Плач Московії. Російські політики і пов"язані з ними українські діячі Московської патріархії самі штовхають Україну на Захід, а Українську Церкву – до автокефалії
29.05.2008, [13:44] // Суспільство-дайджест //
Роман ЛУНКІН. — "Портал-CREDO.RU", 29 травня 2008 року
"Українське питання" стало найважливішим чинником російського політичного життя, оскільки Україна є державою одночасно і найтісніше пов'язаною з Росією спільною культурою і історією, і такою, що вибрала абсолютно інший, ніж Росія, геополітичний вектор розвитку. Росіяни підсвідомо судять по своїх сусідах і родичах-українцях про рівень життя, зарплату, наслідки виборів і так далі в умовах "альтернативного шляху розвитку", а політики, відштовхуючись від прикладу України, твердять про "шкідливий" вплив Заходу, США, про зловісні "помаранчеві" сили і тому подібне. Як це ні парадоксально, Україна стала для великої і сильної Росії свого роду політичним викликом, приводом для запеклих суперечок про різні шляхи розвитку суспільства, про демократію, про церковні розколи тощо.
Російсько-українські відносини в церковній сфері цілком відображають те, що відбувається на рівні світської політики. Україна і для світських, і для православних діячів в Росії стала засобом самоствердження. Якщо судити по їх висловлюваннях, то всі вони неначе наводять або прагнуть навести жорсткий порядок в такій сумбурній і незрозумілій Україні. Проте, намагаючись робити це з позиції "старшого брата", не шануючи українську державність і самобутність, російські політики позбавляють рації і грунту будь-яку проросійську позицію в Україні.
Перш за все, не можна побудувати відносин двох країн (зокрема, і їх Церков) за відсутності далекоглядної і гнучкої стратегічної позиції. Зустріч Патріарха Олексія і президента Путіна, що несподівано пройшла в Кремлі 14 квітня, показала, що Московська патріархія як і раніше готова рухатися у фарватері світської політики. Патріарх, який дав зрозуміти, що не дуже рветься з візитом до України, проте, оголосив про свій намір очолити делегацію РПЦ МП на урочистостях з нагоди 1020-річчя Хрещення Русі в Києві. Незважаючи на персональне запрошення з боку Віктора Ющенка, Патріарх говорив про Україну нехотя і звисока, як і інші російські політики: "Треба подумати про відвідини, бо з 1997 року я в Україні не був, не запрошували. Зараз є запрошення, треба їм скористатися. Це об'єднуючий момент, і святкувати треба разом". Принципова точка зору РПЦ МП щодо майбутнього українського православ'я залишається жорсткою і непримиренною – неприйняття інших православних юрисдикцій, заперечення можливості автокефалії УПЦ МП, антизахідництво, антидемократизм, імперіалізм.
Крім відсутності продуманої стратегії, не можна побудувати відносини на страху і погрозах. Тим часом, саме страхами і погрозами наповнені висловлювання прибічників "жорсткій лінії" РПЦ МП в Україні. На антиукраїнській риториці зробив собі ім'я і, якщо так можна виразитися, бізнес один з лідерів "Спілки православних громадян" Кирило Фролов. У його словах домінують войовничість, погрози і образи, він намагається говорити з владою на мові ультиматумів і неодмінно від імені "мільйонів". От цитата з однієї з його статтєй: "Мільйони віруючих Української православної церкви страждають і ризикують заради того, аби залишитися в єдиній Російській православній церкві. І якщо православна Росія змириться із тим, що в святкуванні 1020-річчя Хрещення Русі братимуть участь розкольницькі групи, які захоплювали храми, то ці мільйони православних віруючих України сприймуть це як зрада". Разом з тим, Фролов некритично вихваляє будь-які, найгрубіші дії російського МЗС і "Газпрому". Єдиний висновок Фролова схожий на телесюжети програми "Вести": "Україну розколює не Росія. Єдина сила, яка займається цим, — "помаранчева" влада і її політика".
Страшне зображення "помаранчевого", прозахідного православ'я в одному зі своїх інтервью намалював митрополит Одеський УПЦ МП Агафангел, найактивніший противник автокефалії: "Ніколи православний народ України не зможе змиритися з "позитивним образом" НАТО, що бомбардував на Пасху православні храми сербської столиці і що бажає знищення православних святинь і сербського населення краю Косово. Ніколи істинно православний українець не полічить чужою Росію з Троїце-Сергієвою лаврою і Дівєєвською обителлю, а своїм і рідним – Євросоюз, що легалізував мужолозтво, евтаназію, відмовляється від християнства навіть в проекті преамбули своєї Конституції. Україна вже має досвід окремого від РПЦ існування Київської Митрополії. Це було в XV-XVII ст. То, до чого привів подібний досвід, ми повинні пам'ятати як найстрашніший урок і грізне попередження історії – ганебна Брестська унія і цілковите знищення православного єпископата". Якщо вчитуватися в слова митрополита Агафангела, то виходить, що прозахідна орієнтація є гріхом і в політичному, і в церковному сенсі.
Проблема "канонічної автокефалії" УПЦ МП, про яку з новою силою заговорили після того, як Віктор Ющенко виступив з ініціативою об'єднати православ'я в Україні, стала справжнім випробуванням для російсько-українських церковних відносин. І це випробування ще належить пройти, аби остаточно розділити вже не лише політичну, але і церковну історію двох народів. Московська патріархія, що відчуває за собою сильну російську державу, готова йти на конфронтацію і не припускає думки про щонайменший компроміс. Про це говорять статті, які з'являються, наприклад, на сайті "Правая.Ру". У статті "Россия и Украина. Союз или соперничество?" один з авторів сайту в звичному для ідеологів імперського православ'я принизливо-войовничому дусі пише: "Росіянам же не треба сміятися над помилками молодших братів, а просто почекати, коли ті наб'ють шишки, але не давати їм забувати велику могутню російську мову, через підтримку російських общин і вивчення російської мови втягувати, в першу чергу, східні землі в спільні економічні підприємства. І звичайно, не давати відірвати українську церкву від матери Церкви. Або хоча би максимально утруднити цей процес через створення підворій і навіть нових єпархій РПЦ МП на території України. Але цим повинна зайнятися церква". Характерне повідомлення, яке з'явилося на опікуваному ОВЦС МП порталі "Интерфакс-Религия" про те, що якась безособова православна громадськість України вимагає від УПЦ МП привести її Статут (прийнятий в новій редакції 21 грудня 2007 року) у відповідність із Статутом РПЦ МП, щоб український Статут затверджувався московським Синодом РПЦ МП, вищою судовою інстанцією для України був Архієрейський Собор РПЦ МП, а також внести до Статуту згадування про "канонічну територію Української Православної Церкви". Невже Мати-Церква готова спілкуватися зі своєю Дочкою-Церквою за допомогою ультиматумів і анонімних попереджень?
Відмінною рисою ідеологів Московської патріархії є також заперечення і неприйняття багатоконфесійности України, факту рівноправного співіснування, що історично склалося, в цій країні багатьох церковних традицій і юрисдикцій. Проте якщо постійне пікірування з греко-католиками і невизнання "розкольників" з Київського патріархату цілком з'ясовно з канонічної і церковно-дипломатичної точок зору, то стрімкий рух до конфлікту зі своєю ж УПЦ| МП – наслідок глибокого нерозуміння того, як можна поводитися в багатополярному суспільстві.
Ще однією межею російських православних ідеологів став комплекс політичної меншовартості, який примушує їх відтворювати офіційну політичну лінію Кремля, доводячи свою лояльність йому за допомогою змагання у войовничій риториці по відношенню до України. Для всіх очевидно, що православна громадськість в Україні, на відміну від сьогоднішньої Росії, – це енергійна суспільно-політична сила. Безумовно, її дії небезперечні, але уявити щось подібне в сучасних російських умовах абсолютно неможливо. Наприклад, намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври УПЦ МП, впливовий ієрарх, архієпископ Павло (Лебідь) увійшов третім номером в список кандидатів в депутати Київської міської ради спочатку від Комуністичної партії України (КПУ), а потім – переорієнтовувався на не менш опозиційну "Партію регіонів"; митрополит Одеський Агафангел не так давно був обраний депутатом облради по списках "Партії регіонів", а "Спілка православних громадян України" брала участь в парламентських виборах у складі Блоку Наталії Вітренко. Та і конфлікти СПГ України з керівництвом УПЦ МП – показник демократичності. Для всіх очевидно, що в Росії ніякої політичної самостійності у ієрархів РПЦ МП немає, а православна громадськість маргінальна – про її організації і діяльність широкі верстви суспільства не мають анінайменшого поняття.
У ситуації, що склалася, будь-яка критика, що адресується Україні з боку Росії, сприймається як критика української самосвідомості взагалі, яка також переживає болючий період свого формування. Прикладом сучасної національної ідеології може служити доповідь львівського професора Інституту історії НАНУ О. Білого на російсько-українській конференції "Україна і Росія: історія і образи історії", що відбулася 3-5 квітня 2008 року в Москві, завдяки активній участі Центру українських досліджень Інституту Європи РАН. На думку професора Білого, українська цивілізація, як частина християнської цивілізації Європи, є альтернативою і протилежністю російської. Російська цивілізація, по словах Білого, з часів Івана Грізного продовжує існувати в мілітарному ритмі імперії, яка постійно мобілізує ресурси в ім'я перемог і завойовує простори. Кульмінацією цієї домінанти був Радянський Союз, проте зараз, на думку Білого, відбувається реставрація імперської ідеології в РФ. В зв'язку з цим говорити про діалог і єдину стратегію Росії і України не доводиться. НАТО, як підкреслив професор Білий, стає в даній ситуації математично єдиним вибором для України, якщо вона хоче зберегти власний суверенітет і побудувати власну систему безпеки. По словах Білого, в умовах боротьби за регіональну гегемонію Україні необхідно визначитися і діяти на підставі політики реалізму. При цьому нація, природно, формується довкола політичних цілей, нових символів, подій і міфів – трипільської культури як основи протоукраїнського етносу, Голодомору як Холокоста, УПА як національно-визвольного руху, Мазепи і Бандери як героїв і тому подібне. Ці архетіпи і символи здатні об'єднати українця-православного (і МП, і КП, і УАПЦ), українця-католика, греко-католика, українця-протестанта і так далі.
Росії важко визнати той факт, що Україна в майбутньому буде тільки українською, а українськість її тільки зростатиме. Відповідальність за посилення і поширення українського націоналізму можна сміливо покласти на тих, хто проводить відносно України примітивну політику страхів і погроз, роблячи Захід єдиним можливим гарантом розвитку суверенної української державності. Українці просто слідують логіці розвитку молодої національної держави і логіці вільної політичної боротьби – незабаром стане остаточне ясно, що брати участь в громадському і політичному житті своєї країни краще в рамках незалежної автокефальної УПЦ, чим у складі агресивного і політично ангажованого Московського патріархату.
Нам скажуть: якщо все це і справді так, але не може ж росіянин змиритися з утісненням російської мови в Україні. Використання церковними і світськими політиками проблеми пригнічення російської мови в Україні – це насправді спроба втекти від проблем. У Верховній Раді є російські політики, які захищають права російськомовного населення, а російські громадські організації є цілком реальною цивільною силою в Україні (на відміну від організацій національних меншин в Росії). Те ж саме відбулося в прибалтійських країнах – поки Росія підіймала шум, в сеймах з'явилися російські депутати, які встали на захист російськомовних. Росіяни, як і українці, швидко привчаються жити в умовах демократії, але поки що лише в чужих країнах.
• http://www.portal-credo.ru/site/?act=ukr&id=9
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
