Політінформатор у рясі
15.10.2008, [11:36] // Суспільство-дайджест //
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ. — "Кримська світлиця", 10 жовтня 2008 року
ЗВИЧАЙНИЙ ШОВІНІЗМ
ПОЧІМ ОПІУМ ДЛЯ НАРОДУ?
Досить зарозумілий початок прес-конференції професора Андрія Кураєва, що у запису показав телеканал НТС, відразу насторожив: «Я вирішив відродити старий радянський жанр політінформації: коли до людей, що не читали газети, звертається людина, яка їх читала».
«Звичайна робоча поїздка, нічого сенсаційного» – це, звичайно, іноземець лукавить. Що ж це за робота така в московського диякона, що він дозволяє собі коментувати діяльність світських осіб і керівників України? Але про це трохи пізніше, а поки – думка деяких росіян про нього після його скандального звернення до Дмитра Медведєва на початку року: «Заяви Кураєва, як правило, провокаційні і ставлять за мету привернути увагу преси, оскільки основна діяльність його в останні роки – це поїздки по країні з так званими «місіонерськими» цілями. А популярність проповідника падає і підтримується тільки завдяки постійним скандалам».
«Кураєв, провідник ідей середньовічного православ’я, переповнений ненависті до людей іншої сексуальної орієнтації і називає їх не інакше як сволотою», названий на сайті Gay.Ru «гомофобом», тобто людиноненависником. Приблизно таким він постав і перед севастопольцями. Щоправда, сервільні проросійські журналісти виділили для себе милі їм імперські якості. А кореспондент «Народного каналу» застосувала до характеристики візиту політінформатора досить рідкісне і протиприродне словосполучення - «духовно-політичний».
Запитайте в будь-якого священика, учня духовної семінарії або віруючої людини, що є церква – у відповіді слів про політику не почуєте. Справжня релігія займається винятково душами, їхнім порятунком, а не торгівлею горілкою або сигаретами, не кажучи вже про участь у виборах.
Навряд чи не знає цього пан Кураєв. Але багато севастопольців таку характеристику, як «духовно-політичний» стосовно клірика, «з’їдають» спокійно.
Уже перша відповідь, що пролунала, стосувалася недавніх подій у Грузії й в одкровеннях професора глядачі почули слова «єврофашист Саакашвілі», «помаранчеві ентузіасти». Далі наш гуманіст, характеризуючи думку жителів Івано-Франківська, тонко натякає, що «у тому регіоні України дефіцит йоду».
Розмірковуючи про стан Чорноморського флоту РФ і відсутність закону про Севастополь, диякон зовсім лукавить: «Я не можу собі уявити, щоб наявність військової бази де-небудь, скажімо, в Осаці, означало б, що громадяни Осаки позбавляються права вибору свого мера», «Я зовсім не розумію. Вірніше, я розумію логіку Києва, але тоді я вважаю її окупаційною. Якщо Київ поводиться із Севастополем, як із захопленим містом, – тоді зрозуміло».
Порівнювати будь-яку іноземну військову базу з місцевою унікальністю не варто – адже навряд чи в тій же Осаці є американські ЗМІ або газети, контрольовані янкі. Очевидно, що в усьому світі військові бази мають огорожу і пропускний режим і виконують суто свою, властиву військовим, функцію. А вплив Чорноморського флоту РФ на суспільно-політичне і культурне життя Севастополя просто величезний, і не помічати цього неправильно.
Словосполучення «окупаційна логіка Києва» також не витримує жодної критики. Який «окупант» стане виділяти сотні мільйонів гривень на розвиток міста?
Тобто, диякон Кураєв такими словами підливає бензин у тліючий вогонь сепаратизму.
І м’якому осудові поглядів Лужкова про приналежність Севастополя з боку професора не варто вірити. «Росії не потрібний Севастополь. Росії не потрібний Крим. Росії потрібний світ. І бажано – весь. Росії потрібна Україна», – відповідає Кураєв, який прекрасно володіє прийомами риторики й ораторського мистецтва. «Для мене найважливіше, щоб у нас, у «москалів», не віднімали права вважати Україну своєю Батьківщиною», – продовжує видавлювати сльозу в місцевої публіки диякон. Хоча навряд чи всі «москалі» вважають так, наприклад, кілька мільйонів вихідців з Кавказу чи Середньої Азії, які проживають у Москві. Та й науковий етногенез і вся попередня кривава історія взаємин росіян з українцями, війни, колонізація, заслання у Сибір, геноцид якось не підтверджують емоції Андрія Кураєва. Це вже давно притча во язицех...
І приїжджий філософ поблажливо іде на компроміс: «До речі, я зовсім не заперечую, якщо Росія стане частиною України. Це все одно». Бздура, звичайно. Але з вуст професора звучить вагомо і солідно. Тобто, солідна бздура.
Далі, «грубо» перебивши важливого гостя, у роль скривдженого москаля вступає якийсь А. Скрипников із до цього не відомої організації «Російський Крим»: «Ви читаєте по-українськи?» і, одержавши позитивну відповідь, підсуває сторінку з підручника української літератури для 8-го класу з віршем Володимира Самійленка «Ельдорадо», написаним 3 січня 1886 року, і тицяє пальцем прочитати два останніх абзаци. Висновок духовної особи Андрія Кураєва пішов негайно: «Узагалі, за такі речі треба бити по морді, звичайно».
Наводимо зазначений обраний вірш в оригіналі, без виривання слів з контексту і запропонуємо читачеві вирішити самому, чи заслуговує мордобою з боку Кураєва український поет часів царської Росії.
З приводу ж письменника варто додати – а це необхідно зробити через традиційну систематичну і системну проросійську пропагандистську діяльність телеканалу НТС, що мусує це питання з величезною часткою «войовничої непоінформованості», що в ті далекі часи сатиру Володимира Самійленка (1864-1925) не друкували, як, до речі, і в Радянській Україні. Дуже вже їдко і точно він описував тодішню реальність. Тому його вірші ходили в рукописних списках і народ знав їх напам’ять, як і сатиричні вірші Тараса Шевченка, і Котляревського, і багатьох інших поетів. Якби телепрацівникам було дозволено поліпшити свою освітню карму, вони багато цікавого могли б почерпнути про прекрасного поета, що з любов’ю писав про Тараса Шевченка і Лесю Українку, але із сарказмом ставився і до тодішніх «патріотів». Але вже і за те дякувати телевізійникам, що не розкрили величезну таємницю про те, що насправді вірш «Ельдорадо» придумано було в австрійському генштабі.
Варто додати для учених людей і тих, хто їм довіряє, що саме поняття сатири є естетичною категорією й у літературному процесі вона займає важливе місце. Гоголь, Салтиков-Щедрін, Державін, Аверченко, Ільф і Петров – це імена, якими пишається Росія, хоча суспільний лад ними був критикований нещадно. Буало, Шиллер, Мопассан, Рабле, Свіфт, Гейне, Байрон – представники цього жанру у світовій літературі. Приміром, у поемі «Дон Жуан» Байрон зображує Катерину ІІ з пристрастю до чоловіків, що домінує в числі всіх її урядових повноважень, як аморальну і розпусну правительку, пороки і примхи якої породжували навколо неї атмосферу плазування, фаворитизму, політичних інтриг. Він сатирично показує і комічну невідповідність у ній зовнішнього вигляду, статусу в державі і внутрішніх потреб. А фракції Партії регіонів у міській раді вона саме цим і дорога.
За Кураєвим, так і згаданих сатириків не треба друкувати? А що робити із всесвітньо відомими рядками Михайла Лермонтова, написаними у квітні 1841 року:
Прощай, немытая Россия,
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.
Може, це теж русофобія, і за це поет заслуговує кари кураєвської?
Але у мордобійця в рясі, безсумнівно, руки короткі і до інших великих російських письменників: «Народ, що блукає по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити тільки для розваги» (Федір Достоєвський), «Найважливішою ознакою вдачі російського народу є його садистська жорстокість» (Максим Горький), «Народ байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, що не визнає людської гідності, що цілком не визнає ні вільної людини, ні вільної думки» (Олександр Пушкін), «Ненависть до волі, рабство, що стало другою натурою, суттю російської людини, тавро рабства на усьому вигляді росіянина, прагнення повчати всіх, всьому і завжди» (Петро Чаадаєв), «Ми задоволені тим, що в наших жилах тече фінська і монгольська кров» (Олександр Герцен). Микола Чернишевський узагалі був пронизливо жорстокий до характеристики тодішньої Росії: «Основне наше поняття, найвпертіший наш переказ – те, що ми в усе вносимо ідею сваволі... Кожний з нас - маленький Наполеон або, краще сказати, - Батий. Але, якщо кожний з нас - Батий, то що ж відбувається із суспільством, яке усе складається з Батиїв?».
Заочно і через століття покаравши Володимира Самійленка, диякон Кураєв повертається в сучасність. Подаю сказану ним фразу цілком: «Покажіть мені, будь ласка, де в Європі, куди прагне пан Ющенко і його відморозки, у шкільних підручниках містяться такі вірші про сусідні країни?! Ви можете собі уявити, що у французькому підручнику для школи будуть розміщені частівки про німців, наприклад?! У стилі – «ну, які ж вони ковбасники, вічно п’яні...»... Не можу я собі в сучасній Європі це уявити. Тому я і говорю про Ющенка і Саакашвілі, що це рідкісне плем’я єврофашистів».
Перекручування очевидні. Поет створив вірш про царську Росію, куди входила складовою частиною й Україна. Про цей же симбіоз мріє, як ми могли бачити вище, і пан Кураєв. І що це за логіка в героя передачі, коли в нього вибудовується ланцюжок - «Володимир Самійленко – Ющенко – Саакашвілі» і робиться досить образливий висновок з переконливою заявкою на свою персону як non grata для України.
Переглядаю назви авторських програм професора Московської духовної академії, старшого наукового співробітника кафедри філософії релігії і релігієзнавства філософського факультету МДУ, диякона Андрія Кураєва з циклу «Школа богослов’я» у прямому ефірі радіостанції «Російська служба новин» – душа радіє від допитливості його розуму і широти його поглядів. А дивлюся поруч на текст виступу на прес-конференції – «невже це та сама Тетяна»? Чи всі його достоїнства хтось (а ми знаємо, хто) використав у своїй пропаганді, чи нетерпимість до факту існування незалежної і суверенної України перемагає загальнолюдські і гуманні цінності?
А виступ приїжджого іноземця диякона Андрія Кураєва, який не обмежував себе ніякими моральними рамками, уже рвуть на цитати пропагандисти з НТС, поєднують їх зі своїми нісенітницями, як ось думку про те, що краще б розмістили в підручнику п’єсу «Мина Мазайло» Миколи Куліша, де «висміюється суцільна українізація». Читали б уважніше і вдумливіше, помітили б і його сатиру на небажаючих спілкуватися рідною мовою, наприклад, у словах: «По-моему, приличнее быть изнасилованной, чем украинизированной». Ну і там ще багато чого цікавого. Джерело української мудрості, як і мудрості будь-якого іншого народу, невичерпне.
Шукали б своє, гідне і пристойне місце в Україні.
• http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=6404
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
