“Церква повинна залишатися Церквою, і, перебуваючи у світі, завжди пам’ятати, що Царство Боже – не від світу цього”
01.02.2007, [11:40] // Веб-конфереції // лист редакції
Веб-конференція РІСУ On-line — у гостях: Ігумен ЄВСТРАТІЙ (Зоря), прес-секретар Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату
Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі
Обговорення на форумі
На завершення, запитання від редакції РІСУ:
1. Як в УПЦ КП налагоджено медіа-співпрацю між єпархіями і центром? Чи відбувається збір інформацій з єпархій? Чи існує якась спеціальна комісія, яка розробляє медіа-політику УПЦ КП?
2. Чи планує УПЦ КП удосконалювати свої веб-ресурси та покращувати довідкову інформацію про Церкву на офіційному сайті? Яким чином?
Дякуємо за гарну веб-конференцію, відвертість та чіткість. І просимо вибачення за певні технічні перешкоди!
— Співпраця поступово налагоджується, але часто все залежить від бажання і активності у співпраці єпархіального архієрея. Там де є розуміння важливості такої праці – вона ведеться активніше. Там де немає – кволо.
Враховуючи сучасні обставини, головне загальноцерковне джерело інформації – газета «Голос Православ’я», яка виходить двічі на місяць. З цього року ми збільшуємо її тираж, постійно намагаємося покращити її зміст. В ідеалі на кожну парафію має бути хоча б кілька примірників газети, які доставляються за підпискою. Зважаючи на те, що Інтернет ще не скоро буде доступний сільським парафіям (яких за числом переважна більшість) газета ще довго залишатиметься основним джерелом інформації про події в житті Церкви.
Що стосується комісії, то мені на згадку приходить вислів, який часто повторює Патріарх: «Якщо хочете завалити якусь справу – створіть комісію». Є визначені люди, які займаються визначеною справою. Коли потрібно – ми збираємося і обмінюємося думками. А комісії – це формальність.
2. Робота у цьому напрямку ведеться постійно. Якщо понад 4 роки тому, коли я був призначений прес-секретарем, не було майже нічого, то зараз ми маємо прес-центр, де працює три особи, маємо розподіл обов’язків. Саме прес-центр відповідальний за сайт, а тому це питання швидше до них. Контактна інформація є на сайті «Церква.інфо».
Дякую всім за увагу і питання. Бажаю всім християнської любові та Божого благословення. Окрема подяка редакції РІСУ за запрошення, і за те, що ця конференція, хоч і в трохи екстремальних умовах, але відбулася. ВСІХ БЛАГ!
Остап, релігієзнавець:
— Скажіть, будь ласка, чи немає суперечності у прагненні об'єднати усіх православних на території України в єдину Церкву та створенні Київським Патріархатом власних структур у інших державах, де вже існують Православні Церкви (США, Австралія, Греція, Молдова тощо), тобто між підходами за принципом помісності та етнічним? Зрештою, чи сприяє останнє налагодженню стосунків з іншими Церквами у час потреби визнання КП світовим православ'ям? Дякую.
— Певна суперечливість між принципом помісності та етнічним характерна для всіх Церков, які мають вірних у діаспорі. Так що це не питання до одного Київського Патріархату, чому, наприклад, у Нью-Йорку тільки тих православних архієреїв, які мають між собою спілкування, більше півдесятка. Поки на загально-православному рівні проблема діаспори не врегульована – ми будемо регулювати її так, як дотепер прийнято в інших Помісних Церквах.
Окремо стоїть питання зі США. Від часу обрання митрополита УПЦ США та УАПЦ в Діаспорі Мстислава на Київський Патріарший Престол, Церква у США була єдиною з Церквою в Україні. Але у 1995 р. частина УПЦ в США та УАПЦ в Діаспорі побажала приєднатися до Константинопольського Патріархату. Наша Церква з розумінням поставилася до цього кроку. Але частина парафій цих Церков не побажала відходити від єдності з Києвом. Ми не були ініціаторами цього процесу – він виник у самих діаспорних парафіях. Разом з тим ми не могли і не можемо кинути цих наших вірних напризволяще. Тому ми залишили зв’язок із цими парафіями, але не утворювали окремої єпархії. Ці парафії підпорядковані безпосередньо Патріарху, від імені якого душпастирську опіку над ними здійснює вікарний архієрей.
У той же час окремі церковні достойники УПЦ в США, через образу на Київський Патріархат, почали інтригувати в Україні, зокрема з діячами УАПЦ. Тут на конференції архієпископ Ігор Ісіченко дав ясно зрозуміти, що ОФІЦІНОГО визнання та СПРАВЖНЬОЇ єдності між УПЦ в США та представниками УАПЦ в Україні НЕМА. Але дехто дуже хоче створити видимість цих контактів, чим «насолити» Київському Патріархату. А щоб виправдати себе говорять, що винний Київський Патріархат, який нібито підбурює парафії у США проти Бавнд Бруку. А що ми можемо зробити, якщо парафії просто НЕ ХОЧУТЬ мати зв’язок із цим центром?! Мирити тих, хто не хоче бачити один одного через старі образи?
У Греці ми маємо лише Екзархат, тобто представництво, щось на зразок посольства. І цей Екзархат якраз дуже допомагає у налагодженні контактів серед елліністичних Церков, хоч московська пропаганда намагається його діяльність нівелювати.
У Молдові канонічна ситуація невизначена. Там паралельно існують структури Московського і Румунського Патріархатів. Наскільки мені відомо, неофіційно Румунська Церква була не проти утворення нашої структури.
Олег Кисельов:
— Ще одне питання, отче. Яка офіційна позиція УПЦ КП (якщо вона є) до таких православних церков як Російська вільна православна церква, Російська істино-православна церква, старообрядницькі церкви білокриницької та безпоповської згоди та ін.
— До старообрядців ставимося з повагою, але їхніх специфічних поглядів, зрозуміло, не поділяємо. На відміну від дореволюційного часу зараз в Україні старообрядці представлені мало, тому, з огляду на це і на нинішні події у «новообрядному» православ’ї, до якихось широких контактів справа не доходить. Але є приклади дружніх відносин, зокрема візит глави російських старообрядців до храму Київського Патріархату при університеті у Чернівцях. Там було дружнє спілкування.
Інша справа – так звані «істинно-православні Церкви». Походження їхньої ієрархії заплутане, часто поява нових юрисдикцій цієї групи викликана лише особистим бажанням кількох осіб мати «свою Церкву». Тому контактів з ними ми не підтримуємо, та вони не дуже то й прагнуть.
Хоч нам намагаються приписати бажання створити «паралельний диптих» Помісних Церков, ми цього не прагнемо. Ми велика Помісна Церква, тому нам зовсім не потрібно мати спілкування з якимось маргінальними структурами, які шукають союзників. Такі маргінальні структури є у всіх Помісних Церквах (наприклад – старостильники), але їх існування – то данина демократії. Вони будуть існувати і в Україні. Але їхня діяльність як тепер, так і у майбутньому, буде відомою і цікавою тільки спеціалістам.
Є група серйозних Помісних Церков, які не мають офіційного спілкування з іншими помісними Церквами. Це Македонська Церква, Чорногорська Церква (яка була автокефальною до початку ХХ ст.). З ними ми підтримуємо контакти. З частиною Болгарської Церкви, яка не визнає патріархом Максима (Найденова) ми мали близькі контакти, але у зв’язку з ускладненням їхнього становища у самій Болгарії зараз ці стосунки перебувають у невизначеності.
Ми маємо неофіційні відносини з Константинопольською Патріархією і враховуємо їхні поради у налагодженні зовнішньоцерковних контактів.
Сергей Кузин :
— На сайте www.pravoslavye.org.ua не так давно читал заметку о том, что митрополит Львовский УПЦ КП был схвачен и во Львове и доставлен в Киев, где по преположениям "некоторых журналистов" его пытали, чтобы он отказался от идеи покаяния за свою раскольническую деятельность в лоне УПЦ (МП). Имел ли место факт давления на митрополита со стороны УПЦ КП?
— Пресс-центр Киевской Патриархии дал официальный комментарий по этому поводу, есть ответы на подобные вопросы и на этой конференции. Никакого давления на митрополита Андрея со стороны Киевского Патриархата никогда не оказывалось.
Что касается деятельности указанного сайта и его редактора Василия Анисимова, то они – «притча во языцех» украинской церковной журналистики. Стилистика публикаций о всех, кроме Московского Патриархата, напоминает издания «Союза воинствующих безбожников» и его предводителя Минея Израилевича Губельмана (Емельяна Ярославского). Под видом официального мнения В. Анисимов тиражирует собственные измышления. Хоть он и называет себя пресс-секретарём и советником митрополита Владимира (Сабодана), на самом деле некоторые его публикации, наверное, удивляют и митрополита. Например, как понимать то, что у Анисимова на сайте написано про «Архиерейское совещание» 24 января 2007 г., а на другом официальном сайте – про «Архиерейский Собор»? Или то, что сайт Анисимова и сайт УПЦ под редакцией о. Александра Драбинко не ссылаются друг на друга? Почему два ОФИЦИАЛЬНЫХ сайта подают разную информацию и очевидно не совсем дружественны друг другу? Один мой знакомый журналист сказал, что в пресс-службе Анисимова ему посоветовали «не обращать внимания» на другие сайты (под редакцией о. Драбинко и «Православие в Украине»), так как там «сидят самозванцы и жулики». После всего этого – как можно доверять сообщениям сайта «православуе.орг.юэй»?
В. Анисимов – проплаченный журналист, действующий по указаниям из «Центра». Поэтому нормальные деятели УПЦ МП его не воспринимают серьёзно, другим тоже не советуют, но сделать ничего не могут – «позади Москва».
Уляна Ткачук, НІСД:
— Прокоментуйте, будь ласка, Декларацію "Церква і світ". Чи виражає вона положення соціальної доктрини УПЦ КП і яким є пропагування та втілення в життя цих положень? Дякую!
— Згадана Вами декларація відображає положення соціальної доктрини Київського Патріархату та ґрунтується на догматичних і богословських засадах, спільних для всього православ’я. Крім того Помісний Собор Київського Патріархату у 2004 р. прийняв окрему декларацію “Про духовне відродження українського суспільства в умовах глобалізації світу” (її можна прочитати, зокрема, на сайті «Українське Православ’я» у розділі «Помісний Собор»).
Сенс створення таких документів, на мою думку полягає в тому, що вони мають бути своєрідним «соціальним катехізисом», тобто давати кожному відповіді на актуальні питання. Думаю, що цю свою роль вони виконують. Наскільки мені відомо, готується перевидання усіх соціальних документів нашої Церкви окремим збірником.
Особисто я у своїй діяльності прес-секретаря керуюся положеннями згаданих документів, тим більше, що мав приємність бути причетним до їхнього створення.
Виталий:
— о. Евстратий, пользуясь случаем, я очень благодарен Вам за Вашу деятельность и активное отстаивание в СМИ Вашей позиции.
Хочу задать Вам вопросы:
1. Хотелось бы услышать Ваши комментарии по поводу последних "подвижек" УПЦ МП в сторону предания статуса Поместной Церкви УПЦ МП на последнем заседании Синода.
2. Как Вы думаете, почему УПЦ МП допускает такие активные контакты с откровенно маргинальной и даже сектантской группой СПГУ. Ведь стоит зайти на их сайт просто... Это очень активно отталкивает молодежь от Православия вообще, неужели в УПЦ МП это не понимают?
— Спасибо за добрые слова.
1. Особых подвижек нет. Кто будет выступать за автокефалию – митрополит Агафангел, ненавидящий Украину как таковую, или митрополит Онуфрий, в первых рядах предавший своего Предстоятеля? Было что-то невнятно сказано, но даже про это всякие «граждане-братства» стали писать, что это «измена православию». Так что по личной инициативе нынешнего состава Синода НИКАКИХ изменений по вопросу автокефалии не предвидится.
2. Понимать-то понимают, но сделать ничего не могут, так как СПГУ – структура, созданная и финансируемая из-за нашей северной границы. Пока УПЦ МП не отойдёт от Москвы, там будут терпеть и СПГУ, и Витренко, и Василия Анисимова и других верных слуг «старшего брата». Так что это – очередной пример того, как в жертву верности Москве приносятся интересы собственно Церкви и православия.
Олександр Солдатов, головний редактор «Портал-Кредо», Москва:
— Як Ви відноситеся до побоювань різного роду "православних громадян" і братств щодо того, що створення в Україні єдиної Помісної Церкви неминуче приведе до зміцнення унії? Адже відносини УПЦ КП з УГКЦ дійсно теплі, Патріарх Філарет не вважає католиків єретиками або розкольниками, а національний церковний дух, з відомих причин, греко-католики зберегли дійсно краще, тому що у Київського Патріархату скромніший історичний шлях, ніж у уніатів. Отже, чи є небезпека домінування УГКЦ в майбутньому церковно-інтеграційному процесі в Україні?
— Про історичний шлях я би посперечався, бо ми вважаємо себе прямими наступниками Київської Митрополії від часів її заснування. І навряд чи такі діячі-патріоти, як святитель Петро Могила, можуть бути зараховані до представників Московського Патріархату чи греко-католиків.
Що стосується побоювань – то вони абсолютно безпідставні. Я думаю, що насправді у це ніхто не вірить навіть там, у «громадян» і в «братствах». Це – лише пропаганда.
Утворення єдиної Помісної Церкви не приведе до зміцнення унії. Швидше, навпаки. Наприклад, православ’я в Галичині представлене саме незалежними від Москви юрисдикціями. Відняти від загального числа православних парафій парафії Київського Патріархату і УАПЦ – що залишиться? А коли Київський Патріархат буде визнаний вселенським православ’ям – може бути навіть процес переходу парафій з греко-католиків до православ’я, про що говорять навіть греко-католицькі експерти (особливо це стосується тих парафій та священиків, які були до 1989-91 рр. у Православній Церкві).
Що стосується домінування, то зараз за соціологічними опитуваннями, до Київського Патріархату себе відносять приблизно 30% громадян України, Московського – 20%, до УГКЦ – 7-8%. Тобто, умовно кажучи: співвідношення православних до греко-католиків – 5 до 1. Також в Україні УГКЦ – це регіональна Церква (переважна більшість її вірних зосереджена у західних областях нашої держави), у той час як, православ’я не має регіонального відтінку. Чи можлива зміна цих показників у найближчому майбутньому? Мабуть, що неможлива. А що буде у далекому майбутньому, знає один Господь.
Коли дехто твердить, що греко-католики ведуть експансію на схід, то я їм відповідаю, таким чином «уніати віддаляються від Риму»
Матвєєв Володимир Іванович, доцент, журналіст:
— Як Ви оцінюєте роботу Відділення релігізнавства Інституту філософії НАН України під керівництвом Колодного А.М.?
Наскільки об'єктивно і широко Відділенням висвітлюються проблеми релігійно-державних відносин, розвитку релігій, зокрема християнства, та інші?
Наскільки політизовано іноді висвітлюються такі питання?
Я ставлю таке питання і тому, що безпосередньо зіштовхнувся з діями кервництва цього відділення, схожими на цензуру і травлю фахівців, журналістів за радянського режиму гірших часі.
Дякую за увагу, Володимир Матвєєв
— Дякую за питання.
На РІСУ вже є мої коментарі з приводу окремих моментів діяльності Анатолія Миколайовича Колодного, які стосуються його ставлення до єдиної Помісної Церкви та державно-церковних відносин. Не буду повторюватися.
Можу засвідчити, що на наукових зустрічах полеміка між мною та паном А. Колодними буває дуже гострою. Інколи доходило навіть до особистих образ на мою адресу (під час засідання комісії міносвіти з християнської етики у листопаді 2005 р.).
Думаю, що рівень суб’єктивності у багатьох оцінках (особливо тих, що друкуються у «Релігійній панорамі») занадто високий. Викликає питання і рівень та інтенсивність співпраці відділення з мало поширеними в Україні, але «грантовитими» релігійними групами.
Андрей из Донецка:
— Отец Евстратий, вы же понимаете, что находитесь в расколе не только с УПЦ МП, но и со всем мировым православием. Не мучит ли вас совесть от этого?
— Скорее Вы не понимаете, что вам – верующим Московского Патриархата – морочат голову. Мы не находимся в расколе. То состояние, в котором пребывает наша Церковь – временная искусственная внешняя изоляция, созданная Московским Патриархатом вокруг нас. Сейчас сила этой изоляции ещё существует, но со временем всё изменится. Все новые Поместные Церкви прошли через это – и мы не исключение.
В Болгарии была наложена «анафема» на каждого архиерея персонально, создана параллельная иерархия – что не помешало Константинополю через 75 лет признать Болгарскую Церковь и предать всё прошлое забвению. Украинская Церквоь борется за признание своей автокефалии с 1919 года – так что уверен, разрешение вопроса близко.
Что касается мук совести – это распространённая в Московском Патриархате байка, что якобы все священники и епископы Киевского Патриархата понимают, что они «безблагодатные», и их «мучит совесть». Байка ложная и я таких не встречал. Я не считаю себя раскольником и стараюсь в своих публичных выступлениях представлять позицию православия, а не только Киевского Патриархата.
P.S. Кстати, правильнее говорить «вселенское православие», а не «мировое православие».
DIMA:
— Чи правдиво те, що деякі архієреї УПЦ КП хотіли перейти до УПЦ МП?
— За останні 15 років були архієреї Київського Патріархату, які хотіли перейти до Московського Патріархату і дійсно перейшли. Київський Патріархат від цього нічого не втратив, а можливо навіть навпаки.
Наприклад, у випадку з групою Антонія Масендича, який втік до Москви у 1994 р., від нас пішли ті, хто колотив ситуацію в середині Церкви. З тих, хто втік, зараз тільки Іван Сіопко став архієреєм Московського Патріархату, і то – після багаторічного випробування. Інші або померли (Антоній Масендич, Роман Попенко), або тиняються туди-сюди (Спиридон Бабський), або служать священиками (Софроній Власов).
Так що, якщо хтось хоче йти – силою у нас нікого не тримають (хоч Васілій Анісімов переконує всіх, що це не так). :-)
matviy, usa:
— Scanovnuy otez Eustratiy,
na Vascu dumku, cu mozluvuy dostup do Kuevo-Pecerskoyi-Lavru dlia inscux xrustuyanskux zerkov, a ne tilku dlia "nayblagodatniscux" iz moskovskogo patriarxatu, oskilku zgadana sviatunia e Koluskoyu usix xrustuyan!
diakuyu za vidpovid...
— Дякую за питання!
На мою думку це було б можливо за кількох умов: 1. Наявність чіткої позиції державної влади щодо того, щоб один або кілька храмів Лаври були надані для богослужіння Київському Патріархату (технічно така можливість є); 2. Проведення більш жорсткого контролю за виконанням монастирем Московського Патріархату пам’яткоохоронного та іншого законодавства; 3. Наявність хоча б елементарної культури людських взаємовідносин у теперішнього керівництва монастиря УПЦ МП.
Нажаль, жодна з цих умов на сьогодні не можлива для реалізації. Особливим пунктом стоїть діяльність керівника монастиря Московського Патріархату, який почуває себе ледь не олігархом. У своїй діяльності він вже не звертає уваги ні на власного Предстоятеля, ні на елементарні норми чернечого життя, ні на закони. Але все має своє завершення.
Колись по території Лаври навіть патріархи та імператори пересувалися пішки – з поваги до святості місця. Нині окремі лавріоти навіть з Ближніх печер на Дальні їздять власними автомобілями. То що вже говорити про інше. Але все бачить Господь!
свящ. Миколай:
— Отець ЄВСТРАТІЙ, як Ви оцінюєте потуги митрополита Львівського та Сокальського УПЦ КП Андрія /Горака/ повернутись в юрисдикцію РПЦ. Це вже не перша спроба. Які канонічні санкції чекають на нього?
— Митрополит Андрій неодноразово особисто у публічних заявах та розмовах з Патріархом Філаретом спростовував відомості про нібито наявне у нього бажання вийти зі складу Київського Патріархату. Особисто я вважаю мусування питання переходу митрополита Андрія чи якогось іншого ієрарха з Київського Патріархату до іншої конфесії спробою розхитати Київський Патріархат. Але скільки ці питання на рівні чуток не поширюються – Київський Патріархат від цього не став менш міцним. Бо кожного разу, як такі питання починають поширюватися, все завершується за прислів’ям: «Гора породила мишу».
Що стосується канонічних санкцій до будь-кого, то їхнє застосування знаходиться у компетенції Патріарха, Синоду та соборів – Архієрейського і Помісного.
Ігор Скленар:
— Шановний отче Євстратію, 1. Чи можете назвати приблизну кількість періодичних видань, які видаються УПЦ КП (станом на січень 2007 року)?
2. Ваша конфесія зазнає чи не найбільше критики і осуду з боку УПЦ (МП) та підконтрольних їй журналістів. Якими принципами і засадами керуються працівники видань і сайтів УПЦ (КП) у цій нелегкій дискусії з УПЦ (МП)?
1. У масштабі України – близько двох десятків.
2. Головний принцип – не скочуватися до рівня базарної брані, характерного для джерел Московського Патріархату та навколо нього, коли вони говорять або пишуть про Київський Патріархат. Ми повинні демонструвати свою церковність, а у дискусіях критикувати аргументи, а не особисті якості опонента. Переконаний, що такий спосіб діяльності більш ефективний.
Ігор Пецюх:
— Христос рождається!
Деякі коментатори релігійного життя, не завжди воцерковлені, дивлячись на життя УПЦ КП кажуть, що у її керівництва є намагання посісти місце, подібне до того, яке займає РПЦ в Росії. Дивлячись на ситуацію в РПЦ в Росії, на її співвідношення з владою та, загалом, на її роль у російському суспільстві, опишіть, будь ласка, вашу візію місця УПЦ КП в Україні.
Дякую.
— На мою думку провідне місце конфесії у державі забезпечується не законодавчою чи фінансовою підтримкою з боку держави, а насамперед – підтримкою віруючих та суспільним авторитетом. Держава може у законі наказати визнавати тільки одну конфесію або ідеологію – але люди просто відмоляться до неї ходити чи належати. Так було у радянський час, коли держава змушувала бути всіх атеїстами, але нічого з того не вийшло. Так само є й тепер. Тому, на мою думку, шлях для Київського Патріархату – це зміцнення його суспільного впливу, морального авторитету, а не злиття церковного і державного апаратів та бізнесу, як це характерно для сучасної Росії. Церква повинна залишатися Церквою, і, перебуваючи у світі, завжди пам’ятати, що Царство Боже – не від світу цього.
Jan Kanty-Skupinski (Polska) :
— Otche Ihumene, my zustrinulysja v Lublinie dekil'ka rokiv tomu na specijal'noji zustrichi prysvjachenoji greko-katolyc'ko — pravoslawnym vzajemovidnosynam. Ja xotiv by vas spytaty, chy zaraz, piis'lja bahat'ox zmin na Ukrajini mozhna wkazaty u ekumenichnych relacijach jakis' pereshkody, jeki je naslidkamy same "pomaranchevoji revoljucji"? Chy, mozhe, je zovsim inakshe, chy revoljucija sprychynylasja do polipszennja ekumenichnyx vzajemovidnosyn?
— З приємністю згадую поїздку до Любліна у травні 2004 р. та вдячний її організаторам. Щодо взаємовідносин між православними та греко-католиками, то вони, на мою думкую, перебувають приблизно на тому самому рівні, що і у той час.
Для себе я би виділив ці відносини у чотири групи: контакти на вищому рівні; контакти на місцевому рівні; взаємовідносини між мирянами; взаємовідносини у діаспорі. Якщо на вищому рівні – керівників Церков – є належне порозуміння, є певний прогрес у взаєминах у діаспорі, багато мирян вважають за можливе ходити і до тієї, і до іншої церкви, то на рівні місцевих церковних осередків – парафій, єпархій – зберігається напруженість, недовіра, конфліктність.
Що торкається проблем, які були б результатом «помаранчевої революції» (а швидше – подальших процесів у державі), то головною з них є загальна розбалансованість влади, яка на місцях викликає конфлікти, коли представники влади починають займати бік лише однієї, улюбленої конфесії. У останні роки правління Президента Кучми кількість таких конфліктів зменшилася. Але зараз наші архієреї західних областей України все частіше скаржаться на такі конфлікти.
Олег Кисельов, Молодіжна асоціація релігієзнавців:
— Шановний отче, кілька років тому патріарх Філарет мав надзвичайно близькі стосунки із архієпископом Любомиром Гузаром – вони проводили спільні богослужіння та молитви. Чи мали якісь контакти предстоятелі Церков протягом 2006 року? Яка позиція УПЦ КП до УГКЦ в цілому?
— Я би не називав стосунки між Патріархом Філаретом і Архієпископом Любомиром Гузаром «надзвичайно близькими». Такі стосунки якраз є нормальними для досвідчених керівників двох великих конфесій. Так має бути, і лише у викривлених реаліях України такі взаємовідносини можуть трактуватися, як сенсаційні.
Що стосується контактів, то вони були. В першу чергу це стосується співпраці у рамках Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій та Наради представників християнських церков України. Був обмін листами з приводу річниці ліквідації УГКЦ у 1946 р. Підписувалися спільні документи. Така праця буде продовжуватися і у наступному році.
Що стосується ставлення до УГКЦ, то коротко його можна описати наступним чином. Для нас УГКЦ – автономна частина Католицької Церкви, з якою ми маємо спільне історичне коріння до часу Берестейської унії 1596 р., а також спільну патріотичну позицію щодо української державності. Між нашими Церквами зберігається напруженість та певна взаємна недовіра, викликані історичними подіями, особливо 40-х та кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття. Але за наявності доброї волі з обох боків наслідки цих подій можна буде подолати. Разом з тим ми усвідомлюємо себе, як Православна Церква, а тому не маємо намірів брати участі у проектах поєднання з Римським папським престолом баз згоди з цього питання всієї повноти Православ’я.
Віталій:
— Скажіть будь-ласка, замість того щоб вести демагогію і виправдовувати злочинця розколу, чи не варто задуматися в сам корінь біди розколу і через покаяння навернутися в лоно Істинної Православної Церкви, і правильно славити Бога, правильно причащатися, ісповідуватися, не спрощувати те, що дане нам Апостолами, не викривляти мови, даної нам Апостолами Кирилом і Мефодієм, не оправдовуватися і не робити з себе великих вірників, не уподоблятися гробам, які зовні красиві, а внутрі..., не соблазняти братів своїх менших , бо варто було б таким не народжуватися, бити себе в груди як борців нації, а за часи Союзу ваш Денисенко відправляв у тюрми священників і братію, закривав монастирі (в тому числі й Києво-Печерську Лавру). В мене питання: ДОКОЛЕ??
Спершу нагадаю Вам, Віталіє, слова Апостола: «Гнів людський не творить правди Божої». Тому емоції, рівень яких у Вашому дописі зашкалює, не допоможуть Вам переконати мене або інших вірних Київського Патріархату «покаятися». Скоріше навпаки – вкотре пересвідчуєшся, що крім емоцій та особистих нападок НІЯКИХ ґрунтовних та вагомих аргументів проти Київського Патріархату у представників Московського Патріархату немає.
Істинна Православна Церква ОДНА – Єдина, Свята, Соборна і Апостольська, і всі ми – вірні і Київського, і Московського Патріархатів, належимо до неї. Щодо Таїнств – у 1667 р. Великий Московський собор наклав анафему на «сарі обряди» та всіх, хто їх дотримується. Що не завадило Помісному собору РПЦ у 1971 р. відмінити цю анафему та визнати «старі обряди» однаково спаситель ними і благодатними. Тому те, що зараз представники Московського Патріархату не визнають дійсність наших таїнств не означає, що у майбутньому ця богословськи і канонічно не обґрунтована позиція не зміниться.
Варіант церковнослов’янської мови, яким зараз послуговується Московський Патріархат, остаточно оформився у ХVIII – на початку ХХ ст., і має таке саме відношення до Кирила і Мефодія, як здійснений у ХІХ ст. переклад «Житій» свт. Димитрія Ростовського до оригіналу цього твору. Свого часу самі святі брати багато постраждали від «канонічного» латинського духовенства за те, що перекладали богослужіння і Священне Писання ЗРОЗУМІЛОЮ для слов’ян мовою. Так що згадка про них – на нашу корить, а не на користь Московського Патріархату.
Якщо Ви хоч трохи знайомі з історією, то повинні знати, що Києво-Печерську лавру закрили за митрополита Іоанна Соколова у 1959 р. А владика Філарет очолив Київську кафедру лише 1966 р. І саме він приклав багато зусиль для того, щоб зберегти від закриття Володимирський собор, Покровський і Флорівський монастирі, Почаївську лавру. Вдумайтесь – на всю територію Росії діяло 2 монастиря – Троїцька лавра і Псково-Печерський монастир, а у Київській єпархії часів митрополита Філарета їх було 3 – крім згаданих діяв ще і Красногорський монастир під Золотоношею. Так що для дискусії запасайтеся більш вагомими аргументами.
А що стосується загалом радянського часу, то чи не нинішній патріарх РПЦ Алексій ІІ був від початку 60-х до 1986 р. керуючим справами Російської Церкви, тобто її своєрідним прем’єр-міністром? І чи не з його згоди закривалися храми та влаштовувалися гоніння на Церкву? Або може не патріарх Алексій І (Симанський) давав згоду на закриття храмів і монастирів, про що переконливо свідчать відкриті нині архіви Ради у справах релігій?
Так що і у мене до Вас буде запитання: ДОКОЛЄ будете сліпими, які йдуть за сліпими вождями, послуговуючись брехнею та множачи її?
Петренко Олексій Петрович, економіст:
— Скажіть, будь ласка, в якій юрисдикції ви отримали таїнство Хрещення? Якщо в Московському Патриархаті, то чи не є логічним визнати факт розколу, у всякому разі особисто з Вашого боку?
— Якщо говорити особисто про мене, то я отримав Таїнство Хрещення у 1984 р. у храмі Київської єпархії, яку як тоді, так і тепер очолює один і той самий єпархіальний архієрей. Тому я як був у канонічному послухові своєму єпархіальному архієрею, так і залишаюся у цьому послуху. А в розкол пішли ті, хто, забувши свої рішення, обіцянки й клятви, зрадили свого Предстоятеля і рішення Помісного собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію. Все це я можу обґрунтувати на підставі канонів та соборних постанов, але формат конференції не сприяє цьому. Поки що жоден з моїх аргументів з цього питання, які я наводив у дискусіях представникам УПЦ МП (у тому числі архієреям), не був ними спростований, що ще більше переконує мене у вірності власних висновків.
Ігор, м. Львів:
— Високопреподобний Отче!
Переглядаючи центральну київську пресу кінця 80-х рр. знаходимо чимало заміток та інтерв'ю, у яких Святіший Патріярх Філарет (на той час митрополит Московського патріархату) різко і категорично виступає проти легалізації УГКЦ, а після легалізації - б'є на сполох про прозелітизм уніатів, захоплення ними православних храмів тощо. Крім того, у офіційних православних виданнях хрущовсько-брежнєвського періоду зафіксовано чимало подібних за змістом проповідей, виступів та звернень патріяршого екзарха Філарета з приводу чергових річниць Берестейської уній, т. зв. Львівського собору і т. п.
Чи не настав на Вашу, як прес-секратаря Патріярха, думку, час дати роз'яснення з приводу цих зафіксованих у пресі висловлювань? Чи були вони особистою думкою Патріярха (а якщо так, ти чи досі Його Святість так вважає), чи Патріярх проявляв слабкість та говорив проти свого сумління, будучи під тиском комуністичної влади або ж Московської патріярхії (то може Його Святості варто вибачитися перед УГКЦ як найбільш прихильною до УПЦ КП Церквою)?
Наперед вдячний за відповідь на питання, яке дуже прошу не сприймати негативно!
— На одній з прес-конференцій у відповідь на подібне за змістом питання Святійший Патріарх Філарет відповів: «Започаткований мною, як Патріархом, діалог любові з УГКЦ та ті добрі відносини між нашими Церквами, які зараз налагодилися, свідчать самі про себе».
Питання про взаємини УГКЦ та православних є значно глибшим, ніж питання з’ясування особистої позиції Патріарха Філарета. На згадані Вами моменти можна навести інші історичні приклади: а чи має намір хтось каятися в утисках православної Київської Митрополії у ХVII –XVIII століттях, у насильствах над православними єпископами, духовенством та віруючими, які у цей час чинилися у Речі Посполитій на користь унії з Римом? Чи має намір хтось дати належну оцінку насильству, навіть інколи кривавому, яке пережили православні парафії Західної України у роки «перебудови»?
Якщо ми станемо на шлях вимог покаяння – ми ніколи не вийдемо з круговерті взаємних звинувачень. Тому потрібно не говорити, а діяти заради примирення не тільки ієрархів, але й усіх вірних наших Церков. Вважаю, що Патріарх Філарет багато робить у цьому напрямку.
Обговорення на форумі
Коментарі
