Церква в суспільстві: ідеолог? суддя? пророк?
10.08.2007, [09:33] // Відкрита тема //
Іван ВЕРСТЮК, православний богослов, м. Київ
Проблема визначення місця релігії та її інститутів у суспільстві завжди була проблемою складною та неоднозначною. Часто з тої причини, що саме релігійне вчення може не нести в собі конкретної відповіді на питання про соціальне значення релігії, залишаючи кожній конкретній думаючій людині право самій віднайти ці відповіді. Нещодавно у своїй статті „Патріархат „Україна”” п. Олесь Андрійчук висловив ту точку зору, що спроби застосувати релігійну парадигму для усвідомлення та аналізу суспільних процесів є приреченими на неуспіх, адже вони неодмінно врешті решт призведуть до клерикалізації влади й спроб розбудови певної форми теократії – в очах пана Андрійчука, як я припускаю, теорії досить таки скомпрометованої, яка серйозної практичної політичної та юридичної цінності в собі не несе.
Дуже багато в чому з Олесем Андрійчуком можна погодитись – справді, людське суспільство й форми його державно-політичної організації не можна вкласти та вирішити через ті етичні формули, які проголошує суспільними поведінковими максимами християнство – як-от „Люби ближнього свого”, „Не вбивай”, „Не кажи неправди”, „Не шануй інших богів, крім істинного Бога”. Звичайний щоденний досвід будь-якої людини добре доводить, що кожен конкретний вчинок має декілька різних етичних, психологічних та моральних вимірів, і в межах цих вимірів може бути ціла множина оцінок загального значення цього вчинку. І коли віруюча людина, християнин намагається аналізувати свої вчинки через призму етичного вчення християнської віри, вона рано чи пізно приходить до проблеми усвідомлення практичних значень, що їх несуть у собі поведінкові приписи християнства. Візьмемо звичайний приклад – політик-християнин чи підприємець-християнин високого рангу намагається налагодити економічні зв’язки з сусідньою державою чи компанією, біднішою за ту, котру він сам представляє. Питання – як християнин, покликаний любити свого ближнього, він повинен запропонувати біднішій державі/компанії вигідніші умови співпраці (тобто виявити свою любов до ближнього) і тим самим втратити гроші для бюджету власної держави/компанії, більш багатої та розвинутої? Чи він все ж повинен робити все можливе для забезпечення прогресу й максимального розвитку своєї держави/компанії, хоч це й несе в собі шкоду для економічного стану сусідньої держави/компанії? І чи взагалі має ця проблема релігійний вимір, чи стосується вона безпосередньо етичних цінностей християнства?
Звичайно, в реальному житті всі ситуації, схожі на описану, вирішуються в залежності від світоглядних засад політика чи підприємця, при тому що ці засади є плодом його особистого міркування над сенсом християнських заповідей і над проблемою місії християн в людському суспільстві. Але виникає наступне запитання – чи може Церква претендувати на те, щоб приписувати своїм членам спосіб конкретних дій в таких ситуаціях? Якщо ми відповімо позитивно, то це автоматично відкриває шлях для розгортання теократичного дискурсу й визнання авторитету Церкви у вирішенні питань суспільного розвитку та політичного планування, а це в свою чергу може призвести до зростання клерикалізації суспільства. І, напевно, Церква таки змогла б утвердити цей свій авторитет, якби не опозиція щодо цього зі сторони самих християн, багато з яких впевнені в обов’язковості впровадження в життя принципу повного розділення Церкви та держави, щоб тим самим унеможливити реальний вплив Церкви на процес прийняття політичних та економічних рішень в державі. Їхню позицію можна охарактеризувати так: Церква не є групою фахівців-політологів та економістів, а тому вона й не повинна претендувати на роль якогось авторитету в плануванні процесу суспільно-державного розвитку. Хоча саму політичну роль Церкви принцип розділення держави й Церкви не може заперечити, тому що Церква як суспільний інститут (за таке висловлювання на мене можуть образитись численні богослови, доводячи, що Церква є не суспільним інститутом, а Тілом Христовим, Боголюдським організмом, присутністю Божою на землі – з чим я як християнин погоджуюсь, але разом з тим не збираюсь заперечувати суспільний вимір Церкви) має реальний вплив на своїх членів, кожен з яких є не тільки віруючим, а й також громадянином, членом соціуму, має власні політичні та культурні погляди, основу для яких він намагається віднайти саме в церковному вченні, хоча саме по собі це вимагає значних інтелектуальних зусиль. Зрозуміло, що Церква через своїх кліриків цілком може використовувати свої способи впливу на думки віруючих, закликаючи їх до конкретних соціальних дій – це може бути заклик підтримати того чи іншого кандидата на виборах, ігнорувати чи, навпаки, брати участь в певних громадсько-політичних заходах, притримуватися певних політичних поглядів або навіть системи поглядів. Звісно, ті служителі Церкви, які роблять подібні речі, впевнені, що тим самим вони служать Богові, адже на їхню думку певні конкретні дії чи погляди є безпосередньою реалізацією християнських та біблійних принципів на практиці. Щоб адекватно оцінювати такі дії зі сторони Церкви, потрібно враховувати рівень освіченості та інформованості тих її членів, з вуст яких чуються заклики до певних політичних чи соціальних дій.
Безумовно, важко й навіть неможливо заперечувати здатність християнської світоглядної парадигми надихати на витворення певних політичних теорій та концепцій і бути для них основою. Несучи в собі дуже значну й історично вагому етичну традицію, християнство не може залишатися осторонь суспільних процесів, але в той же час Церква не повинна бездумно спокушатися можливістю нав’язувати певні рішення представникам державної влади. Вона повинна усвідомлювати власну некомпетентність в питаннях рішення проблем суспільства й планування перспектив його розвитку. Переймаючись соціальною проблематикою, Церква радше повинна заохочувати своїх членів до підвищення рівня своєї освіченості, щоб тим самим сприяти віднайденню тих принципів співвідношення практичної етики й суспільно-державного устрою, котрі зроблять можливим реальну присутність християнських цінностей в суспільстві. Також вона повинна застерігати своїх членів від бажання свідчити про свою віру методами, забороненими законодавством; від прийняття невиважених та емоційних рішень в сфері власного життя. Таким чином Церква зможе знайти коректну форму впливу на суспільне становище.
Кожен, хто вивчав історію, знає, що процес пошуку ідеальної форми організації політичної влади був у всі віки, так само він йде тепер і продовжуватиметься в майбутньому. Внесок Церкви – Православної, Католицької, Протестантської – в цей процес досить таки відчутний, адже протягом вже двох тисячоліть вона свідчить перед людським суспільством про необхідність дотримання певних етичних та моральних норм, без яких неможлива побудова й функціонування нормального, здорового соціального організму. Політична влада за своєю природою є найвищою суспільною силою, протистояння якій може призвести до серйозних заворушень і навіть воєн. І тому, думаючи про феномен політичної влади, потрібно пам’ятати, що політична сфера повинна бути найменше сферою авантюрних експериментів людей, запалених певною ідеологією. Політика має стати в першу чергу механізмом вирішення актуальних проблем суспільного життя, і хоча в цих питаннях вона таки дійсно повинна спиратися на певну теорію, навіть ідеологію, чисто механічне виконання моральних та етичних приписів Церкви може реально зашкодити справі. Християнство має свій політичний вимір – воно закликає творити добро, і в цьому його неперехідна цінність. Але перш ніж це добро творити, політик чи суспільний діяч повинен зважити й поміркувати, що саме в кожному конкретному разі буде добром.
Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися з поглядами авторів статей, розміщених у цьому розділі.
Матеріали подаються в авторській редакції.
Коментарі
