Про “Третій Рим” і українське православ’я
22.03.2005, [14:57] // Суспільство-дайджест //
Ігумен ЄВСТРАТІЙ (Зоря), прес-секретар Київської Патріархії. — "Українське православ'я", 17 березня 2005 року
“Дурна, зарозуміла і нечестива” – за повідомленням грецької газети “To Vima” саме так охарактеризував Константинопольський Патріарх Варфоломій теорію про те, що “Москва - Третій Рим”. Швидше за все таку гостру реакцію Вселенського Патріарха викликав зміст, який російські церковні політики, а за ними і можновладці, починають вкладати в цю не нову теорію, а також активні дії з метою її реалізації. Сутність цих дій минулого року на VIII Всесвітньому Руському народному соборі – офіціозному зібранні релігійних, громадських і політичних діячів під патронатом Московської патріархії – виклав його ідейний натхненник митрополит Кирил (Гундяєв), а також інші його учасники. Вона полягає в тому, що ідея особливої місії Російської Церкви і держави, як нового і останнього центру Світового Православ’я, тобто ідея “Москва – Третій Рим”, тепер сполучається зі спробою, в дусі епохи глобалізації, зробити Російську Федерацію одним з так званих центрів глобалізаційного процесу – і духовним, і політичним.
І на минулорічному, і на цьогорічному засіданнях Руського собору митрополит Кирил наполегливо підкреслював, що, на противагу однополярному глобалізованому світу, Росія має відстоювати ідею багатополярності, при чому Москва, на його думку, має стати центром тяжіння для всіх православних народів, центром “православної цивілізації”, тобто своєрідним “православним Ватиканом”. Головною підставою для цього він вважає те, що, з одного боку, РПЦ є найчисленнішою Православною Церквою, а з другого (це не говориться, але мається на увазі), що Росія – найвпливовіша православна держава. “Російська Православна Церква де-факто знаходиться на першому місці серед всіх інших Православних Церков завдяки її високій духовності, її моральності і чеснотам, її традиції і політичному впливові; таким чином, вона говорить від імені 350 мільйонів (?! – авт.) росіян у всьому світі. Більше того, вона здійснює вплив у всіх Православних Церквах на Балканах, у тому числі й у тих країнах, де православні віруючі в меншості. Ми — законні духовні правонаступники Візантії” – цитує митрополита Кирила згадувана грецька газета.
Свій вплив на Світове Православ’я Московський Патріархат утверджує не тільки на словах. З його ініціативи створені, або ним контролюються такі міжнародні організації, як “Фонд єдності православних народів” та “Міжпарламентська асамблея православних народів”, до останньої з яких входять діючі депутати парламентів різних православних країн. Очолюваний митрополитом Кирилом Відділ зовнішніх зв’язків Московського Патріархату тісно співпрацює з Міністерством закордонних справ Російської Федерації. Крім дипломатичної підтримки інтересів РПЦ така співпраця виявляється також і у будівництві храмів при російських посольствах. Існують плани створення навколо Росії з числа православних країн міждержавного об’єднання, подібного до Міжнародної ісламської конференції. За всім цим проглядається наполегливе бажання втілити в життя так досі і не реалізовану концепцію Москви, як не тільки духовного, але й державно-політичного центру для православних народів всього світу.
Такі далекосяжні плани – не нові. У повоєнний час, коли значна частина православних країн Європи опинилася під впливом СРСР, радянське керівництво активно підтримувало ідею скликання у 1947, а потім – у 1948 роках у Москві Вселенського собору, метою якого мало бути надання Московському Патріарху титулу Вселенського і встановлення його першості серед інших Предстоятелів Помісних Православних Церков. В майбутньому на грунті спільної боротьби з впливом Ватикану навколо Російського патріарха планувалося об’єднати не тільки православних, але й протестантів. Після цього, у мріях комуністичних вождів СРСР, Москва перетворилася б не тільки у центр світової революції, але й у своєрідний “християнський анти-Ватикан”.
І хоча цим планам не судилося втілитися в життя, в їх продовження в одному з інтерв’ю нинішній патріарх РПЦ Алексій ІІ висловив думку про те, що для Московського Патріарха немає ніяких богословських або догматичних підстав не бути першим серед православних Предстоятелів. Зрозуміло, що якби все залежало від волі патріарха Алексія, то він би давно вже став першим. Реалізувати ці плани йому заважає те, що місце, на яке він претендує, багато сотень років посідає Патріарх Константинополя – Нового Риму.
Саме проти нього та його становища, як першого серед Предстоятелів Помісних Церков, спрямовані явні та приховані інтриги, які виплітають в Московській патріархії. Серед найскандальніших – демонстративна підтримка Афінського архієпископа Христодулоса у його боротьбі за владу над приналежними до Константинопольського Патріархату митрополіями Північної Греції та величання його, на противагу патріарху Варфоломію, “справжнім церковним лідером всього грецького народу”.
Борючись за вплив на Світове Православ’я, московські політики від Церкви, на жаль, забувають, що Царство Боже – не від світу цього. Тому про це їм доводиться нагадувати Вселенському патріарху Варфоломію, якого цитує “To Vima”: “Об'єднання вірних православних в одну групу під керівництвом єдиного впливового лідера, який би здійснював програму єдиного урядування, неминуче приведе до перетворення Церкви в не більш ніж орган цього уряду, причому зовсім не тими методами, якими спасається рід людський. Втручання уряду в процес прийняття рішень Церквою віддає неприпустимим цезарепапизмом. В епоху комунізму вже спостерігалася подібна нестерпна політизація Російської Церкви... Ми мали надію на те, що після падіння страшної системи зміни торкнуться і цієї сфери. Однак, до нашого жаху, ми спостерігаємо, як Російський уряд продовжує рішуче втручатися і, безсумнівно, навіть «вибудовувати політику» у суто церковних питаннях” – пише до них Патріарх.
Патріарх Варфоломій вважає, що “дурна теорія відносно “Третього Риму” є зарозумілою (відповідно до давньогрецького визначення цього слова [яке позначає зарозумілу зухвалість]) і нечестивою. Новий Рим (яким є Константинопольський Патріархат – авт.) може бути тільки першим серед рівних патріархатів, але ця Церква не буде панувати і керувати іншими Православними Церквами. Ми визнаємо примат цієї Церкви в питаннях єдності, і вона виконувала цю функцію смиренно і без усякого застосування сили”. Митрополиту Кирилу він задає риторичне запитання: “Ви дійсно стверджуєте, що єдність Православ'я є питанням чисельності, політичної сили, світського і дипломатичного впливу?” , і продовжує: “Те, що ми почули про єдність Церкви, є, у сукупності, сумним відзвуком духу цезарепапизму, що тлумачить єдність як єдину організаційну структуру, що є явним антагонізмом єдності духу і совісті, що завжди сповідувався Православною Церквою”.
Щодо останнього, то найяскравішим прикладом того, що під єдністю Церкви в Москві розуміють саме єдність церковної організації, а не єдність духу і совісті, є ситуація в українському православ’ї. Не зважаючи на бажання віруючих, незалежність України, історичне право на автокефалію Української Православної Церкви та всі умови для її визнання, ціною оголошення мільйонів прихильників Київського Патріархату “розкольниками” та багаторічної виснажливої боротьби з ними, Московський Патріархат мертвою хваткою тримається за владу над Православною Церквою в нашій державі. “Очевидно, що церковна єдність – це останнє, що зв'язує Україну з Росією. У цьому питанні компроміси неможливі” – вважають московські церковні діячі.
Вони не перестають підкреслювати роль Російської Церкви, як фактору єдності російського народу і впливу на православні країни, зокрема колишнього СРСР. “Церква завжди була і залишається началом, яке єднає наш народ, яке визначає його ідентичність, яке формує і поглиблює його національну самосвідомість” – стверджує митрополит Кирил. Шкода, що в гонитві за реалізацією цих принципів російські ієрархи часто забувають, що Церква – Тіло Христове і покликана спасати грішників та приводити їх до єдності з Богом, а не з Росією. Так само часто, як і те, що Україна – не Росія, і не всі прагнення та інтереси російського народу, якими б добрими вони не були, повною мірою повинен поділяти народ український.
Прикладом того, як московські політичні інтереси можуть входити в глибоке протиріччя з потребами Православної Церкви, стали президентські вибори в Україні. Московська патріархія не тільки сама прямо і опосередковано підтримувала того кандидата, до якого був прихильний Кремль, але й зробила все для того, щоб цієї ж лінії поведінки дотримувалися підлеглі їй ієрархи, духовенство і віруючі в Україні. Адже не в традиціях “Третього Риму” рахуватися з тим, кого насправді в Україні хочуть бачити своїм Президентом, так само, як і пам’ятати, що політична агітація в храмах – не тільки гріх, але й злочин, бо вона заборонена українськими законами.
Затьмарені “третьоримською теорією” російські церковні діячі вперто не бажають прислухатися до реальних, а не надуманих, проблем, які є в житті українського православ’я. Інакше чим ще можна пояснити неадекватне Звернення Священного Синоду УПЦ (МП), прийняте у відповідь на пропозиції Священного Синоду Київського Патріархату. Замість того, щоб прислухатися до голосу якщо не совісті, то розуму, і шукати шляхи вирішення існуючих проблем, в Москві вважають за краще повторювати лукаві формулювання багаторічної давності та висувати не виконувані вимоги. При чому ці вимоги є передумовою не церковного об’єднання, а лише початку діалогу про нього, який може ні до чого і не привести. Поки що ієрархія Московського Патріархату в Україні слухняно повторює те, що їй говорять з Москви. Але навряд чи така ситуація може і повинна тривати надалі.
“Ті, хто говорить про Третій Рим, є абсолютно непридатними для підтримки лідируючих позицій Православної Церкви, оскільки вони будуть виконувати роль перетворення Церкви з христоцентричного віросповідання у феодальну організацію, засновану на застосуванні грубої сили” – цитує думку патріарха Варфоломія газета “To Vima”. Очевидно, що для захоплених теорією “Третього Риму” московських церковних політиків Українська Церква – не більше, ніж важлива фігура на геополітичній шахівниці. Граючись в глобальні політичні ігри вони не побоялися розколоти православних українців, а нині зазіхають на авторитет Вселенського Патріарха та своїми діями загрожують єдності Світового Православ’я.
З метою задоволення своїх амбіцій, подібно до нерозумного багача з євангельської притчі, вони готові ламати не ними збудоване, але як і він, замість набуття кращого можуть втратити і те, що вже мають.
За матеріалами сайтів Московського Патріархату та “Единая Церковь”
• http://www.uaorthodox.org/article.php?pid=390
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
