Україна неканонічна
21.07.2008, [13:21] // Суспільство-дайджест //
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ. — "Українська правда", 21 липня 2008 року
25 липня до Києва на святкування 1020-ліття хрещення Русі приїздить Вселенський Патріарх Варфоломій І. Цю подію українські ЗМІ переважно подають як визначний успіх чинної влади, ба більше – як неабиякий крок на шляху до створення української Помісної православної Церкви.
Можливо, що з Печерських пагорбів це й бачиться так. А от "знизу" все виглядає далеко не в таких уже й райдужних тонах.
Адже, як сповістили голова оргкомітету свята Леонід Кравчук та речники президентського секретаріату, через церковні канони на частині урочистих заходів не зможуть побувати керівники двох українських православних церков – УПЦ Київського патріархату та УАПЦ. Бо, мовляв, ці церкви є неканонічними.
І хоча Леонід Кравчук зауважив, що для української держави "всі церкви, які братимуть участь у святкуванні, є спадкоємцями святого Володимирського хрещення", Вселенський Патріарх не буде присутній на державних заходах, куди запросять неканонічних ієрархів.
А ще патріарх Варфоломій на всіх церемоніях буде пліч-о-пліч із патріархом московським Алексієм ІІ, який, власне, і запросив його та інших церковних лідерів на це святкування до Києва, на свою канонічну територію.
Так, саме Алексій, а не Віктор Андрійович тут грає першу скрипку, і це де-факто визнав патріарх Варфоломій в інтерв'ю "Україні молодій", сказавши: "Хочу подякувати патріарху московському Алексію ІІ, який запросив усі православні церкви планети взяти участь у цьому святкуванні".
Ось так. Тільки от тільки цікаво: якщо неканонічних православних ієрархів не пускатимуть на святкування, то що робити їхнім вірним? Адже таких, як засвідчують численні соціологічні дослідження, в Україні більше, ніж прихожан Московського патріархату.
Скажімо, згідно із всеукраїнським опитуванням, проведеним у грудні 2006 року "Українським демократичним колом" та фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс" (більш близького за часом загальнонаціонального дослідження автор не знайшов, але у цій сфері показники змінюються повільно), відносна більшість опитаних українських громадян – 30,1% - заявила про свою належність до УПЦ Київського патріархату.
Другу за чисельністю групу становлять "нерелігійні" – 26%.
На третьому місці з показником в 20,4% - УПЦ Московського патріархату.
Ще 7,8% опитаних пов'язали себе з УГКЦ, 1,5% – з УАПЦ. Близько 1% назвали себе протестантами.
І ще кілька цікавих цифр із цього опитування.
Відносна більшість опитаних - 33,3% - погоджується з тим, що у нашій державі можливе співіснування кількох православних Церков різного підпорядкування.
А 30,7% вважають, що православна Церква в Україні має бути єдиною національною православною Церквою, підпорядкованою власному (тобто, Київському) патріархату.
І лише 11,4% погодилися з тим, що православна Церква в Україні має бути підрозділом єдиної Російської Православної Церкви i перебувати у підпорядкуванні Московського патріархату.
Ще близько 25% вагалися з відповіддю.
А ще соціологи тоді з'ясували, що за можливість співіснування в Україні кількох православних Церков виступає: відносна більшість прихожан УПЦ Московського патріархату (40,8%) та невіруючих (36,8%); відносна більшість прихильників КПУ (31%), Партії регіонів (36,9%) та СПУ (37,1%); переважне число етнічних росіян, що проживають в Україні (39,9%).
У регіональному розрізі цю ідею підтримує 28,1% опитаних жителів Заходу України, 33,7% – Центру та Північного Сходу, 33% - Півдня та Південного Сходу, 37,9% – Донбасу та Криму.
А от проти цього, але за те, щоб була створена єдина Помісна православна Церква, підпорядкована Київському патріархату, виступають 52,7% жителів Західної України, 29,1% - Центру та Північного Сходу, 28,8% - Півдня та Південного Сходу, 15% - Донбасу та Криму.
У сумі маємо абсолютну більшість тих, хто виступає за співіснування УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ, і тих, хто виступає за єдину православну Помісну Церкву Київського патріархату.
Ось так. Дослідницькі фірми солідні, працюють сумлінно, тому публіка певного ґатунку може скільки завгодно розповідати, що, мовляв, це було "замовне опитування". Але ж не треба плутати готову на все команду Глєба Павловського із науковцями-соціологами, які мають честь і гідність...
І ще трохи соціології.
У травні 2008 року були оприлюднені результати опитування щодо конфесійних уподобань киян, проведеного згаданою вже фірмою "Юкрейніан соціолоджі сервіс".
Майже 41% опитаних киян заявили, що вірять у Бога, але не належать до жодної Церкви. Найпопулярнішою у столиці є УПЦ КП – про свою належність до неї заявили 18% опитаних. Вірних УПЦ МП – 7,3%.
У разі ж, якщо відсутня можливість посісти нейтральну позицію щодо тієї чи іншої Церкви і вибір є обов’язковим (соціологи передбачили й таке гіпотетичне запитання), – то понад половину - 50,3% киян асоціюють себе з УПЦ КП, тоді як з УПЦ (МП) асоціює себе уп’ятеро менше - 8,8% опитаних столичних мешканців.
Таким чином, маємо дуже цікаву ситуацію: переважне число православних громадян і не в останню чергу жителів столиці хоч-не-хоч, а буде 25-26 липня такими собі гостями на чужому святі, "на нашій славній Україні, на нашій – не своїй землі". Не вперше, і, очевидно, не востаннє.
Одне слово: канонічні владики на неканонічній Україні разом із нашою законною владою відзначатимуть велике християнське свято, до якого будуть непричетні всі, хто щиро увірував у Євангельську Істину: "Бо де двоє чи троє зберуться в ім'я Моє, - там я посеред них". (Матвія, 18:15-20).
В Істину, де – зверніть увагу – нічого не сказано про "канонічну територію канонічної Російської православної Церкви"...
До речі, про канонічність.
"Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича Сталина, не стало. Упразднилась сила великая, нравственная, общественная: сила, в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет.
Нет области, куда бы не проникал глубокий взор великого Вождя.
Люди науки изумлялись его глубокой научной осведомленности в самых разнообразных областях, его гениальным научным обобщениям; военные – его военному гению; люди самого различного труда неизменно получали от него мощную поддержку и ценные указания.
Как человек гениальный, он в каждом деле открывал то, что было невидимо и недоступно для обыкновенного ума.
...Ни один вопрос, с которым бы мы к нему ни обращались, не был им отвергнут; он удовлетворял все наши просьбы. И много доброго и полезного, благодаря его высокому авторитету, сделано для нашей Церкви нашим Правительством.
Память о нем для нас незабвенна, и наша Русская Православная Церковь, оплакивая его уход от нас, провожает его в последний путь, "в путь всея земли", горячей молитвой.
... Мы веруем, что и наша молитва о почившем будет услышана Господом. И нашему возлюбленному и незабвенному Иосифу Виссарионовичу мы молитвенно, с глубокой, горячей любовью возглашаем вечную память".
Це патріарх Московський і всея Русі Алексій І возглашає в день похорон "вождя всіх народів", стараннями якого були знищені майже всі ієрархи РПЦ та правовірні християни (Журнал Московской Патриархии. 1953, №4. С.3).
Ось такий канон маємо.
Не будемо вже описувати детально різні "дрібниці", як-от належність у радянську добу всіх ієрархів та архієреїв РПЦ до номенклатури відповідного рівня (патріарх – номенклатура політбюро ЦК КПРС, митрополит – номенклатура секретаріату ЦК КПРС і так далі) – з відповідною процедурою призначення, з фільтрацією через КҐБ, коли воля соборів і парафіян була не вартою ламаного шеляга.
Не будемо казати про те, які "високодуховні" лекції свого часу започаткував для семінаристів майбутній патріарх Алексій ІІ, тоді голова учбового комітету РПЦ: "В.И.Ленин и культурная революция", "Коммунистическая мораль об отношении к труду и социалистической собственности", "Воспитание нового человека - важнейшая задача коммунистического строительства" і таке інше.
Але наголосимо на одному, без чого Церква властиво неможлива.
Таємницю сповіді в РПЦ скасував ще 1722 року призначений Петром І синод, зобов'язавши священиків і ченців доносити начальству у разі політичної нелояльності того, хто сповідається.
Після 1917 року ця таємниця була відновлена, але ненадовго: 1943 року, в обмін на легалізацію церковної діяльності ієрархи РПЦ погодилися і на те, щоб самим бути під патронатом спецслужб, і на те, щоб "співпрацювати" з цими спецслужбами в боротьбі із "ворожою агентурою".
З падінням СРСР ця таємниця знову була відновлена – і знову ненадовго. Увага, цитата!
"По этическим соображениям недопустимо использование органами безопасности специфических трудовых и гражданско-правовых отношений с адвокатами, священнослужителями и полномочными представителями официально зарегистрированных религиозных объединений для получения конфиденциальной информации, например, ставшей им известной в процессе тайной исповеди верующего, защиты подозреваемого, обвиняемого и т.д...
Вместе с тем буквальное толкование части четвертой комментируемой статьи (ст. 19 закону Про федеральну службу безпеки – С.Г. ) не исключает возможности для органов безопасности привлечения к конфиденциальному сотрудничеству указанной группы граждан с их добровольного согласия на бесконтрактной основе.
При этом следует иметь в виду, что предписания указанной статьи не распространяются, в частности, на священнослужителей и официальных представителей религиозных организаций, согласившихся добровольно оказывать содействие органам безопасности на бесконтрактной основе ".
(ФСБ России. Правовое регулирование деятельности ФСБ по обеспечению национальной безопасности РФ. Научно-практический комментарий. М., 2005, с. 137-138.).
А тепер запитання: чи писалося б таке у науково-практичних настановах для сексотів, якби не було достатньо масової співпраці священиків із ФСБ?
Хоча, з іншого боку, добре відомо, як чекісти досягають "добровільної" співпраці з громадянами – але ви з вуст ієрархів РПЦ десь чули хоч слово протесту проти того, що для спецслужб таємниці сповіді знову існує?
...Але досить. І без цього зрозуміло, що таке "церковний канон" у виконанні керівництва РПЦ вчора і сьогодні. То, може, воно й добре, що в Україні переважає така собі неканонічна православна християнська спільнота?
От тільки жаль, що наше свято на високому рівні відзначатиметься поза нами і без наших духівників. Та хай уже буде, як буде. Зрештою, справді
Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду,
І не стане на путь злого,
І з лютим не сяде.
• http://pravda.com.ua/news/2008/7/21/78982.htm
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі (5)
Хто платить, той і музику замовляє. В Україні та і в Константинополі Ватроломея утримує МП та демонічна влада Московської імперії, дивуватись нічому.
Святкування в Україні, хоч і з врахуванням існуючого у Вселенській Церкві становища,де пріоритет за нелюблячою саму цю Україну УПЦ МП- це помилка нашої влади. І на таке не слід було погоджуватись. Всі добре знають, що всі ці церковні визнання-невизнання - це чистої води протекціоністська політика і у всі часи було саме так. Коли у вселенському патріархаті виникне необхідність дошкулити Москві-всі ми побачимо як швидко визнають УПЦ КП ,не дивлячись на Москву.Так було, наприклад недавно в 1996 році з Естонською Правосланою Церквою, так було з визнаними Константинополем діаспорними УПЦ в США (Констянтина Багана) у 1995 році, УПЦ в Канаді(Іоанна Стінки) в 1990-1995рр. Тому розмови про канонічність-неканонічність -це політичні викрутаси, в яких заручниками є віруючі люди.Тому чужих свят з чужими гостями в Україні вже було предостатньо, а зараз потрібно пропагувати своє українське православ`я. Бо у канонічному московському православ`ї завжди і святими будуть одні російські царі та митрополити.Ну ніяк не хочеться Москві випустити українські душі з під контролю, бо хто ж тоді буде ходити на хресні ходи-мітинги проти НАТО.
Константинополь ніколи не піде на кроки, які потім Москва може впевнено назвати як неканонічні. Тому нічого поганого не станеться, якщо УПЦ КП і УАПЦ постоять збоку. Бо все таки - вони поза каноном, то мають це розуміти. А прийде час і буде воля Божа, то вони будуть стояти не поза огорожею. Не біда трошки (я вірю!) почекати, гірше вимахуватися і показувати свою ацерковність.
Стаття справді хороша. Сьогодні ситуація є такою, що навіть Екуменічний Патріарх, не взмозі нічого зробити для того, щоб в усіх заходах були присутні єрархи всіх українських конфесій (і не лише УПЦ КП та УАПЦ). Однак Грабовський правий у тому, що це наше святкування, і тому тих заходів, яких можуть бути присутні всі мало б бути набагато більше ніж перших. Те що ми сьогодні ще можемо зробити це взяти в них якнайактивнішу участь.
п.серг1й легко судити патр1арха який намагався зберегти церкву а сам ще недавно на парад1 слава компарт11 кричав. але мабуть члени асоц1ац11 такого не робили... хоча члени завжди залишаються членами...
Коментарі
