«Міністерство віросповідань». Є фахова думка: Держкомрелігій не слід ліквідовувати
31.03.2005, [15:51] // Суспільство-дайджест //
Ярослава МУЗИЧЕНКО. — "Україна молода", 31 березня 2005 року
Намір ліквідувати Державний комітет у справах релігій Президент Ющенко пояснює небажанням нової влади «створювати спеціальні перешкоди для тієї чи іншої релігії». До того ж цей комітет є, мовляв, нащадком НКВС, що стоїть стіною між церквою і державою... Не так давно міністр юстиції Роман Зварич заявив, що не бачить потреби в існуваннi такого державного відомства, як Комітет у справах релігій, тому його треба приєднати до Мін'юсту. Утім якщо пригадати історію України, то в уряді УНР було ціле міністерство віросповідань. Поки що доля комітету не вирішена, указ про його ліквідацію Президент не підписав. Держкомрелігій проіснував майже 10 років. Чи не стане його кінець початком нового періоду непорозумінь між церквою і державою? Про це — наша розмова з відомим релігієзнавцем, доктором філософії Віктором Єленським.
— Пане Вікторе, як, на вашу думку, виглядає на сьогодні позиція держави у церковних питаннях? І чи має діалог церква—держава зводитися до самих тільки «юридичних питань»?
— Політика уряду в цій сфері не зводиться до ліквідації чи збереження Держкомрелігій. Держава зобов'язана реалізувати право кожного на свободу совісті й віровизнання, і вона сама вирішує, за допомогою якого інструментарію їй це краще робити. Зауважу лише, що проблеми релігії в її суспільному вимірі — про особистісний ми тут не говоритимемо — виходять дуже далеко за межі таких гранично важливих питань, як врегулювання міжконфесійних конфліктів, рішуче вдосконалення і «роздекларування» законодавства про свободу совісті, видалення у церкви як інституції «політичного жала», повернення відчуженого в неї майна, присутність релігійних організацій у школі й війську. Це навіть щось більше за надання їй всебічних можливостей залишатися церквою, яка досягає своєї мети на землі через прогрес кожної з мільйонів людських душ. Якщо нова влада оприлюднить свої наміри у релігійному, умовно кажучи, відтинку, то суспільство, можливо, дізнається, яким узагалі бачить влада «український проект».
Неправда, нібито органів у справах релігій немає ніде у світі. Я, наприклад, особисто зустрічався з головами або функціонерами таких органів із принаймні двох десятків країн, не рахуючи пострадянські: з Данії, Швеції, Чехії, Угорщини, Аргентини, Китаю, Колумбії, Індонезії, Польщі, Іспанії тощо... Ризикну припустити, що Держкомрелігій не зникне безслідно, а обов'язково десь з'явиться. І не тільки тому, що в законі про свободу совісті прописаний державний орган у справах релігій і для його ліквідації треба міняти закон. Ще істотніше те, що функція породжує орган, а Держкомрелігій має цілу низку функцій, якi треба комусь виконувати. І їх будуть виконувати; причому якщо ліквідувати державний орган у справах релігій, то відповідні чиновники з'являться у різних міністерствах і відомствах, так що кошти навряд чи вдасться заощадити. Скажімо, російський закон не дозволяє створення федерального органу у справах релігій, але чиновники, які займаються справами релігійних організацій, є і в путінській адміністрації, і в апараті уряду, і в міністерстві юстиції, і в кожному з суб'єктів федерації. Втім часом те чи інше відомство стає настільки одіозним, а сама його структура й, сказати б, дух — настільки очевидним гальмом на шляху реформування певної галузі, що його ліквідація виглядає необхідною і очікуваною прелюдією змін. Однак Держкомрелігій навряд чи підпадає під цю категорію. Україна досягла цілком пристойного рівня у забезпеченні релігійних свобод, це визнає міжнародне співтовариство, і визнати, що Держкомрелігій бодай якимось чином спричинився до цього, було б логічно. Як і до покращення міжконфесійних відносин, які на початку 90-х реально загрожували громадянському спокоєві у країні.
Можу також припустити, що ліквідація Держкомрелігій не сприятиме реалізації президентського наміру відкрито працювати з кожною з релігій. По-перше, хтось має «відкрито працювати» — тобто йтиметься про якусь групу осіб. Однак ліквідація державного органу у справах релігій і розпорошення його функцій, здається, здатні тільки затінити механізм прийняття рішень у цій сфері. Причому першими відчують на собі ліквідацію Держкомрелігій релігійні меншини. Якщо домінуючі Церкви легко додзвонюватимуться до «губернаторів» і вирішуватимуть свої питання, то іншим це буде значно важче, а декому взагалі неможливо. При цьому варто врахувати, що в Україні навіть найбільші Церкви десь обов'язково виявляються релігійними меншинами.
До речі, ліквідація Держкомрелігій не сприятиме ще одному важливому завданню нової влади — «склеюванню» країни, оскільки неминуче призведе до посилення регіональних церковних політик, жертвами яких незмінно виявляються ті церкви, які в області становлять меншість. Коли відносини між Церквою і державою перейдуть з переважно адміністративної площини у правову, тоді потреба у Держкомрелігій, можливо, і відпаде. Поки ж така потреба є.
— Церкви постійно звертаються до держави, переважно з вимогами повернути відібране колись комуністами майно. Чи є експерти, які на основі історичних фактів справедливо розподіляли б між церковними громадами їхню реальну спадщину? Адже трапляється, що собори, збудовані в Україні ще «до Московського патріархату» або ж греко-католиками, передають чомусь саме Московському патріархату. Новозбудовані храми, як-от зведений на кошти киян Володимирський у Херсонесі, теж опиняються у власності УПЦ МП.
— Украдене треба повертати — це зрозуміло. Але хочу звернути вашу увагу на те, що тільки Церкві в Україні повертається відчужене в неї майно. Ані на інші інституції — громадські, політичні, етнічні, — ані на окремих громадян це не поширюється. І це не видається справедливим. Як би там не було, Українська держава повернула церквам більшість культових будівель, які їм належали. Однак, по-перше, передала не все з того, що дійсно можна було б передати. А по-друге, церкви претендують не тільки на культові будівлі, а й на інше відібране в них майно. Цей процес намагався координувати Держкомрелігій, але вирішальне слово йому не належало. З ліквідацією Держкомрелігій і його підрозділів на місцях процес повернення викличе потребу в людях, які вимушені будуть займатися цією проблемою в уряді і в місцевих адміністраціях. А оскільки місцеві адміністрації схильні підтримувати «своїх», то невдоволених, звісно, буде не менше, ніж дотепер. Але такі проблеми, зрештою, покликаний розв'язувати суд. З новозбудованими чи реставрованими за державний кошт храмами складніше. Органи влади, залишаючи їх у державній власності, передають їх церквам у користування на свій власний розсуд.
— Сьогодні, здається, ніхто вже не згадує про «агітаторів у рясах». Під час президентських виборів такими ставали не тільки представники Московського патріархату, а й відколота частина УАПЦ на чолі з митрополитом Мефодієм (Кудряковим), деякі громади юдаїзму, Партія мусульман України... Чи не будуть «забуті» організатори цього цинічного «релігійного руху» за «благодатного» кандидата?
— Майже впевнений, що організатори цього, як ви його назвали, «руху» не будуть притягнуті до відповідальності. Як і більшість організаторів ще набагато цинічніших і більш відомих українцям минулорічних «рухів». Чому — це, зрозуміло, питання не до мене.
— Можливо, суспільство могло б якось убезпечувати себе від маніпуляцій релігійними почуттями?
— Громадський контроль за зовнішньою (зрозуміло, що у жодному разі не за внутрішньою) діяльністю релігійних, а також усіх інших інституцій здійснює громадянське суспільство. У такому суспільстві є громадські організації, частина яких спрямована, скажімо, на захист релігійних прав і свобод людини, тоді як інші намагаються запобігти клерикалізації суспільства, а ще інші стежать за дотриманням принципів відокремлення Церкви й держави тощо. Діяльність таких організацій часто є дуже ефективною.
ДОСЬЄ «УМ»
Віктор Єленський закінчив історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка, доктор філософських наук, старший науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України. У 1995—2004 рр. — головний редактор журналу «Людина і світ». Президент Української асоціації релігійної свободи, член Міжнародної спілки соціологів релігії. Автор Меморандуму «Релігійні зміни у Центрально-Східній Європі», на базі якого Парламентська Асамблея Ради Європи 24 квітня 2002 р. прийняла свою Рекомендацію № 1556. Оглядач проблем релігійного життя Радіо «Свобода». Автор великої кількості праць, які виходили, крім України, у США, Німеччині, Франції, Словаччині, Югославії, Канаді, Швейцарії, Бельгії та інших країнах. Остання книга — «Релігія після комунізму» (2002).
• http://www.umoloda.kiev.ua/number/398/161/14404/
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
