«В головах переважної частини наших громадян якась каша із тисячолітньої давнини міфів, псевдонаукових висновків, старечих забобонів, політичної тріскотні»
31.07.2007, [22:50] // Відкрита тема //
Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, завідувач відділом релігійних процесів в Україні Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України
Відкритий лист до головного редактора «України молодої»
Шановний пане редакторе!
Будучи багаторічним передплатником і шанувальником „України молодої”, завжди цінувала дійсно незалежницьку позицію газети в аналізі суспільних процесів в Україні і світі. В інформаційному українському просторі УМ – одне з небагатьох джерел, довіра до якого є досить високою. Об’єктивність й україноцентричність – ось що приваблювало і приваблює у вашому виданні. Ви формували і формуєте патріотичних громадян, яких озброюєте правдивими фактами і сучасними підходами. Але, здається, видання втратило певну кількість — щонайменше тисячу (ті, які, я сподіваюсь, знають про існування Відділення релігієзнавства НАН України) — своїх прихильників після статті, яка з’явилася 17 липня 2007 року під назвою „Віра в атеїзм”. Ви скажете: „Крапля в морі!” — і будете праві, бо на фоні 140-тисячного накладу (якщо вірити вашим же даним) втрата менше одного відсотку читачів не є смертельною. Але справа навіть не в тому, що ця тисяча – це все таки інтелектуальна, духовно і соціально активна частина українського суспільства, яка має вплив – не стільки формальний, за посадами, скільки людський, за персональними і професійними якостями – в нашому соціумі, а отже суб’єктивна думка, яку висловила Ярослава Музиченко, буде піддана і сумніву, і недовірі, і критиці. Справа в тому, що постраждає авторитет всієї газети: однобічна напівправда, а здебільшого – необ’єктивна позиція журналіста, іншими словами явний непрофесіоналізм при написанні цього матеріалу відлунює на всі інші статті, на всіх інших журналістів: чи не є вони таким ж тенденційними і «об’єктивними». Така собі корпоративна вина, як і в нашому випадку: гріх за створення відділу наукового атеїзму у 1958 році в Інституті філософії покладений на науковців Відділення релігієзнавства 1960-х і пізніших років народження.
Менше всього хотілось би виправдовуватися, спростовувати «факти», яких зібрано томами проти українського релігієзнавства та його головного теоретика професора Колодного. Бог і час розсудять всіх. Насторожує інше: маючи свободу слова, ми так і не навчилися нею грамотно користуватися. Я вже не кажу про особливу відповідальність журналістів, які знаходяться на «передовій» боротьби за цю свободу слова, і не тільки слова, але й свободу совісті, зібрань, пересування, свободу думки. Саме тому якось дивно на сторінках такого свободолюбивого видання чути дорікання в інакомисленні, в атеїстичному світогляді. Хіба право людини бути атеїстом не гарантоване нашою Конституцією? Хіба бути віруючим або не віруючим – це злочин? Крім того, азбука журналістики вимагає вислухати і почути як мінімум дві сторони, дві точки зору щодо однієї події, в даному разі йдеться про 15-річчя українського академічного релігієзнавства. Негативне ставлення до ювілею, презентоване журналісткою, ми вислухали, а позиція самих ювілярів де? Чи цитування спеціально підібраних до загальної концепції статті думок треба вважати за таку?
Поява статті трохи здивувала мене, оскільки неодноразово п. Ярослава запрошувалася на заходи, які організовувалися Відділенням, де ми приязно спілкувалися; в списку „Представники ЗМІ” вона займає не останню позицію; як завжди, ми прагнули надати максимально повну інформацію про свою діяльність (чим, на жаль, не скористалася п. Ярослава, достатньо поверхово полиставши книжки, які попали їй в руки). І раптом із статті дізнаюся, що я є ідеологом „державної псевдорелігії з використанням контролю над мисленням та емоціями, з мільйонними людськими жертвами задля божка „світлого майбутнього”, постатеїстичним „богословом”, який, працюючи у провідних навчальних закладах України, навчає молодь „страхітливому досвіду войовничого атеїзму” (до речі, цей досвід поступово усвідомлюється суспільством, на відсутність чого так нарікала п. Ярослава наприкінці своєї статті, але де ж взяти часу для інтерв’ю у присутніх на заході молодих полтавських істориків про проведення спеціалізованих щорічних конференцій в Полтаві і видання там збірки матеріалів про церкви в радянську добу або ж у донецького молодого науковця Іллі Луковенка, який через пару місяців захищатиме дисертацію про деструктивну політику радянської держави щодо православних церков на Донеччині…). Чи не свідчить це про відсутність у журналіста елементарної професійної зацікавленості і унікальної можливості розширити свій кругозір щодо невідомої їй сфери суспільного і наукового життя? Думаю, це кваліфікується інакше, якщо в голові бамкає: «Це — зборище колишніх атеїстів!»
Я переконана, що може і повинна бути точка зору, яка відрізняється від моєї, і навіть якщо вона не подобається мені в силу якихось причин, як то політична чи конфесійна заангажованість, закамуфльована чи відверта замовність: вона має право на існування. Але в таких ситуаціях природно очікувати, що ця точка зору не навіяна кимось, що вона збалансована, що спирається на факти, які нібито й наведені в статті, але так підтасовані, що висновок один: «Держава годує дармоїдів-релігієзнавців, які винні у всіх нещастях України, а тому треба перекрити їм кисень, вислати на «Соловки» і най там спокутують свої гріхи». Не тільки п. Ярослава, а й багато інших, і що цікаво – молоді, якій втлумачують «правду про атеїстів, у яких руки по лікті в крові віруючих», знаходяться в полоні старих стереотипів ярликування і клеймування. Я знаю, і не тільки із книжок, але й з історії батькової родини з Галичини про реальне життя віруючих і священиків, православних і греко-католицьких, за совєтів. Але ж в статті йдеться не про 20-30-ті роки, і навіть 70-80-ті. Зібралися науковці, викладачі, представники ЗМІ і релігійних та громадських організацій, щоб підвести підсумки 15-річного існування (доби державної незалежності) українського релігієзнавства. І головне – виявити проблеми молодої української науки і спільнотно – в рамках Української асоціації релігієзнавців — подумати, як їх вирішити. А проблем то п. Ярослава, крім спадковості сучасних релігієзнавців від радянських атеїстів, і не побачила, або не захотіла побачити, хоча й прагнула щось означити в запитанні „Чому за такого розквіту академічної науки … українське суспільство не має елементарних релігійних знань і навичок релігійної культури?”
Інформую, імплементація релігійних знань і навичок релігійної культури не є завданням академічної науки. Та сама упередженість завадила журналістці зрозуміти, що таке релігієзнавство, що є його предметом, механічно переносячи мету наукового атеїзму щодо формування атеїстичного суспільства на релігієзнавство, яке має сформувати релігійність в соціумі. На жаль, за релігійність суспільства відповідає не наука, а Церква, релігійні організації, і різних конфесій – така вже реальність! І аж ніяк не держава (якщо тільки вона не теократична), від якої чомусь очікують виконання такої функції. В Україні, весь час приходиться нагадувати, як в світській державі, церква відокремлена від держави. Тому і не схвалюється безапеляційно через певні юридичні та практичні колізії, які виникають при цьому, введення у школи курсу „Християнська етика”. Законодавство України не дає однозначної відповіді на питання про право викладання цього предмету в загальноосвітніх державних школах. Ми не забороняємо, всупереч переконанню п. Ярослави, введення „Християнської етики”, а закликаємо до широкої громадської дискусії, в процесі якої вносяться поправки до законів, уточнюються програма курсу, його обсяг, узгоджуються структура і текст підручників, обговорюється кадрова проблема. За нашою ініціативою не тільки в Києві, але й в областях проводяться науково-практичні конференції з цієї теми, де ми переконуємо представників держави, церков, школи, що дітям потрібно викладати не віровчення і обряди якоїсь релігії, а давати поняття про моральні засади християнства, і не тільки, норми поведінки віруючої людини, навчити дітей бути християнами, мусульманами, іудеями. Неодноразово нами давалися позитивні, але з певними зауваженнями відгуки на навчальні посібники з цього предмету, ми активно співпрацюємо із Міністерством освіти і науки. Але завдяки п. Ярославі виявляється, що релігієзнавці, і я в тому числі – головне гальмо на шляху «Християнської етики» до спраглих Бога неосвічених дитячих душ.
Замість багаторічних розмов про необхідність чи правомочність введення «Християнської етики» в школи чи «Теології» у вузи ми прагнемо пояснити, розтлумачити, утвердити в суспільстві думку, що держава має створити якнайкращі умови для церков при виконанні ними своєї просвітницької (для християн – євангелізаційної) функції. Саме тому ми всяк підтримали пропозицію церков щодо зміни законодавства в частині надання права релігійним організаціям створювати загальноосвітні середні і вищі школи, про що знають і законотворці, і релігійні організації, і журналісти (крім Я.Музиченко). А „релігієзнавче перешкоджання визнанню теології як навчальної і наукової дисципліни”, всупереч думці журналіста, реалізуються в плідній співпраці богословів і релігієзнавців філософсько-теологічного факультету Чернівецького університету, у викладанні релігієзнавцями деяких світських курсів в Духовній Академії УПЦ КП, УКУ, частині протестантських духовних закладів, підготовці і захисті світських кандидатських і докторських дисертацій у Відділенні православними, греко-католиками, протестантами, мусульманами, проведенні спільних наукових конференцій, в друці сумісних праць. Але хіба той, хто не хоче бачити правди, зможе її побачити?
Невідомими для Ярослави Музиченко, а отже і для всіх читачів УМ, є і ті сторінки діяльності злополучного Відділення релігієзнавства, яке протягом 15 років постійно ініціює зацікавлення широкої громадськості до духовної історії нашої держави, до її християнізації, до долі українських церков, їхніх відомих діячів. Серед акцентованих Я.Музиченко праць Відділення згадуються тільки ті, що писалися в радянські часи, коли то і Відділення не було, а ось те, що з’явилося після 90-х років, п. Ярослава ігнорує? Чи усвідомлює вона, що колектив з 16 осіб за 15 років надрукував понад 200 книжок і брошур, започаткував 3 періодичних видання, провів понад 100 конференцій, підготував біля сотні висококваліфікованих кадрів з релігієзнавства, і для себе, і для вищої школи. Українське релігієзнавство представлене в світовій науці, будучи членом 5 міжнародних наукових співтовариств. І це все фактично з нуля, вперше формулюючи, вводячи і утверджуючи в українській пострадянській науці і суспільній свідомості нові поняття («київське християнство», «українське православ’я», «релігійна духовність», «свобода віросповідання», «свобода церкви» тощо). Одна надія: ця стаття матиме продовження і буде доповнена інформацією про те, що саме українські релігієзнавці провели перші читання, присвячені Івану Огієнку, а тепер – вони відбуваються не тільки під дахом авторитетної академічної науки і в Києві, але й в областях, серед широкого загалу. Хотілося б, щоб п. Ярослава таки побачила книги, які писалися до 400-ліття митрополита Петра Могили, і ті незліченні збірки, які видавалися як результати конференцій до 2000-ліття з дня народження Ісуса Христа, де друкувалися не тільки „пропагатори атеїзму”, а й богослови, навіть із-за кордону. А чи дізналася п. Ярослава, що саме завдяки Відділенню воскрес для наукового, конфесійного і духовного життя України запроторений і умертвлений в Казахстані великий борець за Українське Православ’я Арсен Річинський? Чи оцінила вона двічі видрукувану Відділенням його працю «Проблеми української релігійної свідомості»? Заплющила очі і на видрукувані за нашим упорядкуванням праці тепер добре знаних українських богословів діаспори І.Музички, І.Шевціва, Ст.Ярмуся? Не кажу вже про 10-томну історію релігій в Україні. Чи прочитала хоча б пару строчок п. Ярослава з цих томів, де історія православ’я, українського православ’я, католицизму і протестантизму писана долями мільйонів віруючих України, тисячами українських святих і мучеників за віру?
Переймаючись, не менше п. Ярослави, питанням духовного зубожіння нашого народу, але скептично ставлячись до наведеної цифри у 80% тих громадян України, які вважають себе віруючими, менше всього бачу тут вину академічного релігієзнавства, яке покликано, як це я визначаю для своїх студентів, познайомити їх із тисячолітніми духовними досвідами багатьох народів, а особливо – свого, сформувати повагу до духовних пошуків будь-якої живої і мислячої істоти, довести, що кожна людина, незалежно від статі, національності, раси, віку, яка спілкується із Господом, із сакральним світом, реалізує тим самим свою божественну природу. І най п. Ярослава розіпне мене за те, що релігіями я вважаю не тільки названі нею християнство, буддизм чи іслам. Я і надалі буду серед тих, хто „продукує статті і брошури” про „деструктивні секти”. Бо звідки люди дізнаються про буддизм і іслам, католицизм чи баптистів, кришнаїтів чи сайєнтологів? Хто може раз і назавжди визначити, що таке релігія і яка з них є деструкцією? Чи досвід такого визначання (біля 300!) не свідчить про нездалість людського розуму зробити це? Те, що є релігією для буддиста, зовсім не є релігію для православного чи католика, не кажучи вже про мусульманина чи даоса. Важливо не те, що таке релігія, а чим вона є для людини, чи змінює її життя, чи робить її дійсно віруючою, моральною, орієнтованою на добро, любов до світу, до інших людей… Навіщо потрібна віра в Бога, якщо вона закликає до ненависті і ворожнечі, робить з людини конфесійного фанатика і ксенофоба?
На сучасному етапі проблема не стільки в самій науці, „атеїстичний душок” якої так непокоїть п. Ярославу, скільки в самому суспільстві, в суспільної свідомості, яка схильна змішувати ідеологію і науку, політику і релігію. Саме тому в головах переважної частини наших громадян якась каша із тисячолітньої давнини міфів, псевдонаукових висновків, старечих забобонів, політичної тріскотні. Важко навести тут лад. Сучасне українське суспільство вражає своєю загальною непоінформованістю, неосвіченістю і безкультур’ям його членів, яким бракує культури спілкування і культури мислення, культури солідарності і зрештою культури толерантності (яка не безмежна). Мені не подобаються закриті суспільства, які побудовані на страсі, на підозрах, на недовірі, неповазі, на маніпулюванні людьми, суцільному контролі за їхніми думками і поведінкою. Я проти надання комусь виняткового права судити і визначати, хто прав, а хто ні. Навіть канонічній Православній Церкві чи Апостольській столиці! Патріарху чи Папі Римському! Бодгісатві чи Аватарі! А тим більше п. Ярославі! Знаючи про здатність людини до помилок, саме тому ми віримо у вищий, Божий суд, і чекаємо його, не дуже довіряючи людському. І про Біле Братство, повірте, знаємо і розуміємо не менше від п. Ярослави, яка вряд чи в 1989-1993 роках, коли зароджувався, розвивався й підупадав цей новий релігійний рух, могла бути свідомим спостерігачем або ж аналітиком „страхітливих акцій”, які відбувалися навколо цієї групи віруючих. Ніяких позитивних оцінок, оскільки академічна наука „по умолчанию” є безоціночною або принаймні має такою бути, не давалося. А бачити за нелінійним поясненням причин появи таких складних феноменів, як нові релігії, за науковим прагненням зрозуміти тенденції їх розвитку, поширення, в т.ч. і в Україні, якусь підтримку з боку вченого так званим деструктивним сектам сродні звинуваченню у апокаліптичному ізувірстві фізика-ядерщика, який своїми дослідженнями наближає ядерний кінець всього людства.
Так чи таке вже безпроблемне релігієзнавство? Та ні, купа тих проблем, але не уявних, а реальних, які людині зі сторони далекі і не зрозумілі. Про це абсолютно ясно із статті п. Ярослави. Те, про що написала журналістка, — не наукові проблеми, вже не наукові проблеми, бо вони самою наукою для себе зняті ще наприкінці минулого століття (дивись „Академічне релігієзнавство” 2000 р. видання, де сучасне релігієзнавство світоглядно і методологічно чітко визначилося і щодо атеїзму, і щодо релігії). Те, що реально постає як наукові проблеми для релігієзнавста, визначаються об’єктом і предметом цієї науки, але це окрема велика тема, про що у світовій науці вже дискутують понад 150 років. Давайте поговоримо саме про це, на сторінках впливової „України молодої” розгорнемо давно назрілий як для України діалог світського і богословського релігієзнавства, теології і філософії. Але п. Ярослава переймається іншим, нею чи не нею сформульованою бідою віри в атеїзм.
Хочу акцентувати, що існує безліч білянаукових проблем, тобто проблем, які ззовні супроводжують розвиток науки. Як не сумно, але після 15 років свого незалежного існування наука достатньо не фінансується, не може запропонувати вченому, який знає декілька іноземних мов, має декілька наукових ступенів, визнаний авторитет в світовій науці, достойну заробітну плату, можливість поїхати на міжнародні форуми і презентувати там наукову Україну. Український вчений через ті злидні вимушений помикатися по різних фондах, в т.ч. й релігійних — а навіть і на вивчення атеїзму! Хіба це не історія людської думки, певний її етап? За весь час перебування в науці я один раз – і за то дуже вдячна — скористалася колективним грантом від Державного фонду фундаментальних досліджень, а мій російський колега від свого такого ж російського фонду щороку має додаткову до зарплати місячну фондову підтримку у розмірі 1000 дол. Держава за 15 років існування Відділення профінансувала видання однієї книги «Релігія і нація в Україні і світі» — з більш ніж двохсот!!!, виданих Відділенням. Тому дійсно, приходиться братися за прикладні теми, які дають можливість виживати фундаментальним, академічним дослідженням. Я вже не кажу про таку білянаукову проблему, як молоді кадри, яким після закінчення аспірантури і захисту дисертацій немає місця в гуртожитку, бо ж за які гроші купити ту квартиру і як вижити на зарплату у 800 гривень…
А перерозподіл власності в державі, коли вона у академічних інституцій анексує і без того малі площі? Не пройшло і двох років від тоді, як ми всім своїм інститутським колективом фізично захищали будівлю від силового вторгнення на наші площі Держкомтелерадіо. І на фоні всіх цих загальнодержавних системних катастроф питання доцільності існування Відділення релігієзнавства є найнагальнішим? Не смішіть людей!
Як на мене, проблема українського релігієзнавства в іншому, а саме: як, підбивши підсумки своєї діяльності за 15 років, що можна вважати лише матеріалом для фундаменту майбутньої „Академічної науки про релігію”, але ж ніяк не розквітом, як чомусь написала п. Ярослава, збудувати сучасну галузь суспільного знання, яка б була авторитетним об’єктивним знанням про історію релігій в Україні і світі, про причини, закономірності і тенденції сучасних релігійних процесів, на основі яких молода держава зможе збудувати власну модель державно-церковних відносин, правильні зовнішньополітичні вектори, а Україна, прямуючи до громадянського суспільства, визначиться в своїх релігійних і духовних преференціях, щоб українська наука стала самодостатньою і конкуретноспроможною із західною science of religion або religious studies, щоб українських вчених так само поважали і прислухалися до їх голосу у всьому науковому світі й у власній державі (і не тільки державні мужі, але й прості громадяни, віруючі і невіруючі, богослови і релігійні лідери), як до голосу румуна Мірчі Еліаде, канадійця Пітера Бейєра, полячки Ірени Боровик та ін. Так, Україна не завалиться від того, що українська делегація через матеріальну скруту не поїхала на 29-й європейський конгрес соціологів релігії у Німеччину у липні 2007 р., але тоді не репетуйте, що Україна знана за кордоном лише завдяки Чорнобилю, злочинним угрупуванням, нелегальній трудовій міграції, проституції, тобто далеко не своїм інтелектуальним і духовним потенціалом.
Трохи іншим зараз живе українське релігієзнавство, і тільки той, хто не бачить або не хоче бачити його перспектив, весь час прагне затягнути його в радянське минуле. Не було його там! Читайте, панове, історію релігієзнавства, яке скінчилося іменами славетних українців Франка і Драгоманова, Грушевського і Огієнка. І цими коренями сьогодні пишається українське релігієзнавство. То є правда, що воно поставало зусиллями колишніх атеїстів. Але доклалися до постання релігієзнавства не тільки колишні атеїсти, але й богослови, і на принципово новій методологічній базі. Журналісти, студенти, богослови, викладачі, державні службовці вже 10 років активно користуються нашим «Релігієзнавчим словником» — своєрідним маніфестом академічного релігієзнавства. Наш словниковий досвід, перший не тільки на пострадянському, але й міжнародному просторі, зініціював російських колег, які в минулому році видали шикарний енциклопедичний словник «Религиоведение», чому ми, українські вчені, дуже раді. Зараз працюємо над Українською релігієзнавчою енциклопедією. Але про це п. Ярослава також не знає, а тому не дає їй спокою думка про «тлетворное влияние атеистов в Украине» через Відділення релігієзнавства як «рассадник человеконенавистнической идеологии». П. Ярослава, спіть спокійно, з тих «клятих атеїстів» у Відділенні працює тільки два доктори наук, вже далеко пенсійного віку, професори, знані в Україні і за кордоном не стільки як атеїсти, скільки як релігієзнавці, — Анатолій Колодний і Петро Яроцький. І мене більше непокоїть не те, що вони ще працюють, а те, що буде після того, як вони не будуть працювати. Чи встигне за цей час українське релігієзнавство репродукувати тих науковців, які створять достойні наукові школи, які б були затребувані у власній державі і сміливо конкурували із західною наукою…
Бо ж відомо, що науці в Україні загалом, а гуманітаристиці зокрема, не дуже везло. Вона постійно зазнавала тиску з боку влади. Днями Інститут філософії НАН України згадував 35-у річницю арешту і ув’язнення наших п’ятьох співробітників. І це ж – не єдиний випадок! Безжалісно переломлювалися долі тих людей, неодноразово винищувався той тонкий прошарок українського суспільства, який здатний був щось генерувати, зберігати, передавати, маю на увазі не матеріальні, а духовні цінності. Серед 50-мільйонного народу невелика купка академічних філософів, мистецтвознавців, істориків, філологів та інших гуманітаріїв були як більмо на оці радянської України. Що, й зараз комусь вони заважають? Не те говорять? Не так мислять? Не те і не туди пишуть? Інститут філософії НАН України завдяки комуністам, а певно й атеїстам академікам Копніну і Шинкаруку в радянський час став тим острівком свободи, де „ховалися” від переслідувань і фізичного вимирання інакомислячі, а то й просто мислячі люди. Хто і за що вимагає від українських науковців покаяння?
Ми достатньо самокритичні і не мліємо від успіхів. Стан? Стан – не зовсім задовільний, що й усвідомлено на всіх 244 сторінках виданої до 15-річчя академічного релігієзнавства збірки статей, подарованої і пані Ярославі як присутній на ювілейному заході, і що неодноразово озвучувалось на різних зборах, конференціях, засіданнях вчених рад. Але ми знаємо, як змінити ситуацію. Працюймо! Працюймо, закликаємо усіх, творімо ту критичну масу дійсних науковців, а не авантюристів від науки, які б визначали в майбутньому рівень українського релігієзнавства. І тут є перспектива. В релігієзнавство як науку про релігію повірили ті студенти, які обирають його своїм фахом. Таких є 12 вузів в Україні. А в Північній Америці, до речі, біля 700 закладів, де вивчається релігія, одночасно чи паралельно на світських і теологічних факультетах. І формується ця молодь, нове покоління релігієзнавців не курсами наукового атеїзму, за що так переживає журналіст, а онтологією і праксеологією, соціологією й епістемологією релігії, філософією і феноменологією релігії, герменевтикою, біблієзнавством, історією християнства та інших конфесій… Ознайомтесь хоч би з планами і програмами відповідних факультетів, і дізнайтесь, що студенти своїм викладачам, „богословам” постатеїстичної доби, як їх назвала п. Ярослава, співають „Многая літа” і дякують оплесками…
Ще одне. Знаю, що більшість релігієзнавців – люди небагаті. Ця спеціальність і професія не приносять великі прибутки, оскільки знання про безліч духовних пошуків навчає якраз „думати про душу”, духовне сприймати як первісне і незмінно вище від матеріального. Не будемо заперечувати: хтось, може, і збагатився на цій ниві. Але ми ніколи не крилися, ніколи не ховали істинні джерела надходження коштів, за які видавали наукову продукцію, збирали експертів з державно-церковних відносин, молодих майбутніх вчених в своїх школах. Звинувачення, які прозвучали в статті Я.Музиченко щодо нашої продажності тим конфесіям, які стають спонсорами конференцій, поїздок, видавничої діяльності – „Відділення надто бідне, щоб бути незалежним” – і за це вимагають від нас популяризувати їх, ображає не нас, а тих віруючих, ті церкви, з якими у нас склалися справді добрі відносини. Запитайте у патріарха Філарета, скільки він нам заплатив за багатолітню підтримку ідеї незалежної української православної церкви (Київський патріархат), скільки ми отримали від греко-католиків за утвердження історичної правди про Берестейську унію, чим відкупилися римо-католики за переконання нами української спільноти в підтримці приїзду Папи Римського Івана Павла ІІ? Такі ж питання задайте адвентистам, п’ятидесятникам, баптистам, мусульманам, іудеям, буддистам, крішнаїтам, білим братчикам, свідкам Єгови, сахажда-йогам, харизматам і всім іншим, яких ми „піаримо”. Так, у нас є своя, передбачена і послідовна позиція академічних вчених, часто неприйнятна, незручна будь-якій конфесії чи церковному діячеві. Але будь-який критичний аналіз віровчення чи діяльності якоїсь церкви не означає антирелігійності експерта і тим більше не спрямований на знищення релігії, церкви, віруючих людей. Кому прийде в голову палити зерно, з якого випікається хліб для власного життя?
Правда ріже вухо, але хтось має її казати? Знаю, що патріарху Філарету не подобається критика на адресу УПЦ КП за її патрональні очікування з боку держави щодо православ’я. Відомо, що нунцій Апостольської Столиці не сприймає наше ставлення до ненадання патріархату УГКЦ, а греко-католикам в свою чергу неприємно чути дорікання за згорілі дерев’яні храми. Відчуваємо, що шейх Ахмед Тамім не в захопленні від нашого рівного ставлення до різних мусульманських об’єднань України. Не секрет, що окремі протестанти і неорелігії ображаються на нас за те, що ми звертаємо увагу на їхню роль в оросіяненні українців. Є підстави для претензій з боку іудеїв, лютеран. А яке незадоволення викликає діяльність Відділення в УПЦ, то й годі говорити. Але на те є причини. Чи ви, пане редакторе, підтримуєте надмірну політизацію релігії, перетворення церкви у фінансову піраміду, у мале підприємство, зрощення держави і Церкви, заміну світської влади владою церковною. Чи приймаєте антиукраїнську імперську ідеологію, яка в православно-богословських концепціях «Москви – третього Риму» активно насаджується українському народу, де його другосортність очевидна, а може ви в захваті від хресних ходів, спрямованих проти інших церков? Мене, як і вас, турбує антидержавна діяльність різних місій, братств, інших білярелігійних утворень. У мене, як і у вас, є питання і до часом недолугої політики Президента України, і до Прем’єр-міністра, і до окремих посадових осіб в сфері суспільно-релігійних відносин. Так про що це говорить? Про вашу «атеїстичність»?
Коли про релігієзнавство в аналогічних тонах, але значно талановитіше і гостріше, писав Вася Анісімов, прес-секретар УПЦ, то його позицію можна було зрозуміти. Межа, яка нас розділяла, була чітко означена: національне питання. А що розділяє нас з «Україною молодою»?
Зразу після виходу статті — шквал дзвінків, есемесок. А це літо, пора відпусток. Що тут скажеш…Можна, звичайно, зорганізувати потік невдоволених листів від читачів, можна віднайти захист у тих структурах, з якими ми зв’язані по життю (а життя довге), і не тільки з давно почилим Інститутом наукового атеїзму (з яким, до речі, зв’язок Інституту філософії НАН України був досі умовним — конкуренція, бачте, чого молода журналістка або ті, хто інформували її, знати не могли). Не це є метою мого звернення. Думаю, що за цією одиничною поки що статтею-випадом проти Відділення релігієзнавства, Інституту філософії, Академії наук проглядається «висока політика», куди п. Ярослава втягнута через свою молодість і недосвідченість. Але позиція головного редактора такого самодостатнього інформаційного засобу, як УМ, на відміну від більшості редакційних політик, за якими стоїть конкретний замовник із конкретним завданням, мені видається, мала б визначатися не сенсаційністю матеріалу (хоча яка тут сенсація: релігієзнавці – це атеїсти. А політологи тоді хто, а юристи, а економісти – чи не такі ж співці „світлого майбутнього” тільки у вимірах економічної чи правничої апологетики „развитого социализма”?). Чому не спрацювала елементарна інтуїція, якщо не було часу на розлогий аналіз ситуації і здатність передбачити „qui prodest?” – кому вигідно, щоб така „правдива” стаття про українське релігієзнавство з’явилася на сторінках „України молодої”? На чий млин вода ллється? На український? На інтелектуальний? На духовний? На науковий? Не думаю.
Людмила Филипович, доктор філософських наук, професор, завідувач відділом релігійних процесів в Україні Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України
Крім того, але не конче визначально:
Професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія»
Професор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
Професор Херсонського державного університету
Віце-презилент Української Асоціації релігієзнавців
Віце-президент Української асоціації релігійної свободи
Директор Центру релігійної інформації і свободи
Експерт РІСУ
Член комісії при Міськраді з питань толерантності
Член Товариства наукового вивчення релігії (США)
Член Міжнародної асоціації істориків релігії (Норвегія)
Член Європейського товариства соціології релігії (Італія)
Член Міжнародного товариства вивчення релігії країн Центральної і Східної Європи (Угорщина)
Член редколегій багатьох наукових журналів
Читайте також: відповідь Ярослави Музиченко "Пропозиція правди"
Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися з поглядами авторів статей, розміщених у цьому розділі.
Матеріали подаються в авторській редакції.
Коментарі
