Пристрасті за правописом
25.10.2006, [10:30] // Суспільство-дайджест //
Іван ЛУЧУК. — "Львівська газета", 25 жовтня 2006 року
Український правопис має за собою тисячолітню традицію та, надіймося, позауявну перспективу на майбутнє.
Відколи ми прийняли кириличну писемність, відтоді ведемо відлік нуртування наших правописних проблем і питань, вирішень і відповідей. Хоча основи нашого правопису могли бути закладені ще в доволодимирівський період, а підтвердження цьому знаходимо не в книжних джерелах (бо вони не збереглися), лишень у виявлених графіті, зокрема Софійського собору в Києві. Це першорядні історичні джерела, адже, як зазначав Михайло Брайчевський, “церковний тиньк служив своєрідною актовою книгою, куди заносилися важливі документи – договори, пам’ятні записи, молитви, каяття тощо”. Софійська абетка, яку відкрив Сергій Висоцький, містить 27 літер, серед яких 23 грецькі та чотири слов’янські: Б, Ж, Ш, Щ. Ця абетка наче посідає проміжне місце між грецьким алфавітом і ранньою (моравською) кирилицею (що мала 38 знаків), хоча й була зафіксована в першій половині ХІ століття, коли вже побутувала повна (болгарська) кирилиця (що мала 43 знаки).
Тривалий час наша правописна (на церковнослов’янській основі) майже дисциплінована стихія побутувала на практиці, аж поки не почала осмислюватися теоретично. Лаврентієві Зизанію належить “Грамматіка словенска” (1596), розділ якої “Каноны ортографїи” містить правила передачі на письмі звуків церковнослов’янської мови в українській редакції. А Мелетію Смотрицькому належить “Грамматіки славенския правилноє Синтаґма”, значна частина якої присвячена правилам орфографії, багато з яких зберігають чинність і в сучасній літературній українській мові.
Саме церковнослов’янську мову в українській редакції вивчали наші предки як предмет, як рідну літературну мову. Її назва у Львівській духовній семінарії звучала Linqua Ruthenica, але не завжди і не всі хотіли її вивчати. На основі зафіксованих свідчень Михайло Тершаковець писав про це: “Коли 1834 р. семінарійна влада поручила о. др. Ільницькому навчати семінаристів читати кириличні тексти, учні привітали його полінами і криками: “Co to, chce nas zrobic’ Azyatami! Precz z nim, Mongolem, Tatarzynem”. І лише геній Маркіяна Шашкевича здійснив прорив із тієї ситуації, в якій священичі сини часто не вміли перехреститися згідно з вимогами свого обряду, не вміли читати кириличних видань, а траплялося й таке, що священики послуговувалися літургійними книгами, в яких тексти були написані латиницею.
Стосовно латиниці (або ж латинки) слід зауважити, що протягом останніх двох століть неодноразово здійснювали спроби перевести українську мову на латинську графіку: достатньо згадати лише дискусії першої половини ХІХ століття, брошуру Шашкевича “Азбука і Abecadlo”, спровоковану проектом Йозефа Їречека “азбучну війну” в Галичині 1859 року, переписаний латинкою рукописний “Кобзар” Тараса Шевченка, правописні дискусії кінця 20-х років ХХ століття, найновіші тенденції в українських інтелектуальних колах тощо. Проте всі ці “за” та “проти” залишаються лише цікавими фактами історії нашої культури, писемності зокрема. Жодні намагання впровадити латинку не дали в нас належного результату, бо насправді немає жодного сенсу ламати чи переінакшувати тисячолітню кириличну традицію української писемності. Сенсовною є лише адаптація українського правопису (а не лише абетки) до вимог латинської графіки, задля універсального входження української мови у світ віртуальної реальності та для ефективного функціонування української мови на всіх можливих рівнях, для чого кириличної графіки виявилося недостатньо.
Поминемо увагою звитягу фонетичного принципу над етимологічним, деталізовані нюанси різних варіантів, драгоманівки, кулішівки, желехівки, а також велетенську масу і такого іншого. Правописний кодекс сучасної літературної української мови почав набувати унормованих рис від початку ХХ століття. Здійснений 1918 року проект І. Огієнка “Головніші правила українського правопису” підсумував дотогочасний досвід і слугував базою для подальшого розвитку; саме він став основою нашого правописного кодексу, це до нього вносили всі подальші зміни та доповнення. Доопрацьований А. Кримським і Є. Тимченком варіант цього тексту видали 1921 року під назвою “Найголовніші правила українського правопису”. Проект розширеного правописного кодексу склав О. Синявський, і лише після тривалих обговорень і дискусій, а також суттєвих змін і поправок його видали 1928 року під назвою “Український правопис”. Відтоді ця назва стала для нас традиційною. 1933 року видали “знекровлений” варіант “Українського правопису”, максимально наближений до російщини. Існували також, зокрема, два дещо видозмінені варіанти “Українського правопису” 1928 року – у виданні Я. Рудницького (1942) та І. Зілинського (1943).
Під керівництвом Л. Булаховського було здійснено нову редакцію “Українського правопису” (1945, видання 1946), яка синтезувала позитив і негатив попередніх видань і відносно стабілізувала правописні норми української мови, а також стала точкою відліку нумерації для всіх подальших видань українського правопису, із нині чинним включно. Із незначними змінами й доповненнями цю редакцію перевидали 1960 року (2-ге видання). Дещо суттєвіших змін зазнало проміжне третє видання початку 1990-х, трансформоване згодом із новими виправленнями та доповненнями в нині чинний правопис, який видали масовим тиражем 1993 року (4-те видання) і перевидали 1996 року (5-те видання), яке є стереотипним, як і наступні перевидання. В основу “проєкту найновішої редакції українського правопису” (1999), який видали мінімальним тиражем для фахового обговорення, майже повністю поклали чинний правопис, лише деякі правила запропонували узгодити з правописом 1928 року.
Із тими стереотипними перевиданнями взагалі якийсь макабричний курйоз (я вже мовчу про те, що там є маса фактичних фундаментальних помилок, яких чомусь не в змозі виправити колектив тьотьок, які десятиліттями сидять на бюджеті й пальцем не поворухнуть): на сторінці під анотацією й алфавітом є примітка, в якій із видання у видання перекочовують транскрипції на позначення дж і дз у вигляді літер юс і ксі. Ідеальний, остаточний правопис не може існувати в принципі, бо завжди треба або відновлювати щось старе чи втрачене, або випробовувати щось нове і здобуте, або фіксувати реальність чи навпаки – нормативно відгороджуватися від нав’язливої потворної реальності. І як тут не згадати слова Назара Гончара: “Коли писати ще, / а говорити ше, / то шо тоді говорити / і що писати?!” Пристрасті за правописом поперемінно спалахують і гаснуть, а проблеми існують і чекають на свої проміжні вирішення.
• http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2006/10/25/19085/
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
