надрукувати

Служба комунікації Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату прокоментувала аргументи прес-секретаріату Глави УГКЦ про перенесення резиденції до Києва

05.08.2005, [13:29] // Міжцерковні відносини //

МОСКВА — 24 червня 2005 року прес-секретаріатом Глави Української Греко-Католицької Церкви був опублікований прес-реліз із аргументами на підтримку ідеї перенесення резиденції Глави УГКЦ до Києва. У зв'язку з цим Служба комунікації Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріархату 5 серпня поширила коментар, текст якого приводимо нижче.

„Служба комунікації ВЗЦЗ вважає невідповідними тези на підтримку ідеї перенесення резиденції Глави цієї Церкви до Києва, рівно як й історичні та канонічні аргументи. Зокрема, заперечення викликають наступні тези документу:

„Українська Православна Церква, залежна від Московського Патріархату, і Українська Греко-Католицька Церква, яка перебуває в сопричасті з Римським Архиєреєм – є двома цілком окремими і різними Церквами, хоча мають одне і теж походження... Ці дві Церкви знаходяться на одній і тій же території географічно, але не канонічно, оскільки між ними немає канонічного сопричастя. Тому існування поруч їхніх єрархій не має еклезіологічних чи канонічних перешкод”.

Твердження прес-секретаріату Глави УГКЦ про те, що перебування кафедри греко-католицького митрополита в Києві сумісне з перебуванням в Києві митрополита Української Православної Церкви, так як „існування поруч їхніх єрархій не має еклезіологічних чи канонічних перешкод”, суперечить постановам Другого Ватиканського Собору Римо-Католицької Церкви.

Декрет цього Собору про екуменізм підкреслює, що Східні Церкви називаються Церквами в істинному і повному змісті цього слова, тому що „ці Церкви, хоча і відділені від нас, мають істинні таїнства, особливо ж – у силу Апостольського спадкоємства – Священством і Євхаристією, за допомогою яких вони і понині найтіснішим чином з нами пов’язані” („Unіtatіs redіntegratіo”, гл. 3, І, 15).

Після Другого Ватиканського Собору до Православної Церкви почав застосовуватися термін „Церква-сестра”. В енцикліці Папи Римського Івана Павла ІІ „Ut unum sіnt” ця позиція виражена досить чітко: „Після Другого Ватиканського Собору, згідно з цією традицією, був відновлений звичай називати „Церквами сестрами” Помісні Церкви, зібрані довкола їхніх єпископів. Наступне скасування взаємних анафем, усуваючи хворобливу перешкоду канонічного і психологічного порядку, стало досить знаменним кроком на шляху до повної єдності” („Ut unum sіnt”, параграф 56).

Ці рішення Собору і Предстоятеля Римо-Католицької Церкви означають, що вона у своїх стосунках із Православними Церквами перейшла від принципів міжконфесійного суперництва до принципів братерського співробітництва в середовищі Церков, які визнають один одного такими. Це, природно, припускає і визнання різних сфер пастирської відповідальності – канонічних територій.

Таким чином, визнаючи „одне і теж походження” православних і греко-католиків на Україні, але відкидаючи необхідність дотримання принципу канонічної території через відсутність „канонічного сопричастя”, керівництво Української Греко-Католицької Церкви не тільки відкидає рішення Другого Ватиканського Собору, яке має в Римо-Католицькій Церкві статус Вселенського, але і відмовляється дотримуватися випрацюваної етики православно-католицьких стосунків, яка не передбачає встановлення паралельних єрархічних структур.

„Греко-католики, як і багато православних в Україні, не вважають , що привілей Київської Церкви, як колиски візантійського християнства, перейшов до Москви”.

Київ не був колискою візантійського християнства. Він, як відомо, одержав хрещення від Візантії і став у такий спосіб колискою руського – у найширшому змісті цього слова – християнства. Можна погоджуватися чи ні з тим, що привілеї Київської єпископської кафедри перейшли до Москви, однак безсумнівним історичним фактом є те, що Київські митрополити із середини 13-го століття починають регулярно відвідувати північно-східні області Русі, поки остаточно не поселяються спочатку у Володимирі , а пізніше в Москві, при цьому довгий час зберігаючи свій титул.

„ „І власне, Митрополит Київський у 1596 році разом з єпископами своєї Церкви вирішив підкреслити і підтвердити свою єдність з Патріархом Римським, спадкоємцем святого Петра, і уклав Брестську унію” ”.

Митрополит Київський не міг підкреслити або підтвердити свою єдність з Римським престолом, оскільки після сумно відомих подій середини XІ століття разом із усією повнотою Православної Церкви припинив з ним спілкування і не мав єдності. Акт унії означав установлення спілкування Київського єпископа з Римським єпископом, але за рахунок розриву спілкування з єпископом Константинополя, під чиєю юрисдикцією він у той час перебував, а через останнього – і з усією повнотою Вселенського Православ’я. Таким чином, Київський митрополит принаймні двічі грубим чином порушив норми церковного права: він самовільно відлучився від свого законного Первоєрарха – у той час Константинопольського Патріарха, і вступив у спілкування з єрархом, з яким Константинопольський Патріарх, як і всі інші православні єрархи, не мали спілкування. Такий акт Київського митрополита варто розглядати не інакше як схизму – незаконний відхід від свого Первоєрарха, – а його самого як таким Київським первоєрархом, який втратив гідність.

Також необхідно відзначити, що Київський митрополит розірвав спілкування з Православною Повнотою і вступив у спілкування з Римом, не будучи підтриманий своєю паствою, що залишилася вірною Православ’ю і не пішла за своїм єпископом. Фактично, він перейшов в унію без своєї Церкви. Таким чином, з погляду самої Церкви в межах Польсько-литовської держави, Київський митрополит та ті з єрархів, які разом з ним вступили в унію, перестали представляти свою паству.

Саме в силу цих причин православний народ почав боротися за поставлення нових єрархів замість тих, які пішли до унії. У результаті цієї боротьби Єрусалимський Патріарх Феофан у 1620 році возвів на Київську кафедру нового митрополита і відновив православну єрархію в межах Польсько-литовської держави. З погляду православного народу Речі Посполитої, у період з 1596 по 1620 рік Київська кафедра пустувала, а уніатські митрополити, які займали її, були в дійсності її узурпаторами. Якби це було не так, то православний народ, за підтримкою православної аристократії і козацтва, не домагався б відновлення церковної єрархії.

Сама уніатська єрархія теж не розглядала себе як паралельну православній або як „одну з чотирьох частин первісної Київської Церкви”, – як зараз стверджується в заяві Прес-служби УГКЦ. Після уніатського собору 1596 року Православна Церква була виведена за рамки правового поля, виявилася поза законом. З погляду Польсько-литовської держави, а також уніатської єрархії, вона перестала існувати як правовий суб’єкт.

На тлі юридичного безправ’я Православної Церкви проти неї були розв’язані дійсні гоніння на місцях. Зокрема, за свідченням багатьох документів епохи, включаючи численні судові скарги, у результаті дій або потурання влади, підбадьореної уніатськими єрархами, відбиралися і спустошувалися православні церкви і монастирі, осквернялися святині; православних священиків переслідували, позбавляли майна і змушували підкорятися єпископам, які прийняли унію; православне населення грабували й убивали, не дозволяли займатися ремеслом, виступати свідками в судах, укладати православні шлюби.

У зв'язку з вищевикладеним, тези УГКЦ на підтримку ідеї перенесення резиденції Глави цієї Церкви в Київ, з історичної і канонічної точки зору є безпідставними. У контексті ж православно-католицьких стосунків цей акт може мати досить негативні наслідки. Особливо ж у тому випадку, якщо буде супроводжуватися наростанням місіонерської активності УГКЦ серед православних українців”.

• http://www.mospat.ru/text/week/id/9915.html