний і забобонний характер має епідемія, тим різкішими є її наслідки. «Наелектризована забобонним страхом і прихованим доти побоюванням уява швидко вражається думкою про те, чи не причинна вона» [3, 217]. Блискавично відтворюються в хворій уяві всі подробиці, складається ланцюжок глибокого переконання, що це – причинна. Виникають картини з криками, які жінка раніше спостерігала. Психіка майбутньої крикливиці стає досить вразливою; будь–який натяк з боку відчуттів сприймається як передвісник хвороби. Людина й справді починає страждати. Змінюється її характер і душевний стан. Вона стає роздратованою, мовчазною, всі її думки зосереджується на хворобі. Крикливиця покірливо віддається спітканому її нещастю. Уява захворілої постійно готується до майбутніх страждань, поступово і послідовно розвивається страх святостей. Жінка боїться йти до церкви. А коли вона все ж наважується, починається припадок. Підвладна думці, що в ній сидить біс, вона на будь–які запитання відповідає від його імені.
Країнський зазначає, що у розвитку епідемій крикливства велику роль відіграє психологія натовпу: загальна екзальтація всього населення, надзвичайна легковірність, особливий стан екстазу деяких осіб. Натовп, охоплений фанатичним марновірством, лише підсилює релігійну епідемію. Під час припадків крикливиці перебувають у сомнамбулічному стані. При цьому вони здійснюють те, що бачили раніше в інших крикливиць. Отже, переймання за пам’яттю – одна із основних рис припадків.
Досліджуючи епідемії, Країнський звернув увагу на те, що деякі крикливиці виявляють дар яснобачення, що зводилось до читання думок. Цей феномен вчений назвав психічною індукцією.
Крикливство не можна розглядати як хворобу. Це – «побутове, соціальне явище життя російського народу і ґрунтується воно на глибоко вкоріненому в народному переконанні марновірстві й вірі в причинну» [3, 214].
Відтак у цій епідемії весь негатив, що ідентифікується як причинна, біс, переміщується в саму людину, стає невід’ємним атрибутом її внутрішнього світу, її прагнень, сподівань, дій. Чинник страху охоплює все її єство і лише підсилює її побоювання.
В.Бехтерев пояснював психічні епідемії релігійного характеру істеричністю або схильністю до цього їх учасників. Велику роль він відводив народним забобонам, підкреслюючи міцний зв’язок нервових захворювань з фізіологічними змінами в організмі, передусім у корі головного мозку. Досліджуючи природу зцілень, В.Бехтерев зауважує, що їх таємницю можна розкрити за допомогою таких психологічних феноменів, як віра, слава Учителя, лікаря. Особливо великого значення в поширенні релігійних концепцій вчений надавав навіюванню, під яким розумів «не що інше, як штучне прищеплення шляхом слова або яким–небудь способом різних психічних явищ, наприклад, настрій зовнішнього враження, ідеї або дії іншій особі з відволіканням її вольової уваги або зосередженням» [1, 62–63]. Тобто навіювання є безпосереднім прищепленням тих чи інших психічних станів однієї особи іншій за допомогою слів, міміки, жестів. Описуючи масове самогубство сектантів, Бехтерев звернув увагу на те, що сектанти так спокійно і приречено йшли на смерть лише завдяки вкоріненій шляхом навіювання або самонавіювання ідеї переселення їх у лоно праведних. У наші дні така сама жахлива трагедія сталася в листопаді 1978 р., коли члени маловідомої секти «Святиня народу» вчинили в Гайані масове самогубство – загинуло близько тисячі людей. Отже, релігійна епідемія зумовлена як психічними, так і соціальними чинниками, які, взаємно підсилюючись, інтенсифікують даний процес.
У сьогоднішньому українському контексті найбільш яскраво демонструють феномен релігійних епідемій ті релігійні рухи, які ґрунтуються на інтенсифікації емоційної, чуттєвої сфери людини. Як приклад – Біле братство, яке в 90 х роках минулого сторіччя претендувало на роль «надрелігії». Його лідер Ю.Кривоногов, не змігши реалізувати себе в статусі науковця, намагався реалізувати свої амбіції у царині релігії. Зацікавившись механізмами впливу на великі маси людей, він звернувся до стародавніх єгипетських культів, ведичної релігії, кришнаїзму, іудаїзму, християнства. У цій новій релігії він претендує на роль пророка.
Прихильники Білого братства безперервно «інтенсифікувались», перебуваючи в атмосфері постійного емоційного напруження, що розпалювалась лідером, його пророцтвами, різноманітними приписами, екзальтованістю поведінки та безмежною відданістю. Проте таке емоційне зарядження не може тривати нескінченно. Тому, щоб посилити психологічне та емоційне напруження, запроваджується ідея «бога живого», а це почало розхитувати абсолютний авторитет Ю.Кривоногова, розмивати фільтр віри. Релігійна епідемія починає спадати.
Одним із факторів, який сприяє навіюванню, є віра. Вона має таку заряджувальну силу, що навіть діє й там, де звичайне навіювання безсиле. Віра посилюється святістю місця, предмета, особливо – людини, яка своїм способом життя набрала харизматичних рис. Відомо досить багато випадків навіть зцілення саме таким способом. Бехтерев наводить приклад хлопчика, котрий страждав на параліч істеричного походження. Лікарі визнали його невиліковним. Однак одного разу йому під час сну з’явилася Божа Матір, наказавши поклонитись святій іконі; лише в цьому разі він зцілиться. Хлопчик наполегливо почав просити завести його до ікони. Коли бажання було виконано, дитина вилікувалась.
На цьому прикладі ми бачимо, що фанатична віра в силу чудотворної ікони налаштувала всі думки й почуття хворого на те, що варто йому лише поклонитись цій святині, як він зцілиться. Отже, в даному разі самонавіювання сприяло майже миттєвому вилікуванню.
Аналізуючи випадки лікування вірою, Бехтерев зазначає, що в даному випадку велике значення має підготовка настрою, «який виступає неминучим наслідком збудження релігійного почуття» [2, 169]. Іскра надії запалюється вже тоді, коли чутка про чудодійну силу тієї чи іншої ікони, святого, лікаря перший раз досягає слуху хворого. У цей процес вплітається надія на зцілення, що поступово зростає і дістає свій вияв у релігійному екстазі. Самонавіювання лише посилює здійснення лікування вірою. Отже, як би не змінювались релігійні культи, психічні умови для лікування вірою зводяться до релігійного піднесення, що досягає нерідко ступеня екстазу, і психічного впливу навіювання й самонавіювання. Прищеплення психічних станів від однієї особи до іншої здійснюється завдяки органам чуття. Масові самовбивства в середовищі російських сектантів Бехтерев пояснює мимовільним навіюванням, взаємонавіюванням і самонавіюванням.
Окрім прищепленої ідеї про причинну, в розвитку крикливства велику роль відіграє елемент переймання. Можна лише уявити, як на істеричних жінок впливала картина «дійств» крикливиці, що розгорталися в церквах, монастирях. Особливо вражали картини біснування крикливиць під час публічних відчитувань, котрі ще більше зміцнювали віру простого народу в бісоодержимість.
Народ був впевнений, що крикливиця не зможе вилікуватись лікарем, її хвороба може бути знята тим чаклуном, який її наслав, або завдяки зціленню Божественною благодаттю. Достатньо лише, як це було в ащепківській епідемії, лише натякнути, що незабаром закричать інші, щоб викликати психічні розлади або промовити якесь невмисне слово чи побажання, як уже був підготовлений ґрунт для розвитку епідемії.
Як бачимо, релігійна епідемія – це швидке поширення релігійності як своєрідного психічного стану, що підсилюється емоційним зарядженням та навіюванням, самонавіюванням, взаємонавіюванням. Психічний мікроб іноді є не менш згубним, ніж фізичний мікроб, вражаючи великі маси людей і тим самим інтенсифікуючи їхню емоційно–чуттєву сферу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бехтерев В.М. Гипноз, внушение и психотерапия и их лечебное значение // Бехтерев В.М. Гипноз. – Д., 2000.
2. Бехтерев В.М. Внушение и его роль в общественной жизни // Бехтерев В.М. Гипноз.
3. Краинский Н.В. Порча, кликуши и бесноватые как явление русской народной жизни. – Новгород, 1900.
4. Медицинский словарь (Oxford). Том 2 (Н–Я). – М., 1999.
5. Сикорский И.А. Психопатическая эпидемия 1892 года в Киевской губернии. – К., 1893.
• http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_46/Predko.htm
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
