Надія на патріархат
01.10.2008, [11:08] // Суспільство-дайджест //
Богдан ПАНКЕВИЧ. - "Львівська газета", 30 вересня 2008 року
Нещодавні події в Грузії та пов’язане з ними чергове світоглядне розділення українського суспільства знову підтвердило необхідність світового визнання Київського патріархату. Існує велика потреба в такому православному, орієнтованому на українські інтереси духовному центрі, який міг би консолідувати українців і допомогти нам орієнтуватися в сучасному інформаційному полі, збуреному потоками брехні та пропаганди. Позаяк Церква в нашій державі все ще залишається єдиною авторитетною інституцією.
Чи наблизив нас візит Вселенського Патріарха Варфоломея І до Київського патріархату як канонічно визнаного об’єднання всіх православних? Напевно, так. Але чи використала Україна цей візит максимально ефективно?
Приїзд Патріарха до Києва для українських православних християн мав таке саме значення, як приїзд Папи Римського для українських греко- та римо-католиків 2001 року. Тоді у Львові вздовж усіх переїздів Папи вулицями міста спонтанно вибудовувалися щільні коридори людей, які палко вітали його. На молитовних зустрічах збиралися сотні тисяч вірних, а Служба Божа об’єднала півтора мільйона християн з усього регіону. Після цього візиту втратили сенс будь-які дискусії щодо легітимності та популярності згаданих церков в Україні.
Патріарха Варфоломея І приймали на найвищому державному рівні. Але Церква – це не влада, Церква – це люди. Втім ентузіазму мільйонів православних українців високий гість побачив недостатньо. Влада й українські Церкви спрацювали погано. Зрозуміло, що вірні Московського патріархату чекали на патріарха Алексія, і багато з них ставилися до константинопольського гостя як вульгарна, а часто й хамська опозиція.
Ієрархи українських православних Церков ухвалили правильне рішення не бути присутніми на урочистостях. Але ж українським православним християнам ніхто не забороняв масово показати своє прагнення до єдності зі світовим православ’ям. Це були вихідні, всі охочі могли прибути до Києва, їх зібралося б щонайменше декілька мільйонів разом із киянами. Однак українські Церкви чомусь не надто переймалися такою організацією паломників, і Патріарх не отримав нагоди побачити того великого ентузіазму, який насправді нуртував серед українських православних громад.
Також наша влада під час візиту допустилася прикрої моральної помилки. Саме в ці дні західні області України накрила катастрофічна повінь. Державні мужі, на відміну від простих громадян, володіли оперативною інформацією, знали про справжні масштаби лиха та кількість людських жертв. Але, діючи в найгірших радянських традиціях, відгородили Патріарха від цієї інформації, щоб не псувати помпезно-єлейного сценарію візиту. Українська еліта показала повне нерозуміння ролі Патріарха й тієї великої нагоди, якою була його присутність саме в ці дні. Що могло бути природнішим та більш об’єднавчим для українського суспільства, ніж спільна молитва під проводом Вселенського Патріарха про загнуздання стихії, допомогу постраждалим і спасіння душ загиблих?
Після повернення з України Варфоломей І напевно довідався про трагедію, що сталася під час його перебування. І мабуть, щиро подивувався поведінці української влади, яка продемонструвала таку духовну черствість і незрілість.
Ми не знаємо всіх нюансів переговорів, які тривали на тему Київського патріархату як кінцевої мети та Київської Митрополії під омофором Вселенського Патріарха як першого етапу на цьому шляху. Але обговорюючи цей процес, сторони мусили також зачепити питання кандидатури майбутнього Київського Митрополита як єдиного архієрея для не-московських православних християн України. Це питання зовсім не просте. На відміну від греко-католиків, православні ієрархи в підпіллі майже не перебували й за віру масово не постраждали. Майже всі вони є або випускниками семінарій московського православ’я, або вихованцями цих випускників. Зі всіма рисами та підходами, що випливають із цього факту. Постраждалого за віру Патріарха Володимира, який був об’єднуючим моральним авторитетом для православних України, наші закляті брати зуміли віртуозно замордувати ще далекого 1995 року. Кого тепер Вселенський Патріарх міг би призначити главою Київської Митрополії – це питання залишається відкритим.
Вселенському Патріархові доволі складно ухвалити рішення про Київську Церкву, враховуючи ультиматуми та демарші Московського патріархату. Варфоломей І розуміє можливість руйнування Москвою поступу у справі екуменізму, якому він присвятив багато архіпастирських зусиль. Алексій II показав силу вже тим, що зумів ізолювати майже всіх лідерів світового православ’я від участі у візиті Варфоломея до Києва. Навіть грузинський Патріарх Ілья послухав його. Хоча, напевно, гірко пожалкував про це вже через два тижні – у час жорстокої російської інтервенції. Це добра наука: нікому не слід іти зі злом на компроміс, особливо патріархам.
Потрібно знайти спосіб допомогти Вселенському Патріархові ухвалити правильне рішення з українського питання. Тут може знадобитися згадка про прикрощі, завдані Константинополем Україні в минулому. Хто-хто, а українці можуть пригадати правонаступникові візантійських патріархів низку зрад, які катастрофічно вплинули на руйнування української державності та духовності в різні часи християнського періоду нашої історії.
Почнімо з княжих часів. Науковець І. Паславський обґрунтовує негативну роль візантійських патріархів у руйнуванні Київської Митрополії у ХІІІ столітті (*). Після великого розколу християнського світу Візантія шукала сильних союзників для протистояння Риму. А на східних просторах не було нікого сильнішого за Золоту Орду. Власне вказівками Константинополя пояснюють той факт, що невдовзі після зруйнування 1240 року татаро-монголами Києва митрополити подалися не в Галицько-Волинські землі, а на Володимиро-Суздальщину, фактично ставши васалами Золотої Орди. У такий спосіб Константинопольський Патріархат перетворив Київську Митрополію на структуру, підпорядковану руйнівникам Київської Русі. Годі придумати дошкульнішого удару по тодішній праукраїнській державності.
Але це ще не все. У Нормана Дейвіса(**) знаходимо підтвердження глобальної деструктивної політики, яку вела Візантія проти Київської Русі в напрямі стимулювання міжусобиць, подрібнення й ослаблення руських князівств перед самим початком монголо-татарської навали. Інтриги та провокації значно ослабили могутню колись Київську державу, і візантійське духовенство активно сприяло цьому процесу.
Данило Галицький у той час провадив значні екуменічні зусилля, метою яких було об’єднання християнського світу проти татаро-монгольської загрози. Ці кроки нашого короля наштовхнулися на сильну протидію Константинополя, що пізніше навіть ліквідував Галицьку Митрополію 1347 року на вимогу московського князя.
На слов’янських землях насаджували ідеологію цезаро-папізму, проповідь православної винятковості (тобто релігійної нетерпимості), державної підлеглості Константинополю як наслідок підлеглості релігійної. Для русичів допускалася лише влада князів – потенційних васалів константинопольського імператора. Візантія ефективно боролася проти сценарію можливого державного суверенітету українських земель під проводом власного суверена – короля.
У своєму протистоянні з Римом і протидії поширенню європейських унійних цінностей Візантія зробила Київську державу заручником своїх інтересів і цинічно штовхала князів до підпорядкування своєму союзнику – Золотій Орді, а згодом – Московській державі як її правонаступниці.
Варто згадати й агітаційний вплив Константинопольського Патріарха Паісія на Богдана Хмельницького. Чи не його запевнення остаточно схилили гетьмана до союзу з Московією, призвели до подальшої руїни всього українського суспільства? А згодом, 1686 року, за вказівкою турецького султана, якому московський цар щедро заплатив, підпорядкований султановій владі Константинопольський Патріарх звелів перенести митрополію з Києва до Москви. Українську православну автономію як основу української державності остаточно зруйнували.
Отож роль константинопольських патріархів у справі нищення українських державних і церковних інституцій була фатальною. Вміло застосувавши ці аргументи, можна було б переконати Варфоломея I поправити нарешті величезну шкоду, заподіяну його попередниками, та пришвидшити наше релігійне відокремлення від Москви.
От лише, чи вистачить на це хисту та мудрості в сучасних керівників України та її Церкви?
* Іван Паславський. Галицька Митрополія. Історичний нарис. – Львів: Сполом, 2007.
** Норман Дейвіс. Європа. Історія. – Київ: Основи, 2001.
• http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2008/09/30/34723/
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі (1)
можна багато говорити про роль вселенського патріарха в визнанні Київського Патріархату. це правда. аале налагодження міжконфесійних відносин (а це власне права громадян Укоаїни, їх спокій і душевний комфорт) цілком в руках президента. найперше московська церква мала б переєструватися і назватися тим чим вона є. Російською церквою. з іншого боку є конституція і закон України про свободу совісті... де забороняється сіяти міжконфесійну ворожнечу. чЧому служба безпеки України за цим не дивиться. чому московське духовенство має право так нахабно порушувати закони держав в якій живуть? Ще одне питання. УПЦ МП завозить величезними партіями релігійної атрибутики церковної утварі ікон літератури тощо з Росії. на це витрачаються величезні кошти. невже не можна організувати такі майстерні в Україні щоб дати своїм людям роботу? адже в нас спеціалісти не гірші. Чому ми і тут годуємо ненаситну Росію? Кінець кінцем усякі випади проти держави повинні присікатися по закону а РПЦ КП говорить будь що. дойшло до того що москоські батюшки закликають своїх парафіян коли ті проходять коло Українських УПЦ КП храмів плюватися і проклинати "капешників" мовляв щоб скоріше згинули. Сектанти зокрема Свідки Єгови не дають людям спокою лазять і лазять попід хати як сарана укого просити захисту проти них? У вселенського Патріарха? У нашого президента достатньо повноважень щоб захистити народ який вибрав його на цей пост. Було б бажання.
Коментарі
