“«Світлий Дім» є благовістом того, що любов панує всупереч всьому, що Воскресіння вже є і доторкається кожного, що зайвих у Пасхальній Перемозі Христа немає і що кожний є причетним і може бути Причасником”
28.12.2007, [18:52] // Веб-конфереції //
У гостях: Олександр ЧУМАКОВ, єродиякон-салезіянин УГКЦ, засновник і голова Одеського міського благодійного фонду соціальної підтримки знедолених дітей "Світлий дім" (перша частина)
Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі
Провідна тема веб-конференції: Проблеми у сфері соціального служіння Церков в Україні
15. Ярослав Буяк, Тернопіль
— Хто з римських Пап крім Івана Павла ІІ є для вас найбільшим авторитетом?
— Слава Ісусу Христу!
Постать Івана Павла ІІ є особливою відзнакою мого особистого життя. Під час нашої першої зустрічі у Кельцах (1991) він подарував мені розмову і благословення, яке не є вичерпаним по сей час. У 1998 році у Ватикані він – диво! – впізнав мене, показав пальцем та незабутнім грудним голосом Войтили запитав: «Одеса?» Від нього наприкінці аудієнції я отримав заповідь: «Все витримати і міцно стояти!» І я хапаюся за ті слова тоді, коли гаснуть всі вогники надії, бо Папа сказав – маю виконати, хоча б на смерть… Є відчуття його особливої присутності у «Світлому Домі».
Що до Вашого запитання, пане Ярославе, то справа є наступною: я научився християнству у середині сімдесятих років за духовними вказівками отця Тадеуша Хопре та читаючи книжку, яку тайкома привезли з Бельгії. Пам'ятаєте часи, коли книжки брюссельського видавництва «Життя з Богом» привозили потай, як тих книжок шукалося під час обшуків? Так ось, першим підручником християнства була книжка «Впровадження у християнство» Кардинала Йозефа Рацінгера. Підставою моїх богословських інтересів – бач, не тілько богословських, але й життєвих! – стала «Есхатологія» Рацінгера. Коли треба пояснити підстави благодійництва я даю до читання «Милосерну любов»… Зараз перечитую «Цінності в часи перемін. Долання майбутніх викликів» Йозефа Рацінгера. По приїзді до наших благодійників з Регенсбургу йду на малесенький цвинтар помолитися о благословення святих батьків Йозефа Рацінгера, який через ціле життя вчить мене і наставляє. Вгадайте з одного разу, хто з Римських Пап крім Івана Павла є для мене найбільшим авторитетом?
…Але є ще один, який є для мене прикладом християнського існування у буремні часи та при критичних обставинах, - Іван ХХІІІ. Брюссельське видавництво «Життя з Богом» надрукувало чудову книжку про нього. Шкода, що не маємо українського перекладу!
14. Ханас Володимир
— Отче! В ОМБФ "Світлий Дім" зараз отримує допомогу дівчина, що народила дитину та не схотіла від неї відмовлятись, після чого покинула інтернат та декілька місяців з малюком не мала постійного місця проживання.Поки що у неї є дах над головою, харчі,догляд. А що далі?
— Знаєте, таке саме питання можна було би задати тому, хто перебував у Останній Криївці. «Ось ти сидиш тут. І товаришів вже не позосталося, і ешелони вже давно відвезли у Сибір тисячі і тисячі тих, хто спромігся на те, щоби принести тобі хліба… За порогом криївки – ліс, за лісом – країна… Вона, та країна, вже не твоя, тобі там місця немає…» Висновок насувається один, як у «Тому самому Мюнхаузені»: «Приєднуйтесь, бароне, приєднуйтесь!» Погодьтеся, що ця країна приречена на злидарство. Що єдине добро, яке можна зробити для цієї бездомної матері, то порадити їй здати дитину у державний дітприйомник. Звідти дитина виведеться до багатих та спроможних країн – дитині там буде краще, бо тут краще ніколи не буде! А та мати хай ще народжує – та й здає на вивезення, бо наші жінки – це ж інкубатор для доброхотів з зарубіжжя, які спроможні бути батьками для наших інкубаторських…
Поки що «Світлий Дім» ще є для одної з українських матерів, яка не віддала свою дитину, Останньою Криївкою.
Все інше залежить від вас.
Питаю ВАС: що буде далі?
13. Олександр Славський
— Чи має діяльність ОМБФ "Світлий Дом" релігійне спрямування (чи служить релігійній експансії)? Чи не заважає Вам приналежність до УГКЦ у діяльності в рамках Світлого Дому? Чи мають церковні струтури відношення до фінансування Світлого Дому, організації діяльності?
— Діяльність «Світлого Дому» як організації є суто благодійною. Вона є релігійною настільки, наскільки благодійність зі своєї істоти є релігійною справою. Підкреслюю то. Бо ми не займаємося альтруїстичною діяльністю, характерною для атеїстів та агностиків. Ми діємо благо. В чому різниця? А в тому, що альтруїст, який хоче добра людині так, як він то вважає за необхідне, назавжди позостається суб'єктом такої дії, тобто «головним героєм» доброчинства. Присмак егоїзму є невід’ємним від атеїстично-агностичного альтруїзму.
Благодійність є служінням, посередництвом. Ми приймаємо від Бога через людей, яких Він побудив до милосердя, щоби негайно скерувати отримане туди, де з волі Божої воно має бути. І кожного разу тремтимо, чи не зробили ми помилки у затьмарені своєму. Бо власне у справі милосердного благодійництва якнайкраще розуміється жахливий сенс тої Христової поради: «Кажіть: ми слуги негідні, навіть того, що треба було, і того не зробили…»
Продовжую стверджувати, що «Світлий Дім» є благовістом. Благовістом того, що любов панує всупереч всьому, що Воскресіння вже є і доторкається кожного, що зайвих у Пасхальній Перемозі Христа немає і що кожний є причетним і може бути Причасником. Таким чином «Світлий Дім» беззаперечно є релігійною, маю надію - православною католицькою – справою. Це благодійність апостольського ґатунку. Це християнська дияконія, у якої «хто не проти вас – той за вас». Це катехиза через дію і молитва через співучасть.
Так це релігійне/з Богом поєднуюче громадське/спільнотове діло заради ствердження перемоги Життя над смертю.
Тому ми так дбаємо про непорушимість єдності у благодіянні. Тому ми з такою пильністю відсуваємо навіть натяки на деномінаційні поділи, але даємо змогу засвідчитись у своїй приналежності. Так, я – греко-католик Київського відпочаткового, від Апостола Андрія та Кирила й Методія прийнятого християнства. Українська греко-католицька Церква – моя християнська родина у величній спільноті дітей Божих по цей та по інший бік життя. Поряд зі мною у Світлому Домі ті, хто утворює спільноту зі мною, греко-католиком. Разом ми створюємо спільноту з дітьми, котрим ніхто в світі не є батьком, крім Отця Небесного, і ніхто не мати, крім Богородиці. Через тих дітей входимо у спільноту Божу.
Так. У згаданому сенсі «Світлий Дім» є суто релігійною справою.
Моя приналежність до УГКЦ не заважає – вона спонукає мене діяти благо і стояти на посту всупереч всьому. Господи! Хоча б сил вистарчило, бо я ж такий вже слабий і старий…
Церковні структури до фінансування «Світлого Дому» жодного відношення не мають. Церковні структури дбають про наше Співпричастя, щоб завжди правдивим було наше: «Христос посеред нас!»
12. Тимофій
— Шановний отче,чи не вважаєте ви проблематичним намагання перекласти на плечі Церкви соціальні питання, якими просто зобов'язана займатись в першу чергу сама держава? Власне Церква завжди виявляла милосердя і благодійність до потребуючих допомоги, але почасти їй доводиться робити те, що просто мусить робити держава і не робить.
— Дякую за дуже важливе запитання.
Дійсно, ми зустрілися з дивовижною проблемою, яку можна було побачити вже на початку дев'яностих років, але тепер вона закоренилася та квітне буйно. Це проблема вседержавного «полювання на гроші» або просто кажучи загального жебрацтва. Разом з незалежністю ми встигли проголосити наше суспільне злидарство та й почали отримувати солідарну допомогу світової людської спільноти. «Гуманітарні конвої» та «гранти степ бай степ» виявилися неймовірно вигідними. Щоби вони не зникли, потрібне було одне: підтримувати належний рівень злидарства для демонстрації. Тобто робити те саме, що робиться злидарями, що вони жебрачать на трасах, демонструючи мешканцям «ауді» та «мерсів» свої виразки.
Наявна парадоксальна ситуація: щоби певна паразитарна верства населення, тобто номенклатура від соціальних проблем, збагачувалась, необхідним є щоби країна була стабільно злиденною. Рівень злиденності треба дбайливо підтримувати і розкручувати «піаром» на весь світ. Зиск подвійний. По перше, у кишеню падають позабюджетні гроші, які може і передбачені бюджетом, але хто ж про те здвоєння запитається, коли звітування йде у різні адреси? По друге, не треба напружувати мізок та міркувати над заходами подолання соціальних проблем, - полювальники на гроші є досить креативними людьми, самі напишуть проекти та й принесуть. Третє: не треба дбати про діяльність, яка підлягає державної звітності. Досить внести у державний звітний лист громадську ініціативу, як своє власне надбання – воно ж не плагіат, ми ж їм дали дозвіл! – та прийняти з того приводу орден на груді. Але орден орденом, а грошенята грошенятами…
Прошу звернути увагу на те, як всі роки державослужбовці, старанно маніпулюючи законодавством, принуджувало суспільні організації, зокрема благодійні, створювати установи. Не виконувати приналежну нам благодійницьку місію, а робити замість чиновників їх працю, притягуючи на то позабюджетні кошти. Бо ми ж насправді любимо дітей і рідну Україну – тож мусимо задбати, як достойні активісти, свідомі й сумлінні! Який сарказм! Яка гидка іронія!
Ще й до всього нас, громадський сектор, в кожний момент можна використовувати як «хлопчиків для биття». Уявилося, що маємо безліч бездомних дітей задля злочинної бездіяльності державослужбовців, - отож, хто винен? Той, у кого діти знайшли притулок, бо діти знаходяться власне там! А державослужбовці, як ті коні, - не винні, їх справа розводити руками – керувати…
Маємо стабільно злиденну державу професійних номенклатурних злидарів. Якій чомусь подавати на бідність стали все менше й менше. Треба запускати у жебракування когось більш прийнятного. Хто це має бути? Правильно, Церква. Їй то з природи належить, хай відпрацьовує нашу післяперестроєчну ласкавість!
Якщо ми, християни, погодимося на таку пропозицію професійних державних злидарів, то зробимо гріх. Бо будемо співпрацювати у стабілізації руйнівного стану держави, а через те будемо погіршувати стан кожного українця. Що більше? Ми прикриємо своєю присутністю грабунок і брехню, своїм авторитетом заслонимо злочинну паразитацію та зганьбимо християнську велич вселюдської солідарності та жертовності до правдиво страждаючого людства.
Так. Для християнського милосердя в сучасній Україні номенклатурою з «комсомолят» приготовлена дуже небезпечна пастка. Але впадуть в неї ті, хто її приготував – Слово Боже! Нам належить солідаризація з страждаючими віч на віч, без проектів та «степ бай степів», нам належить пожертва і мудрість благодіяння так, як заповів Господь.
11. Оксана (Тернопіль), oksanaokh@mail.ru
— Чи читаєте Ви світську літературу і коли так, то хто Ваш удюблений письменник(твір)? Яку музику Ви слухаєте?
— Дякую. Як мені вдається читати, я не знаю, але вдається!
Протягом довгих років я був зачарований Пушкіним і Блоком. Тепер воно не вмерло? не відсунулось, але… Коли майже двадцять років тому у чарівному Кракові прийшов час на справжню ностальгію, отой сказ душі маргінального вигнанця у «майже розкоші» закордонного благополуччя, власне тоді до мене прийшов Євген Маланюк, щоби вилікувати душу від ностальгічного сказу – і позостався назавжди. А потім наново, після самвидатівських аркушів, мене огорнула поезія Стуса. Це сталося вже у Світлому Домі, серед довжелезних зимових ночей, коли спати не було коли, бо чорні від втоми міліціонери щогодини довозили замерзлих, але ще живих бездомних дітей. Якщо б не Стус, може я б і «зірвався з катушок» — але витягнула мене його пісня…
Від юності мене супроводжували Стругацькі та Олесь Бердник.
І ще, з найглибшого, з того, що перечитується завжди наново, — Екзюпері й Герман Гессе.
В останні часи не без захвату перегортаю сторінки «модних» українців – Андруховича, Забужко, Дереша… Як людина, яка досить багато часу приділила дослідженню карнавальних традицій, раблезіянському сміху, пародії, з превеликим задоволенням вдивляюся в бурлески Леся Подерев’янського, але читати його на ніч я собі заборонив — бо воно потім таки ж насниться, таке горе…
Неймовірно вразила «Тема для медитації» Леоніда Кононовича. Вже тричі перечитав.
Щодо музики, так у юності це був «Queen» і «Машина времени». Зараз Галич, Висоцький й Олександр Вертинський. І ЗАВЖДИ – Гайдн і Моцарт.
10. Баскаков Юра (Одесса), corsaar@rambler.ru
— Что для вас миссия церкви и ваша личная миссия в этой жизни. И какую роль в этой миссии играет Светлый Дом?
— Instaurare omnia in Chrystae. Повернення людині, а через людину і всьому Всесвітові оновленого життя-без-смерті у Воскреслому Христі через освячення у Таїнствах Божих, через благовіст, яким Слово надалі втілюється у спільноті покликаних до життя у Дусі Святим, через служіння «проповідувати Євангелії злидарям, відпустити зневолених на свободу, звістувати літо Господнє благодатне».
Моя ж особиста місія доповнюється тільки необхідністю «привернути серця дітей до батьків їх і серця батьків – до дітей, щоби Господь, повернувшись, не вразив землі прокляттям». Світлий Дім є втіленням моєї життєвої місії, це відповідь на заклик Божий: «Йдіть по вулицях та майданах та приведіть до Мене скалічених, злидарів та убогих, бо запрошені не були гідними – багато бо покликаних, але мало вибраних!»
9. Василь
— Які громадські організації підтримують Вашу діяльність? Про проблеми "Світлого дому" часто пише сайт "Майдан", а ще хто з вами співпрацює?
— Діапазон підтримки зі сторони суспільних організацій та об’єднань є досить великий та багатий. Благодійний фонд «Майбуття», «Меморіал», декілька пенсіонерських організацій, одна з одеських організацій ветеранів воїнів-інтернаціоналістів, ветеранський фонд підтримки боротьби з організованою злочинністю «Захист», молодіжні організації «Демократичний альянс», молоді КУНівці, одеська спільнота Тризубу ім. Степана Бандери… Прошу вибачення, що назвав далеко не всіх.
8. Володимир Ханас, khanas.volodymyr@gmail.com
— Отче! У мене кілька запитань:
1) Ваше ставлення до військового капеланства?
2) Роль жінки у сучасному суспільстві
3) Чи допомагають Світлому дому інші представники УГКЦ?
4) Дайте будь ласка характеристику запровадження у школах "Християнської етики" з огляду на поліконфесійність України
1. Вважаю військове капеланство вкрай необхідним у сучасній український армії, але з дотриманням усіх вимог щодо свободи сумління військовослужбовців. Особливо тепер, коли ми крок за кроком зближаємося до професійної армії в Україні. Але організація військового душпастирства вимагає окремої уваги зі сторони Церкви, що напевно буде зроблено в найближчі терміни, бо справа того варта.
2. Двадцяте сторіччя, як на мій погляд, є часом особливих матчиних інтервенцій Богородиці у життя нас, її дітей. Всевишній воліє, щоби у найкритичніший час земна жінка, донька та увінчання єврейського народу, та, що вона переселена у повноті любові по закінченню земного життя до Небесного Царства Сина свого – Сина Божого, здійснювала провід людськості у Пасхальній прощі до Христа Воскреслого. Кожна жінка у святості дітонародження, у збереженні моральної чистоти – своєї та родини, у керуванні стосунками любові та кохання, відбудові родинних відносин у дусі Святої Родини з Лазарету, у прийнятті в своє серце пекучого співстраждання задля негараздів війн, руїн, у пекучому бажанні заховати життя своїх синів та дочок, в усьому спасенному та святому є відблиском сяйва Божої Матері. Відтак її роль у сучасному суспільстві неперевершена.
Так само, якщо жінка з’являється затьмареною, зневіреною, руйнуючою особою, яка живе паразитичним споживанням, висмоктуванням насолод, спроваджуючи любов та кохання до сексуального безвідповідального хаосу, — в такій ситуації її вплив на сучасне суспільство є теж неперевершеним у остаточної катастрофічності.
3. На початках нашого існування нас відвідав та благословив Блаженнійший Любомир Патріарх Гузар, який у подальшому відвідав нас ще декілька раз, з превеликим задоволенням спілкувався з нашими дітьми, цікавився нашими справами. Всі греко-католицькі священики, які приїздили до Одеси від 1996 року відвідували Світлий Дім майже щоденно, допомагали у праці з безпритульними дітьми, сповідали їх, катехизували. Окремо треба відзначити особливо уважне відношення до нашої справи зі сторони Владики Екзарха Кир Василя Івасюка, який живе в Одесі у досить скрутньому становищі, але знаходить можливості приділити увагу дітям та справам Світлого Дому. Особливо хочу сказати про семінаристів зі Львівської Святодухівської Митрополітальної семінарії, які кожного літа працювали з бездомними дітьми весь час літніх канікул. Так само студенти українського католицького університету кожного разу, коли приїжджають до Одеси до помочі, приходять з практичною допомогою до Світлого Дому. Вже декілька років постійним сповідником наших дітей є отець Олександр Смеричинський – голова одеського морського душпастирства. Хай благословить їх всіх Господь!
4. Якщо християнська етика буде викладатися у рамках узгодженої позиції християнських конфесій, підставою якої будуть базові євангельські етичні цінності, то можна тільки вітати таке запровадження та бажати його прискорення. Але викладання християнської етики вимагає особливої досвідченості та фаховості тих, хто буде навчати. Християнської етики повинні навчати досвідчені та високо освічені християни. Цей предмет не можна довіряти будь-якому пересічному вчителю, особливо такому, який не має досконалої богословської освіти, бо буде з того тільки замішок та гріх.
7. Марина, м. Луцьк
— Отче, читала, що 24 грудня «Світлий дім» святкує річницю свого утворення. Розкажіть, з чого починалась ця робота в Одесі, як виникла ця ідея? Чому саме робота зі складними дітьми, адже це дуже важка праця? А зважаючи, що цим займаються представники УГКЦ на Півдні України - мабуть дуже важка!
Чи всі співробітники "Світлого дому" належать до Греко-Католицької Церкви? Як реагує Рада християнських конфесій Одещини на вашу роботу? Чи немає провокацій від православних громадських організацій? Чи допомагають у вашій роботі інші Церкви й інші представники УГКЦ, зокрема, Владика Василь Івасюк? Дякую за відповіді і за Вашу роботу! Нехай Господь завжди допомогає Вам! З повагою, Марина.
— В історії Світлого Дому багато подій, які нагадують казку, хоч відбулися вони насправді.
Ми починали працю восени 1995 року. До нашої диспозиції був тільки невеличкий підвальчик на в. Базарній, 2. Дітей там розміщати категорично було заборонено як санстанціями, так і прокуратурой. Але на той час на вулицях, у підвалах житлових будинків, у теплотрасах та катакомбах бездомних дітей, наслідків Боровської прихватизації квартир, ставало все більше і більше. Разом з моїми волонтерами, студентами психологічного факультету Одеського університету, я прийняв рішення: будемо працювати з бездомними дітьми просто на вулиці. Але прийшла зима. У латинське навечір’я Різдва ми зібралися на символічну вечерю, щоб радуватися та солідаризуватися з нашими друзями з Західної Європи. Зробили все по традиції: двері на замок не закривали, запалили свічку перед фігурками Святої Родини, на столі – щоб світила всім в домі і одну запалену свічку поставили на віконце для тих, що блукають бездомно, як Свята Родина у цей вечір. Саме тоді, коли ми з молитвою ставили ту свічку на вікно, двері відчинилися і до приміщення ввалилися з морозу шість бездомних малюків. Класичні безхатченки, завернуті у лахміття, перемазані, замерзлі…. Ми кинулися їх приймати, мити, до столу саджати. І тоді я сказав, що маємо знак від Бога і не буде нам спокою, якщо спокусимося святкувати Різдво за своїми столами, а бездомні діти позостануться на морозі. Ось тоді і було вирішено, що зайвими нам будуть заборони, доки хоча б одна дитина не має де притулитися. І повстав Світлий Дім.
До речі, я є монахом Салезіянського чину. Монашеский устав отців салезіянів від початку говорить про те, що наша монаша посвята і апостольське служіння здійснюється в середовищі молоді найзлиденнішої, яка знаходиться у загрозливому критичному стані. Якщо ми відхиляємося від тої означеної уставом місії та посвяти, яку, до речі, ми закріпляємо у словах довічних монаших обітниць, то ми не здійснюємо своєї посвяти і марнуємо благодать Божу. Посвята служіння Богові у середовищу найзлиденнішої молоді, яка знаходиться у небезпеці та кризі, є нашою аскезою і шляхом освячення.
Так, маєте рацію. Південна Україна мало чим відрізняється від територій місійної праці. Християнство тут у мізерному стані. Значно більше обрядовірства, запозиченого з християнських літургічних традицій у синтезі з обрядовими знахідками людей, що колись переселилися зі зруйнованих сіл до технічно-урбаністичного середовища. Маємо тут правдиво місійну працю з усіма її ризиками. І що найдивовижніше – це є також реальна Україна, яка потребує місійної посвяти українців. Нам було би значне легше, якщо би українці значно більше відгукувались на місійні потреби та місійний поклик власне у своїй рідній Батьківщині. Тому справа зовсім не в проблемах місцевого середовища, але радше у тому, як українських християни благополучних територій відгукуються на місійний поклик Христа.
Люди, які співпрацюють у Світлому Домі, не є виключно поєднаними з Римською Апостольською столицею православними (греко-католиками). Є непоєднані українські православні, є «пошукуючі», є синагогальні євреї – разом нас багато! Навесні приходять п’ятидесятники траву посіяти та квіти посадити, приходять баптисти вікна помити, лютерани відгукуються на наші потреби… Разом з вірянами приходять священики Київського Патріархату, УАПЦ… Тричі наш Дім відвідував Блаженнійший Любомир Патріарх Гузар. Вперше він благословив нас ще 22 серпня 1996 року!
Владика Екзарх Кир Василь (Івасюк) дуже часто приходить до наших дітей та, незважаючи на своє нелегке у Одесі становище, допомагає нам, чим тільки можливо. Літургія, Євхаристія, Таїнство Сповіді є доступним для дітей-безхатченків завдяки послузі отця Олександра Смеречинського та інших отців Екзархату. Особливо треба подякувати семінаристам Святодухівської Львівської Митрополичої семінарії, які опікувались нашими дітьми кожний рік під час виїздів на літні канікули, а також студентам Українського Католицького Університету, які приїжджають на Різдво з вертепом та теж багато уваги приділяють нашим дітям.
Всіх, що вони поєднані у Милосерді Божому до безпритульних дітей, благословляємо зі Світлого Дому!
6. Дмитро, Київ
— Ті проблеми, з яким стикнувся "Світлий дім" вже не вперше, — як усе ж їх зараз вирішуєте (чи вирішуєте)? Адже губернатор, котрий "вже не хоче" закривати "Світлий дім", може так само легко передумати знову.
— Робота з вирішення проблем, що виникли, йде щоденно. П'ять днів у нас працював представник серйозних київських громадських організацій. Сформовано достатньо точні, документовані і вагомі звернення до депутатів ВР. Губернатор вже знає, що ми зовсім не самі, і не є "нічиїми". Маю підстави припускати, що найближчими днями відбудеться моя з ним зустріч, котра може багато вирішити, — тому прошу про молитви, щоб свідчити перед владою в Дусі Святому.
Підозрюю, що всі ці тривожні ситуації насправді є лише приводом для свідчення про Бога і благовісту. Якщо у чиновників, які вийшли з пелюшок комсомолу, немає інших способів відшукати Христа, окрім як штурмувати пороги Його дому, то нехай хоч в такий спосіб знайдуть Його.
Наша місія не припиниться – вбогих завжди маємо обабіч себе. Куди важливіше – Христа не втратити, — ось про це мої побивання й турбота.
5. Протоієрей Сергій Чудинович, настоятель Свято-Покровського храму УПЦ КП, керівник центру соціального служіння "Милосердие", Херсон. 4udinovi4@mail.ru
— Ваша діяльність викликає почуття – зняти перед Вами капелюха. Як мінімум. Високоповажний отче Олександр! Як Ви працюєте з милосердними держустановами (напр. Госпіс)? Цікаво довідатися від Вас про проблеми, з якими Ви стикаєтеся. Наскільки вони (можливо) подібні до наших. Ваша відповідь є важливою, бо, схоже, труднощі у нас подібні. Молитовно бажаю Вам Божої помочі. Закликаючи ВАС до СПІЛКУВАННЯ, прошу Ваших святих молитов за нас.
— Спасибі, чесний отче, на доброму слові! Проте камилавку з мого приводу пропоную все-таки не знімати ))) А то вийде якось по-грибоєдівськи: «кричали батюшки «ура!» и в воздух (???!!!) чепчиком бросали»… це ж треба, які церковні каламбури виходять!
Як Вам відомо, ми в Одесько-кримському Екзархаті працюємо общинно. Госпісом та ВІЛ-інфікованими надзвичайно серйозно займається Южненський настоятель о. Василь Колодчин. Створено капличку – це дуже важливо для людей в моменті переходу з цього життя в інше. Неперервне служіння у "Світлому Домі" вичерпує мої сили. Про більше лишень думати насмілююся через пожадібливість свою та гординю, нехай Бог простить!
Підозрюю, що проблеми у нас з Вами дійсно спільні: влада на місцях, всупереч усім недавнім лозунгам не може відокремитися не тільки від бізнесу, але і від зважування електоральної ваги конфесійних найменувань, до суті яких власть імущим, направду, особливої цікавості немає. Приміщення для роботи, присідання в чиновницьких кабінетах – все це дрібниці та наслідки. Будемо говорити про корінь проблеми: влада надто часто сприймає церковні об'єднання, церковну ієрархію та церковні ініціативи інструментально, тобто як засіб для досягнення своїх владних інтересів. Водночас церковні "електоральні важковаговики" прагнуть точнісінько так само використати владу як засіб впливу. Ні те, ні інше не має нічого спільного з благовістом Христа розп'ятого і Воскреслого. І тому, звісно, за умов домінуючої "спокуси владою" християнське свідчення милосердя до вбогих, бідних, слабких, тих, що випали з електорального поля, виявляється нерозумною надмірністю, що порушує закони політичних та економічних доцільностей. Дорогий отче! Але ж ми завжди були ВСУПЕРЕЧ! Й інших варіантів для нас немає – якщо, звісно, ми хочемо зберегти вірність Хресту та Гологофі.
Дякую Вам і перебуваю Вашим СПІЛЬНИКОМ в любові Христовій. Молимося і благословляємо Вас із Світлого Дому!.. До того ж, ми так недалеко від Вас, а це означає можливість коли-небудь обговорити спільні плани і справи за горням чаю…
4. Надія, м. Херсон
— У чому безпосередньо полягає діяльність вашого центру? Як вам вдається працювати з батьками вуличних дітей? Чи вдається когось із них повернути в сім’ї і наскільки це ефективно? Чи не краще церквам активізувати свою роботу на профілактичні заходи в школах, на телебаченні, працювати із кризовими сім’ями ще до того, як в них відбувається трегадії, коли батьків позбавляють прав або діти самі йдуть із дому?
— Діяльність «Світлого Дому» є двоєдиною: негайно відповісти благодійним чином на потребу, яку оголошує дитина, підліток або юнак, дівчина, тобто виконати щодо них християнські заповіді милосердя; водночас та для здійснення цього будити у співгромадян завмерлу у комуністичні часи потребу у здійсненню індивідуального християнського милосердя у євангельському дусі (дивиться вказівки Нагорної проповіді).
Щодо маргінальних дітей та родин головною думкою є таке: показником розвитку суспільства є не рівень елітності «горішньої верстви», але стабільність «долішніх». Тобто нормальною є ситуація не тоді, коли дбається про нескінчений розвиток та збагачення, а тоді, коли фундамент є надійним, а під ногами елітного можновладця не розверзається прірва соціальної безодні.
Щодо дітей та їх родин, наше завдання утримувати стабільність їх «долішнього існування» на хоча б мінімальному людському рівні. ПРО ВСЕ ІНШЕ МУСИТЬ ЗАДБАТИ ДЕРЖАВА. Яка не дуже дбає – отоді ми мусимо сказати тому, що називає себе державою, що воно, правду кажучи, є нелюдським новотвором, а не національною державою.
Там де держава не спромоглася дати дітям домівку – ми приймаємо дітей під дах, там де держава неспроможна нагодувати дитину – ми даємо їсти, там, де маючи 17 або навіть 19 років молода українська людина ходила до школи один місяць у другому класі, а хоче знатися писати та читати, ми її вчимо. І робимо це на НЕДЕРЖАВНІ кошти, бо сама ситуація показує, що державний кошт виявився неспроможним. Натурально, що така діяльність є суто відповідною до завдань громадського сектора і є обудження людської спільноти, щодо контролю неспроможності держави та державослужбовців. Натурально, що така діяльність дратує неспроможних або корумпованих державослужбовців, які перед обличчям благодійної спільноти мусять відповідати за свою злочинну бездіяльність та нерозумність і несправедливість розподілення зібраних з оподаткувань державних коштів. Натурально, що комсомольське покоління теперішньої номенклатури, хотіло би, щоби разом з організаціями, аналогічними нашої, зникла проблема і запанувала мертва громадська тиша.
Наша благодійна підтримка скерована також і у бік батьків. Є досить багато випадків, коли протягом трьох місяців або півріччя треба було підтримати матеріально самотню матір, яка божеволіла від відсутності праці, коштів, їжі, — і проблеми починали вирішуватись, конфлікти зникали, а за деякий час життя родини вирівнювалось. Нажаль у багатьох випадках ми змушені контактувати з людьми, які пережили остаточну катастрофу і змінилися фундаментально. В таких випадках проста підтримка та супровід вже не діють.
Ви маєте рацію: громадське суспільство, перед усім християнські спільноти, мусять зосередитися на запобіганню руйнації, замість того, щоби чекати на катастрофу, а потім героїчно втручатися у її наслідки. Власне так: ми мусимо йти там, де проблема ще не уявилася, але вже є, де гріх вже приразився, але ще не здійснений, ще не став одержимістю. Бо благодійність є соціальним екзорцизмом, який радше не випихує запанувавшого «батька смерті», але не дає йому місця до наближення.
3. Марія
1. Наскільки мені відомо, українське законодавство дуже обмежує діяльність громадських і благодійних установ щодо роботи з дітьми. Як Ви вважаєте — чому? Адже наслідки для дітей значно кращі, ніж в інтернатах.
2. Чи співпрацюєте Ви з іншими недержавними благодійними установами, які опікуються дітьми-сиротами та безпритульними? Подібна робота відбувається у багатьох містах, зокрема Києві, Маріуполі, Донецьку. Проблеми у всіх дуже схожі. Чи не легше їх вирішувати спільно? Дякую.
— Слава Ісусу Христу! Дякую. Щодо першого запитання: причина одна — анігилююче будь-яку дію протиріччя у зіткненні правових менталітетів. У законах містяться принципи, але відсутні механізми реалізації. Політична воля законодавців не співпадає з інерцією регламентації, яка панує у затишних кабінетах середньої верстви виконавчої влади. Інструкції, положення та директиви розроблюються за зразками, прописаними у тій державі, яка (якщо перефразувати Ілліча) була «апаратом насильства одного клана над іншим». Жодної творчості, жодного пристосування до вирішення актуально існуючих проблем, яких не знав і не міг знати комуністичний табір. Людина у тамтому царстві від народження була предметом державного володіння. Приватність життя була вщент зруйнована, а без недоторканості нормального приватного життя неможливе стабільне родинне життя. Дитина була об’єктом всенародного, тобто державного володіння. Батьків можна було репресувати, якщо б з’ясувалося, що вони є «лагерний порох», — їх дитина позоставалася у прямому державному володінню.
Сьогоднішнє наше законодавство у тому питанні, яке Ви підняли, є місцем анігилюючої зустрічи ментальності комуністичного рабовладіння з паростками цивілізованих реалій правового людського життя, де людина є суб’єктом відносин і права. Дивиться, у прихованому варіанті це протиріччя уміщено навіть до існуючої Конституції, яка у ст. 52 в одному абзаці з однієї сторони узаконює виключне державне право на володіння дитиною, позбавленою батьківського піклування, а з іншого боку декларує обов’язок держави «заохочувати та ініціювати» громадянську благодійність у цій галузі. Типове «стій там та йди сюди»! Особливо це вийшло наяв у останній період, коли зі сторони як Президента, так і діючого Прем’єр-міністра особлива увага приділяється громадському суспільству та його ініціативам у галузі підтримки та захисту знедолених дітей.
Ми маємо дивовижне співпадіння намірів та бажань головуючої верстви державного управління й пересічного населення. Нажаль, між нами та ними пролягла потужна гумова верства на ім’я Номенклатура. Номенклатура має зиск з рабовласницького володарювання населенням, зокрема знедоленими дітьми, тому заінтересована у тому, щоби альтернативні форми соціального буття не існували або руйнувалися.
Щодо другого питання: так, ми радо співпрацюємо з спорідненими суспільними організаціями, які поділяють наш світогляд. Ми не співпрацюємо з організаціями, які у благодійності бачать «соціальний бізнес», у пожертві «соціальні інвестиції» або приховують під громадською (звільненою від податків) діяльністю найману працю на грантові замовлення.
«Світлий Дім» належав до тих організацій, які у 2001 році підняли спробу створити мережу недержавних організацій підтримки та захисту дітей та родин. Нажаль, у подальші роки більшість організацій, які зголосилися тоді до мережі, була зруйнована державним тиском, аналогічним тому, який переживає по сей день «Світлий Дім». Створення такої мережі на підставі спільного світогляду та спільної соціальної концепції (християнська доктрина) вважаю безумовно потрібним та актуальним. Але повинно то робитися з чистим наміром, без політичних домішок боротьби за владу або пропаганди партійних інтересів. І без зайвого розголосу та шумових ефектів, бо ж тоді знову понищать.
2. Греко-католик з Галичини
— Скільки часу Ви вже працюєте в Одесі? Звідки Ви родом? Як Ви стали салезіянином? Як Вам як греко-католику працюється в Одесі? Як у Вас складаються відносини з іншими конфесіями, насамперед з православними?
— Я – одесит. Тобто з материнської сторони родина має коріння на Вінниччині, десь там повинно бути таке село Буцні, з я кого ми переселилися до Одеси ще у неймовірно далекі часи. А тато, як нормальний «член родини репресованих», виріс у сибірському Прокопієвську і вже після всіх реабілітацій повернувся до Одеси. В Одесі я закінчив школу, філологічний факультет Одеського університету. З університетських років присвячував вільний час педагогічній роботі. Працював науковим співробітником в Одеському музеї Західного та Східного мистецтва, потім викладав літературу в спеціалізованих класах в одеських школах. Після доповнення освіти працював психологом-консультантом в обласному психо-неврологичному диспансері, у 1988 р. заснував перший недержавний телефон довіри для молоді при благодійним фонді ім. Гааза. Потім були роки навчання в Вищий салезіянський семінарії в Кракові. У 1996 році заснував «Світлий Дім», що його очолюю по сей час.
Господь покликав мене до стислого із Собою спілкування ще у далекому 1972 році. Гартувався як христианін при Одеському костелі Св. Петра. Мій духовний отець Тадеуш Хопре був салезіаніном. Про це я дізнався тоді, коли довірив йому, що маю невгасаючий поклик до монашого життя. Відтоді (кінець сімдесятих років) він почав мене підпільно гартувати на монаха-салезіянина. Це співпадало з моїм життєвим покликанням щодо педагогічної праці та й кінець-кінцем привело до служіння у Світлому Домі.
Нам, українцям греко-католикам, в сучасній Одесі працюється чудово. Маємо дуже щасливі часи, так, якби комуна ще не скінчилася. Отож, живемо у справжніх місіонерських обставинах, не втрачаючи первинного християнського родинного Духа, вже десятий рік пішов, як виборюємо клаптик землі, де можна було б українцям греко-католикам поставити церковцю. Тобто – гарно живемо. Не забуваючи, що у цьому світі нам тріумфів не належить, але самі випробування.
Стосунки з іншими конфесіями… Що сказати? Навесні приходять п’ятидесятники, посіяти у нашому дворі травичку та посадити квіти, євангельські християни приходять допомогти прибратися, щось пофарбувати, відремонтувати. Про лютеран треба говорити окремо: вони тримали наше життя на поверхні своїми пожертвами у найскрутніші часи, - не було дня, коли б я не дякував Богові за них у молитві. Зі священиками Київського Патріархату співпрацюємо у багатьох справах милосердої помочі потребуючим, особливо дітям та родинам, що потрапили у стан залежності та скрути і злидарства. Час від часу до наших дітей приходить римо-католицький Єпископ Броніслав Бернацький, його священики разом із парохіяльною молоддю теж приходять, щоби створити дітям свята. Про греко-католиків не говорю, бо Владика Кир Василь Івасюк постійно є у курсі наших справ, постійно щось робить для дітей, а наша екзархальна священика родина присутня у Світлому Домі різноманітно, перед усім катехезою, Святими Тайнами (всі діти вміють сповідатися і користуються з Таїнства Примирення дуже часто, деякі щонеділі, бо дуже цінують Причастя). Московські православні мають біля нас (десь метрів зі двісті від нашого паркану) свою церкву, а у тій церкві мають прекрасні дзвони. З великою пунктуальністю ті дзвони звіщають канонічні часи, тобто завдяки їх старанням я не маю жодної нагоди, щоби опустити належну канонічну молитву, - за що велика подяка співбратам з московського християнства.
1. Іван Верстюк (православний богослов, публіцист), verstyuk_i@ukr.net
— Скажіть, отче, чому вчить досвід піклування про знедолених дітей? Які уроки особисто ви черпаєте з цієї діяльності?
— Слава Ісусу Христу! Дякую. І водночас вибачаюсь, бо відповісти божевільно трудно: про цей досвід я мав би написати окрему книжку, бо дванадцять років цілодобової педагогічної присутності серед дітей без окресленого місця мешкання є начебто та вируюча Тиса у час весняного повноводдя – де ж ти її вмістиш? Можна лише зачерпнути, та й зайвим буде, чи долонею, чи цебром – в кожній краплині та сама Тиса у всій повноті. Але загальний досвід можна умовно розділити для себе і для людей на окремі ділянки. Підкреслюю: умовно, бо кожний виокремлений аспект так само міститься в усіх інших. Перед усім це особистий досвід життя у тому самому існуванні, що і бездомні діти, про яких читалося в дитинстві. Але є щось іншого, ніж читанка: просякнення тим бездомним життям зайвої дитини, її неймовірно специфічним запахом, тлінністю підвалів та теплобункерів. Тим життям, у якому у порох обертаються всі цінності цивілізованого світу, бо є зайві у тому життю, до якого ми допустили людей маргінальної зони. Інтелектуальні цінності, книжку, умовність розподілення часу, етика приватного розподілення соціального простору, аргументи, щодо підстав моральності, апеляції, щодо естетики – ба, взагалі категорії прекрасного та відстрахуючого! – все-всісеньке є зайвим, бо є поза обрієм їх буття. Це є дуже подібним до досвіду місіонерів серед людей зовсім іншої цивілізації. Але для того, щоби осягнути цей досвід, зовсім непотрібно їхати десь поза світи – воно є тут, у напростішому сенсі під нашими ногами.
У перші місяці існування Світлого Дому я з саркастичною усмішкою міркував собі, що мабуть так само відчувалися люди римської цивілізації серед руїн, заполонених новим населенням, якому усі римські прибамбаси – такі дорогі для кожної цивілізованої людини! – були геть непотрібні. «Йой! Що ж ви робите! Це ж така рідкісна книжка! Воно ж не для того, щоб витирати…» А у відповідь до неймовірності натуральне, без жодної іронії: «ГА?» Це було оновленням першохристиянського досвіду. Перед тим, у радянські часи, був досвід, який тхнув катакомбами та хрясканням кісток на арені Колізею. Але серед дітей БОМЖ досвідчилось смаку першохристиянського МАРАНАТА, перед яким усе мистецтво усіх форумів та Акрополів, усі Горації та Сенеки – порох.
Це було оновленням мого монашого салезіянського покликання, коли Господь дав мені зрозуміти, чим є монаша місія «ругатися світові» — це є участь у Пасхальному всеоновленню, при якому тільки сам Господь відає, що перетриває кінцевий вогонь.
Власне тоді я зрозумів, що Святий Іоан Боско є прославлений у Царстві Божому не як талановитий педагог, але як Преподобний Юродивий, який відчинив двері монашого подвигу до Євхаристичної Висоти – поділитися хлібом свого існування з есхатологічною спільнотою зайвих дітей. І тоді прийшло третє відкриття: можна донесхочу бавитися у технології заховання вірності окремим монашим обітницям, віртуозно викручуючись у дотриманні «трьох обітниць». Але наприкінці у рахубу увійде досконалість тільки одного, що має ім’я ПРАВДИВІСТЬ або ЩИРІСТЬ. Маргінальні діти призвичаїлися бачити у кожному «пересічному громадянинові» тільки об’єкт споживання. Так само вони призвичаїлися відчиняти сей «ларчик» там, де панує слабкість. Вони знають, що кожний з нас приховує свою слабкість, маскуючи її силою, шляхетністю, благодушністю, яке звичайно не витримує їх перевірки і насправді є ординарною брехнею. Маргінальні діти шукають нашої брехні, місця нашої найбільшої слабкості, місця нашого прихованого сорому, щоби «покоштувати» за наш рахунок.
Найменший з осиротілих напевно і остаточно знає, що ані мами, ані тата у нього не має і не буде, але довірливо протягує рученята до тьоті з запитанням: «Ти моя мама?» і отримує порцію благ, замішаних на зайвому цієй дитині розчуленню, тай чекає на наступну тьотю, щоби йти до неї з тим самим запитанням. А розв’язання ситуації тільки у одному – у ЩИРОСТІ, яка здатна відповісти: «Ні, я не твоя мама, я не твій тато, і ніколи не буду, — але я здатний де в чому бути поряд з тобою на деякий час, якщо це тобі потрібне». Маргінальні діти навчили мене і вчать надалі НЕБРЕХЛИВОГО МОНАШОГО БЛАГОЧЕСТЯ.
Вибачайте, але якщо я зараз почну писати про те, як оці діти навчили мене розуміти, що милосердя є есхатологічною цінністю і есхатологічним моментом у життю окремої людини… про те, чому я називаю маргінальні спільноти – перед усім дитячі, підліткові та молодіжні – есхатологічними спільнотами, тобто спільнотами голготського «Виконалося!», про прийняття на себе прокляття во спасіння (що знову ж таки поверне нас до істоти монашества, як покаянного відокремлення добровільної «анатеми»)… — то повстане та сама книжка, про ненаписаність якої я говорив на початку. Тому, вибачайте, перериваюсь і переходжу до наступного запитання. Якщо вважаєте, що книжка потрібна, скажіть Богові, щоб він мене принудив, гаразд?
Коментарі
