Єдине православ'я
16.11.2005, [18:17] // Суспільство-дайджест //
Олесь АНДРІЙЧУК. — ГазетаUA, №43 (43), 16 листопада 2005 року
Монополія на істину, привласнена православною та католицькою Церквами, не лише спонукає ревних віруючих до ксенофобії, але й не раз упродовж століть ставала приводом для виникнення нових, паралельних церковних юрисдикцій.
Де об'єднуються дві Церкви, зазвичай виникає третя
Залежно від політичних та безлічі інших обставин, окремі такі інституції зникали одразу з відходом від справ своїх основних ідеологів, окремі перетворювались на кастово-корпоративні групи, що їх ми називаємо "сектами", деякі спромоглися "з яйця вилізти на місце курки" і заявити про неканонічність інших. Ще інші - як, приміром, УАПЦ від 20-х років минулого століття чи РПЦ (Закордонна) - ставали духовними центрами та ідейними стрижнями відлученої від основного дискурсу народного розвитку діаспори: відповідно, переважно демократичної української та здебільшого монархічної російської.
Водночас така ідеологічна однозначність, що світською мовою зветься нетолерантністю і часто межує з нетерпимістю, при кожному церковному конфлікті ставить перед його учасниками непросте завдання: оголошення "духовної війни" іншій стороні та "місійне перебрання на себе спадкоємної благодаті".
Оскільки мирне співіснування поміж традиційними церквами з ідеологічних міркувань є неприпустимим, а монопольність істини (вчення) - незаперечною, для належного функціонування нової юрисдикції використовуються всі можливі заходи дискредитації опонентів. На жаль, така сутність і православної, і католицької парадигм розвитку.
Кожне об'єднання паралельних церковних інституцій породжує проблему, яку здатен пояснити будь-який священик: кількісно церковний штат збільшується арифметично, а кількість штатних одиниць - лише до певної міри. І якщо на парафіяльному рівні, бодай з формального боку, справа виглядає більш-менш послідовно, то на рівні єпархій - усе не так: не можуть бути дві Київські, Волинські чи Хмельницькі єпархії.
Тому при об'єднаннях завжди є "хтось" - зауважмо, принаймні у сані єпископа (адміністративною мовою - "міністра"), кому не вистачило "портфеля". Так з об'єднання двох Церков виникає третя.
Констеляція українських Церков
Донедавна кожна з чотирьох православних Церков в Україні (греко-католицька Церква за духом і традицією також належить до православних) репрезентувала окрему візію розвитку православ'я:
УПЦ (в єдності з МП) - формально найбільш послідовна у своїй візантійсько-православній традиції церковного адміністрування - декларувала "неготовність" українців до отримання автокефалії і здійснювала місійне служіння в немонархічному політичному контексті постросійської імперії.
УГКЦ - застосовуючи політичну термінологію, була "правим крилом" українського православ'я, декларуючи вселенсько-католицьке бачення християнства, з міцною традиційно-національною прив'язкою.
УПЦ КП - Церква, що народилася після розпаду СРСР, і є прототипом пострадянської України: за формою та ідеалами - незалежна, за суттю - радше правонаступниця попередниці.
УАПЦ - до останнього часу була Церквою української інтелігенції. Ведучи свою історію від часів митрополита Василя (Липківського), вона уособлювала ідею національно-етнографічного православ'я.
За десяток років співіснування в межах України чотири Церкви волею-неволею увібрали в себе окремі частинки одна одної і не є вже тепер яскравими репрезентантами якоїсь певної візії православного поступу України.
Ще кілька років тому годі було уявити собі, наприклад, щоб єпископ промосковської УПЦ МП відкрито заявляв про бажання автокефалії для української Церкви та про свою готовність послідовно відстоювати цей процес.
Ще більшим абсурдом було б припустити, що УАПЦ, Церква за духом своїм демократична, братська, "палицями" виганятиме чи не найбільшого українського християнського просвітителя, довголітнього в'язня радянських таборів, редактора "найбільш християнської" за суттю православної газети, що є обличчям УАПЦ, на мою думку, значно більшою мірою, ніж деякі її найвищі ієрархи.
УПЦ КП в окремих проявах набуває усе виразніших ознак національної за змістом, а не лише за формою Церкви. Змінюється й УГКЦ: зокрема, перенесення центру до Києва змусить її дещо "полівішати" в сенсі національно-культурному і "поправішати" - в сенсі географічному.
Мета об'єднання
З-поміж основних аргументів об'єднання двох Церков називають наближення до визнання об'єднаної Церкви Константинопольським Патріархом. Одначе насправді це не змінює принципово питання розстановки сил: не можна бути "майже об'єднаними".
Існуватиме в Україні дві чи три православні конфесії - це не важливо: однаково не буде одного репрезентанта усієї православної палітри, котрий міг би перейняти такий важливий для нашої православної свідомості символ Визнання. А доки не буде "узгодженого одного" - доти не буде згоди з Константинополя.
Єдина позитивна мета об'єднання - це інституційне зміцнення. Проте у справах духовності цей аргумент має розглядатись радше в останню чергу.
Маємо припинити ототожнення "об'єднання" з "єдністю". Перше можна зробити за годину, а на друге потрібні роки. Сам формальний акт мало що змінить у суспільстві, де бояться ідентифікаційних кодів, пересвячують могили та ототожнюють молитви з заклинанням. Ми залишатимемося різними й надалі.
І навпаки, "єдність" може ефективно існувати в конфесійному багатоголоссі. Українське православ'я справіку роздиралося чварами, але водночас у тому був і є певний позитивний аспект: ми різні, а в сучаснім калейдоскопічнім світі це є неабиякою перевагою.
І чистота (поведінку деяких керманичів полишаємо за дужками) УАПЦ, і патріотичність УПЦ КП, і ревна набожність УПЦ МП, і вселенськість УГКЦ - усе є частиною нашої української духовної традиції. І не обов'язково відносини поміж Церквами і сповідуваними ними ідеологіями мали бути завжди безхмарними, аби зараз вважати всіх їх "нашими".
Досить дивитись на "різність" українського православ'я як на проблему. З проблеми вона може перетворитись на перевагу. Бо будь-хто відчуває в собі частинку кожної з чотирьох духовно-містичних культур. Благодать не вимірюється літрами, а канонічність - метрами. Будьмо в тій конфесії, де є, не шукаймо собі ворогів, але друзів, адже головна мета - благодатний розвій нас самих і всього українського народу - єднає краще, ніж сухі фрази лицемірних контрактів!
Найменше хотілося б, аби ці міркування нагадували деструктивну критику. Зрештою, з формально-суспільної, сказати б, зовнішньо-світської, сторони функціонування Церкви таке об'єднання справді може принести чималу користь. От лиш не зводити б усі церковні справи до матеріальних технік, що властиві радше адміністративному праву: без духовної просвіти і чистоти наша Церква буде лише церквою.
• http://www.gazeta-ua.com/ua/antropology/11537/
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
