"Ніщо так не передає час, як барва"
Сергій Марченко,
кінорежисер
Х-ХVIII століття: питання кольору.
ХХ-ХХI століття: питання привласнених шедеврів.
"Українське малярство Х-ХVIII століть. Проблеми кольору" - це нова книжка львівського професора Володимира Овсійчука. 480 сторінок, понад 300 кольорових ілюстрацій, гарний друк. Словом, для мистецького життя останніх років - подія.
Мені випало виготовити до цієї книжки більшість слайдів. Фотографували в селах і містечках, у церквах і музейних сховищах. У Львові, Києві, Острозі, Луцьку, Рівному, Жовкві, Великих Сорочинцях, у словацьких Бердієві та Красному Броді - професор добре пам'ятав, де лишилися дивом уцілілі шедеври.
Тоді я не знав "сценарію" монографії, її концепції. З нетерпінням чекав виходу книжки у світ. А коли одного липневого вечора в гостях у професора вперше погортав авторський примірник, то зрозумів, що на її основі можна зняти чудовий пізнавальний фільм. І попросив Володимира Антоновича розповісти про те, що в книжці часто згадувалось, - про українські - не українські шедеври.
Бачиш, ніщо так виразно не передає часу, як барва. Колір є тонким камертоном часу. Навіть у живописі Київської Русі це помітно - кожне століття має свій колір. Ікони тих часів є одним із наймогутніших свідчень цього. Але Україна залишається без тих шедеврів. Ніби їх не було…
Так уже склалося - Київ упродовж своєї історії, навіть у домонгольський час, грабувався досить часто. А напад 1169 року був для міста ні на що не схожим: Андрій Боголюбський, онук Володимира Мономаха, влаштував дідівській столиці грабунок, за три дні оголивши всі церкви від ікон та коштовного посуду, вивізши все це у свої вотчини, на північ.
Тоді ж чи трохи раніше була вивезена "Вишгородська Божа матір" - і стала "Володимирською". Славнозвісне "Благовіщення" стало "Устюзьким" "Богородиця велика Оранта" - "Ярославською", "Спас Золоте Волосся" та "Георгій Побідоносець" (поясне зображення) - "шедеврами кремлівського Успенського собору". Чимало ікон було вивезено до Новгорода, Суздалі, Твері та інших міст. Вивезені з теренів нинішньої України твори послужили підставою для міфу про високу культуру тих країв ще на зорі їхнього розвитку.
Цілій когорті московських дослідників було вигідно закріпити ці ікони за російськими містами. Але ж там, де вони буцімто створені, навіть у Новгороді, такої культури й духовності в ті часи ще не було. Тому й не дивно, що в роботах великоросійських науковців трапляються алогічності. Приміром, відомий дослідник Лазарєв то підкреслює бездуховність і "торгашество" російських міст, то раптом, - якщо йдеться про чужу і значно давнішу пам'ятку, що там опинилася, - говорить про височенну культуру. Цих позицій Лазарєва, попри їхню патріотичність, не підтримали російські колеги, такі як Антонова та Мнева. Каталог давньоруського живопису в Третьяковській галереї зазначає: "ікона київська", "ікона київська"… І має рацію, бо Київ у ХI - ХII століттях був високоосвіченим і висококультурним, після Константинополя - найбільшим і найрозвиненішим містом Європи.
"Обрусіння" творів малярства тривало й у пізніші часи. Митрополит київський Петро Ратенський (на початку ХIV століття він діяв у Москві) звозив туди ікони з українських земель, передусім із Галичини. Їх теж дехто хоче залучити до московської школи.
Рятуючи свої інтереси, російські дослідники немовби ігнорують звичайний історичний розвиток мистецтва. Ікона в них вивчена - і невивчена. Її пізнали в деталях, але ніяк не визначать стильових особливостей, духовного джерела, як це можна було б зробити через середовище, звідки вона походить.
Тому-то Лазарєв особливо багато антинаукового накоїв саме в дослідженні ікон київського часу, хоча був фахівцем великої міри, одним із найкращих знавців візантійського мистецтва. Майже всі ікони він датував часом, пізнішим на сто-півтораста років, аби довести, що ось ця - Ярославська, а та - Новгородська.
У книжці мені вдалося зробити порівняльний аналіз українських ікон із візантійськими, пізнішими російськими, з книжковими мініатюрами. А ще з незаперечним еталоном - фресками та мозаїками Софіївського собору в Києві. Такого матеріалу Росія ніколи не мала. Не мали б і ми, якби в радянський час із Софією Київською зробили те саме, що із Золотоверхим Михайлівським монастирем та Успенською церквою в Лаврі. Собор призначили на ліквідацію, але, слава Богові, не знищили. Не тільки ми побиваємо хибні дослідження - Софія їх побиває. А з Софією не пожартуєш…"
Виявляється, духовність теж можна забрати, якщо віками привласнювати її матеріальні плоди, - підтвердження цьому бачимо у внутрішньому зубожінні людей за радянського часу. Але повернути собі ті шедеври можна, не вдаючись до злодійських способів. Треба просто знати їхнє істинне походження. Нехай барви ікон, написаних під небом України, проливають світло нашої духовності на ті землі, де вони опинилися.
