Криваві сльози за... імперією
17.04.2008, [13:49] // Суспільство-дайджест //
Дмитро СТЕПОВИК, доктор богословських наук, доктор мистецтвознавства, професор іконології Київської Православної Богословської Академії. – «Українське слово», № 16 (3370), 16 квітня - 22 квітня 2008 року
Дещо з приводу ікон, «що плачуть»
Давно помічено, що коли комусь бракує справжньої духовности й благодаті через численні гріхи, а він чи вона конче потребують хоча б видимости цієї духовности й благодаті, тоді вдаються до вигадування дива: дивіться, мовляв, сталося диво; значить, у нас є духовність і благодать!
Ось приклад. Громадськість Києва і всієї України обурена рейдерською атакою бойовиків «у цивільному» на заповідну територію фундаментів старовинної Десятинної церкви в Києві (споруджена була за князювання Володимира Великого в 989 – 996 роках) перед головним фасадом Національного музею історії України і миттєвим встановленням там каплички у вигляді похідного намету, що нагадує давнє золотоординське житло доби Чингісхана й хана Батия. Державна й міська влада мляво «запротестувала» проти цієї далеко не першої рейдерської атаки (англійське raid — раптове проникнення ворога углиб чужої території) «благодатних і канонічних» з Московського патріархату, щось промимривши на зразок того, що це незаконно, — і все! А керівництво Національного музею історії України, перед вікнами якого сталася ця агресія, так само як Інститут археології НАН України, що провадить безкінечні й безрезультатні «розкопки» давно розкопаних фундаментів Десятинної церкви, взагалі промовчали з приводу цієї брутальности, що дає підстави підозрювати відповідальних осіб цих поважних установ у потуранні рейдерській агресії.
Можна любити чи не любити Українську Православну Церкву Київського Патріархату, яка задовго до згаданої атаки «благодатних» встановила на цій території ставропігійний хрест на ознаку майбутньої відбудови знищеного антихристами першого мурованого храму Руси–України — Десятинної церкви Різдва пресвятої Богородиці, — але погоджене з владою встановлення хреста осторонь фундаментів і незаконне рейдерство із встановленням наметової каплички на заповідній території — це діаметрально протилежні речі. Навіть дитині зрозуміло, що ця атака «на випередження» спрямована на те, що коли в майбутньому Десятинна церква буде відбудована, вона начебто належатиме Московському патріархатові, а не Київському.
Наступним актом цієї розіграної п’єси було створення видимости якогось дива. Виконавець головної ролі — настоятель каплички архімандрит Гедеон Харон (це щось цілком нове в православ’ї, щоб у каплички був «настоятель» та ще у сані архімандрита!) — домагається привезення в Київ з далекого зауральського села Державино Бузулукського району Оренбурзької области Російської Федерації — чого б ви, Читачу, думали? — кровоточивої ікони Господа нашого Ісуса Христа! У лютому–березні 2008 р. ікона з, як сказано, «пятнами красной жидкости, которая вела себя, как кровь», була доставлена із Зауралля в Київ і виставлена у кибитці батюшки Харона на терені Десятинної церкви. Цей батюшка друкує солідним тиражем на крейдяному папері кольорову листівку з репродукцією образу Спасителя, ясна річ, з «пятнами красной жидкости» на чолі і на святому ликові Господа і безплатно роздає її усім охочим, переважно відвідувачам Національного музею історії України. Хто і для чого привіз в Україну цю фальшивку — зрозуміло без пояснень: усі насильницькі, брутальні захоплення чужою Церквою і державою земель в Україні стають «законними», якщо там стаються замовлені дива!
Цікаво, що в молитві, яку російською мовою надруковано на звороті листівки, міститься адресне спрямування, щоб знамення цих «пятен красной жидкости» було «малодушным в вере укрепление, отпавшим возвращение» (Московський патріархат без надії сподівається, що колись українські православні люди з Київського патріархату приповзуть до нього на колінах, покаються в чомусь — і так станеться «отпавшим возвращение — для того, мовляв, і плями червоної рідини на іконі). Наприкінці молитви проситься «покаяние и прощение Державе Русской в грехе отступления от Святой Православной веры». Це можна трактувати так, що й Українська держава тут ідентифікується з «Державой Русской», що також не є новим для тих, хто очманів від шовіністичного чаду.
До речі, це не єдине спекулятивне використання так званих сльозоточивих і кровоточивих зображень для виправдання «русского присутствия» в Україні. Кілька років тому до мене, як фахівця з іконознавства, звернулася журналістка з проханням пояснити для однієї з газет появу сліз на портреті адмірала Макарова з Миколаївського музею. Я відразу зрозумів, що то сльози на замовлення — і вони опосередковано пов’язані з перебуванням Чорноморського флоту РФ на українській землі.
Обманний характер плачів і кривавиць на іконах (і навіть, як бачимо, на зображеннях світських людей) — давнє московське штукарство. Чому саме московське, адже чудотворіння ікон — загальновизнаний факт як у православ’ї, так і в католицтві? Дива, справді, відбувалися й відбуваються, але їх творить Сам Бог.
А не батюшки. Простежмо рішення святих соборів Церкви, де приймалися канони й правила щодо вшанування ікон (наприклад Трульського 692 р., Сьомого Вселенського 787 р. та інших), — ми ніде не знайдемо ані слова про кров і сльози на іконах, про оновлення ветхих ікон і таке інше. Православна Церква завжди правильно трактувала ікони, а єретики приписували їй свої вигадки. І в цих вигадках перед завжди вела Москва; жодна інша Православна Церква світу цим не займалася. У Москві ж оманою з іконами маніпулювали ще з часів Середньовіччя. На Стоглавому соборі в Москві в 50-х роках XVI століття завели навіть карну справу на дяка Івана Висковатого, який зробив спробу напоумити соборних батюшок припинити викривлення у справі ікон. Через сто років, у 50-х роках XVII століття, маляр кремлівської Оружейної палати Йосип Владіміров писав тамтешньому патріархові Никону, щоб заборонив коптити в димарях ікони, мов окороки, щоб вони виглядали «древніми» і чудотворними. «Де ще, — вів далі Владіміров, — можна бачити такі безчинства, які творяться нині тут? На чесне й премудре іконне малярство невігласи наводять ганьбу і приниження. І наслідки цього такі: скрізь по хуторах і селах дроворуби й бочкарі штабелями розвозять ікони, намальовані абияк. Деякі не схожі на людські образи, а мовби з диких людей намальовані». Думаєте, тодішнє московське священноначаліє прислу€халося до порад здібного іконописця? Нічого подібного. Його засудили так само, як сто років тому Івана Висковатого.
Гаразд, то було давно. Люди були темні. А тепер? Можна припустити таку ж темноту в голові старушки Антоніни Єфімової із зауральського села Державино, в ізбушці якої на образі стали з’являтися «пятна красной жидкости». Але чому за Уралом аукнулося, а в Києві в рейдерській капличці відізвалося? Погодьтесь, що це риторичне запитання. Але на нього має відповідь кожний християнин з нормальним способом думання. Добре, хай архімандрит і настоятель Гедеон Харон має, припустімо, такий самий рівень богословських знань, як бабуля Антоніна Єфімова. Але ж у Києво-Печерській лаврі є священноначаліє УПЦ Московського патріархату. Невже і воно перебуває сьогодні на рівні батюшок Стоглавого собору XVI століття?
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі (4)
Ось саме цим, невихованістю і неосвіченістю, відрізняється цей чоловік, який ще не перестав бути комуністичним "вченим", а віруючим так і не став. Не розуміє, що Бог не має національності і політичних поглядів. Він робить чудо там, де бажає, а не там, де цього хочуть лжепатріоти. Може це товариш Степовик з чергового будуна написав?...
Читаючи статтю горе дохтора наук Дмитра Степовика мені стало просто лячно, як цей чоловік, який називає себе вченим богословом, може без будь-яких обгрунтованих висновків чи досліджень називати шахрайством процеси, які відбуваются з іконами. Мабуть це добрячий був комуняка і атеїст, що не боїтся Гніву Божого, адже бодай трошки віруюча людина не ризикне зробити такі поспішні заяви.
Хотілося б нагадати, що пан автор цієї статті,( двічі доктор академічних наук) за радянських часів довго й нудно був лише кандидатом мистецтвознавства. кандидатська була на тему- "Зображення воїна визволителя Червоної армії в соцреалізмі". а потім зненацька учепившись за омофор Філарета вже й доктором став. йому періодично закидали навіть колеги по КП,що такий науковий ступінь він мабуть надів на себе самочинно. У відповідь-просто тиша... тепер вже двічі дохтур... до речі, батюшки Стоглавого собору помилялись в певних речах. це визнавали й їх наступники по кафедрам. але крім помилок цей собор дав дуже багато цінного матеріалу,за яким живуть не тільки РПЦ та УПЦ. а й дехто інший... і дохтуру богословських наук(без кандидата)православної академії це не може бути невідомим!!! шаманство зі святинями-справа не окремої РПЦ. це справа хитрих людей. у різних церквах. а якщо ж хтось поява десь у Сибіру "мироточивої" ікони підштовхне до молитви коло Дніпра- я буду тільки ЗА. а з брехунами Господь розбереться. це його місія
Хотілось би таки дізнатися у шановного автора, як у "фахівця з іконознавства" яка мета цієї статті. Чи викрив він брутальну брехню цих клятих московитів? Чи зробив своє власне богословське розслідування ганебної фальсифікації кровоточивої ікони? Бо дуже вже всі ці маніпуляціі із «пятнами красной жидкости, которая вела себя, как кровь» смердять святотавством.
Коментарі
