“Правда виплила лише в роки незалежності”
02.09.2008, [17:28] // Суспільство-дайджест //
Віктор СЛАВИНСЬКИЙ. - "Українська автокефалія", 2 вересня 2008 року
“…Справді, ті наші батьки та брати, що лежать у могилах, що життя своє поклали за волю і віру своєї Матері, - вони для нас не померли, вони для нас живі, і їх високі могили з нами говорять; вони, як ті гасла, стоять перед нами, вказують нам шлях до кращого майбутнього, закликають і нас до праці на життя України”
Ці слова належать першому Митрополиту Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Василю Липківському*, Благовіснику й Мученику за Віру та Церкву Христову, за народ свій. Пропонуємо увазі наших читачів інтерв’ю з онуком Митрополита Костянтином Олександровичем Липківським.
- Пане Костю! Чи пам’ятаєте Ви, коли і як увійшов у Ваше життя Василь Липківський?
- Спочатку я почув не ім’я, а побачив його фотографії. Йшов 1944 рік, ми повернулися в Київ з евакуації. Стара наша хата, де жили дід та баба з маминого боку, згоріла. Ми всі перебралися в акторську квартиру (батьки були акторами), що біля театру Франка. Квартира була комунальна. З повоєнних речей в нас майже нічого не залишилося, окрім старого буфету та дивану. Саме в цьому дивані я, тоді семилітній хлопчик, і знайшов дідові фотографії. Це були великі фотографії, розміром десь 40х50. Ще там був один згорток з ватману, на якому був намальований вугіллям портрет діда. Батьки мені казали, що цей портрет нібито намалював Реріх. Так чи не так - зараз вже ніхто не зможе точно сказати: цей портрет загубився. Попри те, що Реріх ніколи, як кажуть, не бував в Києві, з дідом вони могли зустрічатися у 1906 році на Соловках або по дорозі - в Москві чи Петербурзі. Саме тоді мій дід, молодий священик, побував на Соловках. Цей портрет і зараз у мене перед очима.
На той час, як всяка дитина, я не дуже цікавився сімейною історією, зокрема й своїм дідом. Проте добре пам’ятаю, як мені казали, що дід був дуже доброю та чуйною людиною.
- А коли у Вас з’явилося це зацікавлення?
- Мабуть, коли я поступив на роботу. Мені треба було в своїй автобіографії написати про родичів, чи був хтось з них репресований. Такий тоді був порядок. І я пішов в дирекцію і сказав чесно про свого діда. Проте заступник директора, він був приятелем мого брата, порадив мені нічого про діда не писати, оскільки дід – це непрямий родич. Тобто на роботі знали про мого діда. Я цього не соромився, проте й не дуже виставлявся: “відлига” нібито й була, проте ніхто не був ще реабілітований.
- Ви онук, як казали за радянських часів, “ворога народу”. Як це вплинуло на Ваше життя та життя Ваших рідних та близьких?- На собі, практично, я цього не відчував. Але добре пам’ятаю розповіді мами, як її викликали в сумнозвісний будинок на Володимирській. Направлять в очі світло від лампи, як згадувала мама, і вимагають: “Розповідай, сама, мов знаєш, про що!” Потім мама мені казала про ці страшні відвідини: “Вийду я звідти, сяду в скверику і відчуваю, що небо, наче в мене на потилиці”.
Сталінська пекельна машина прокотилася майже по всіх синах та доньках Митрополита. Мого дядька Валеріана, Валю, як його називали вдома, заарештовували декілька разів. Звільнили перед самою війною. Він потрапив до ополчення. Згодом опинився в полоні, де й загинув під час атаки радянських літаків.
Другого сина Митрополита, Івана, засудили як бойчукіста. Розстріляли у 1937 році, декілька місяців раніше, ніж Митрополита.
Мій тато, Олександр, працював спочатку в одному з театрів Одеси. Після того, як директор театру почав вимагати від нього, щоб він відмовився від свого батька, тато й мама переїхали до Києва, практично втекли з Одеси. Гнат Петрович Юра взяв тата й маму до себе в театр Франка. “Не чіпайте їх, вони тихі, - сказав він своїм занадто активним комсомольцям. І таким чином їх не чіпали. Але все батькове життя було зламане. Батько міг би стати чудовим актором, окрім того мав великі здібності до малювання. Проте, як “син ворога народу”, був “невиїзним”.
Не лише сини Митрополита постраждали. А й, скажімо, дружина дядька Івана теж сиділа. А донька Марія, після арешту свого чоловіка Миколи Бобошка, вимушена була втікати зі своїм сином аж до Середньої Азії. Тобто постраждали майже всі діти Василя Липківського. Навіть наймолодшу доньку Тетяну не брали в інститут, і вона пропрацювала кресляркою все своє життя.
Отже, хоча я на собі і не відчув переслідувань, проте всі ці розповіді моїх батьків, тіток та дядьків не могли не вплинути на моє життя. Мені завжди було дуже шкода батьків, шкода діда. Людині 73 роки, а його звинувачують в такому, що важко придумати, а потім розстрілюють. Та й ще вигадують легенду, що його бачили на Соловках у 1938 році, хоча за документами, з якими я ознайомився лише на початку нашої незалежності, дід був розстріляний у 1937.
- Пане Костю, як ви гадаєте, чому Митрополита розстріляли лише у 1937 році, хоча відомо, що звинувачення проти нього почали висуватися значно раніше?- Так, я думав над цим. І, на мою думку, влада, передовсім, хотіла знищити його морально. У 1929 році Василя Липківського позбавляють сану. Починаються його поневіряння. З однієї квартири він переїжджає на іншу. І після кожного такого переселення опиняється у ще гірших умовах. Та головне не це. На очах Митрополита одна за однією закриваються парафії, які він створював. В листах до священика Петра Маєвського, якого долею було занесено до Канади, Митрополит з болем писав: “Київ уже перестав бути передковічним осередком Української Церкви… В Києві залишилося ще 7 парафій… Взагалі наша Церква на Україні очевидно зводиться на нівець”.
- У 2003 році Ви видали книгу “Тіні незабутих предків”, в якій, зокрема у розділі “Дідусь з бородою”, розповідаєте про життя Василя Липківського. Під час роботи над цією книгою, які невідомі широкому загалу факти щодо діяльності Василя Липківського відкрилися Вам?
- Для себе я відкрив багато нового. Раніше знав про діда лише те, що він був. Знав про його доброту, мудрість, терпимість у побуті. І про те, що постраждав він безневинно. І про те, що за півстоліття тут, в Україні, його ім’я було забуто – начебто, назавжди.
Та ось дізнаюся, що далеко від України, переважно у США та Канаді, учні і послідовники Митрополита Липківського створили в діаспорі парафії УАПЦ, заснували Українське Православне Братство і Фонд його імені, видали те з його творчого доробку, чому пощастило уникнути пильного ока КДБ.
Хочу зазначити, що одним з поштовхів до написання цієї книги було саме те, що почали привозити з діаспори книжки про Митрополита. І коли я почав читати проповіді діда, то зрозумів, що й сьогодні вони є дуже актуальними. Візьміть такі його проповіді, як: “Релігія і інтелігенція” або “Релігія і наука” та й багато, багато інших. Спасибі Петру Маєвському, який видав в Америці проповіді Митрополита. На жаль, в Україні вони майже не видавалися. Є, правда, чудова книжка Арсена Зінченка “Визволитися Вірою”, велике спасибі йому. Є документальний кінофільм, зроблений за спогадами письменника Анатолія Костенка, який сидів з дідом в одній камері. Є багато статей, дисертацій, дипломних робіт. А ось проповідей нема. Тому я мрію, щоб ці проповіді були видані зараз у нас, в Україні. Ще хотілося б мені побачити передрук шести номерів журналу “Церква і життя”, редактором якого був дід. Повірте мені, там є що почитати та що почерпнути! Тим читачам Вашого сайту, хто зацікавиться долею Василя Липківського, раджу переглянути наш сімейний сайт за такою адресою: http://www.lypkivsky.narod.ru
- Колись Митрополита Василя Липківського за те, що він провів службу Божу українською мовою панівна тоді в Україні російська церковна ієрархія побавила сану. Сьогодні служба Божа правиться українською мовою в багатьох наших Церквах. Проте Православ’я в Україні залишається розділеним, і створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви все ще залишається мрією не лише простих українців, а вже й третього нашого Президента. У світлі настанов Вашого діда, яким Вам бачиться шлях України до створення такої Церкви?
- Чесно кажучи, я не думаю, що перші два Президенти мріяли про це. Третій начебто мріє, проте мало що робить для цього. Хоча я розумію складність цього процесу, оскільки Церква в нас відокремлена від держави.
На мій погляд, треба було б об’єднатися, передовсім, УАПЦ та УПЦ Київського патріархату. Цим Церквам нема що ділити. І якщо не можуть об’єднатися на чолі з тими ієрархами, які є, то треба було б запросити когось зі сторони. В світлі ж настанов мого діда, Митрополита УАПЦ Василя Липківського, я гадаю, нашим Церквам варто було б розвивати в собі соборноправність, щоб миряни відігравали значно більшу роль, ніж тепер. (Фото №4)
- Скажіть, будь ласка, пару слів про себе та про інших нащадків Митрополита.
-У 1959 році я закінчив Київський політехнічний інститут. З того ж року працюю в Інституті електродинаміки Національної академії України. Інститут має славне минуле і, сподіваюся, матиме славне майбутнє. Захистив кандидатську дисертацію, потім – докторську. Працюю в області електроенергетики. Маю 97 авторських свідоцтв та 300 наукових праць.
Щодо нащадків. Донька мого брата, правнука Митрополита, - кандидат хімічних наук, моя донька – кандидат мистецтвознавства. Зараз працює над докторською дисертацією. Інші правнуки теж ні в чому поганому не помічені. По стопах Митрополита, на жаль, ніхто з нащадків не пішов.
- Щиро дякуємо Вам за розмову та спогади про свого діда.
Митрополит УАПЦ Василь Липківський народився в селі Попудні Липовецького повіту на Київщині у 1864 році. Походив з родини священика, закінчив Київську духовну Академію. 1903- 1905 – законовчитель Київської церковно – вчительської школи, з 1905 – настоятель Соломенської парафії в Києві. З 1921 року – Митрополит УАПЦ – Київський і всієї України.
Василь Липківський з перших кроків священства працював для відродження української церкви і вже 1905 року очолив з’їзд духовенства, за що був переслідуваний і втратив посаду законовчителя.
1917 року очолив з’їзд духовенства й вірних, на якому було ухвалено автокефалію Української Православної Церкви. Згодом організував Всеукраїнську Православну Церковну Раду і 1919 року відправив у Миколаївському соборі в Києві першу службу українською мовою, за що панівна тоді російська ієрархія наклала на нього церковну кару (позбавлення сану). Проте українська національна церква цього не визнала.
Обраний Митрополитом УАПЦ Василь Липківський, відбуваючи подорожі Україною, проводив постійну роботу з поширення української церкви. Виняткова популярність Митрополита спричинила його переслідування з боку радянської влади, яка після кількох арештів добилася у 1927 році його усунення з посади митрополита.
Покинутий, забутий найближчим оточенням Митрополит не жив, а існував. У жовтні 1929 року колишній Митрополит змушений був перебратися до сестри на околицю Києва. Родина Липківських весь час бідувала, жила упроголодь.
Кривавий 1937 рік не обминув і 73-літнього В. Липківського. Наприкінці жовтня йому, вчетверте заарештованому, пред’явили стандартне на той час звинувачення: був керівником антирадянської фашистської організації українських церковників, яка нібито ставила за мету відокремлення України від СРСР. 20 листопада 1937 року вироком особливої трійки при Київському управлінні НКВС В. Липківського було засуджено до розстрілу. Вирок було виконано. Місце поховання невідоме, дослідники припускають, що цим місцем могло бути Лук”янівське кладовище у Києві.
29 липня 1989 року Митрополита В. Липківського реабілітували за відсутністю складу злочину. У 1999 році над символічною могилою Митрополита на Лук”янівському кладовищі, за рішенням Київського міського голови О. Омельченка, встановлено хреста.
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
