надрукувати

“Ми хотіли покликати на допомогу глядача і знайти ту межу, де богослів’я ікони зустрічається з творами мистецтва”

12.06.2008, [12:43] // Репортажі, дослідження //

Кажуть, історію найкраще вивчати не по підручниках, а по художній літературі. Бо ніщо інше так вдало не передає духу часу, як мистецтво. Дію цього ж принципу, лишень у зображеннях, можна було спостерігати під час виставки сакрального малярства “Той, що є” в культурно-мистецькому центрі Національного університету „Києво-Могилянська академія”, розповідає київський кореспондент РІСУ Світлана ЯРОШЕНКО.

Що хотіли показати…

До виставки молоді ікономалярі майстерні “Зографос” (з грець. іконописець) готувалися півроку. Як результат — п’ятдесят одна представлена робота. Назву “Той, що є” придумав Дмитро Гордіца, хоча він каже, що придумувати її не довелось — вона завжди майорить перед іконописцями — грецькою мовою її зображають на німбі Господа.

Прагненням цієї креативної групи є зібрати більше молодих іконописців, у яких “в душі є тепло”. “Хочемо зробити з цього тепла одне джерело. І вже з цього русла ділитися тим, що маємо із сучасним поколінням, виховувати його в християнському світлі, плекати пам’ять про наших дідів і прадідів”, — ділиться художник і запевняє, що ці “творчі вогники” є по всій Україні. Проте не дуже привітно зустрічається ця складніша концепція, яку вони представляють. Дмитро Гордіца каже, що “дехто навіть ставить анафему на окремі сміливі рішення в нашій творчості. Роблять закиди, що це не канонічно. Проте ми пройшли канонічну школу. Копіювали ікони. І, наприклад, серед представлених робіт дуже мало неканонічних. А ті, що неканонічні, відносяться до філософії мистецтва. І ми не видаємо це, як ікону. Але тут не вказано, де ікона, а де ні. Бо ми хотіли покликати на допомогу глядача і знайти ту межу, де богослів’я ікони зустрічається з творами мистецтва”.

А Мар’яна Фляк своїми іконами хотіла показати особливу божественну ніжність, бо вважає, що “саме ніжність зараз має ту велику силу, щоб перемогти гріховність і людську зачерствілість”.

Цікаво, що Мар’яна є головним художником і співзасновником дитячих християнських журналів “Ангелятко” та “Ангеляткова наука”. Відбиток її праці є і в її іконах. Вона каже: „Бог закликає всіх нас бути дітьми, тому що дітям якось легше потрапити в Царство Небесне, ніж дорослим. І ікона повинна так само про це говорити: „Станьте, як діти”.

А що побачили…

Ігумен о. Богдан (Пєтухов), настоятель церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці при КМА основну тональність експозиції визначив поняттям “сум’яття”. Священик каже, що в них панує той же настрій, що й у ХІV ст. в часи Рубльова. І митці адекватні своєму часу, адже “теперішний час дійсно не є часом якогось блаженства”, — говорить о.Богдан. — “Це — час сум’яття, коли люди хочуть вірити, але зневірюються. У нашій владі, в її ідеях. Наприклад, крах надій Помаранчевої революції…” Саме це, переконаний ігумен, і визначає характер зображуваних тут ликів — вони “сумні, трагедійні, сльози на очах, зморшки на обличчі”. “Я не побачив жодного “умілєнного”лику Божої Матері! Бачив лише сумне, знедолене, нещасне, плачуще. Трагедійні і самі сюжети. Христос розіп’ятий, а не воскреслий. Тут немає жодної картини воскресіння чи вознесіння. А розіп’ятий, знятий з хреста, оплакуваний… І сама тематика виставки абсолютно плачевна”.

Євстратій (Зоря), єпископ Васильківський, вікарій Київської єпархії, прес-секретар Київської Патріархії, голова Інформаційно-видавничого управління УПЦ КП: “Насамперед, хочу відзначити те, що є мистецтво, але не вистачає Христа. Христа смирення. Смирення не просто як чесноти, а от саме смирення мистецького льоту фантазії. Це є найбільше вміння — вміти смирити себе перед Божим обличчям”. Владика каже, що існує серйозна спокуса, що тортурувала не одне покоління до нас, коли люди сприймали себе за вінець історії. “Це спокуса — думати про себе, що ми є на вершині, що те, що ми відчуваємо, бачимо, робимо, є тією вершиною. І це випробування складно перенести будь-кому: чи то митцю, чи то політику, чи то громадському діячеві”, — говорить єпископ Євстратій і наголошує: “Перед цією небезпекою стоїть особливо іконограф. Є спокусою думати: я можу і маю право зображати Бога так, як я хочу і так, як я відчуваю. Картину можна зображати так, як бачиш, скульптуру — як відчуваєш. Але зобразити Бога поза самим Богом неможливо. Тому покоління іконописців перед нами недаремно виробили цей іконографічний канон. І це не є бажання, як колись радянської цензури, обмежити творчість людини. А це є лише спрямування, дороговкази вірних шляхів. Тому іконографічний канон не повинен бути для митця предметом поборювання і предметом бажання показати, що “ось я такий сміливий, модерновий і винятковий, що я можу протистати канонові”. Канону протистояти не треба, бо він не є обмеженням, а помічником. І тому митець, який хоче бути іконографом, має це відчути і зрозуміти. Бо ми молимося до ікони, на якій відображений Бог, а не до картини, на якій відображена людина”.

Проте, владика виявився чутливим глядачем, бо помітив ту двоплановість, яку представили художники: “В цій виставці, яку сьогодні оглядав, я якраз побачив ці два напрямки: з одного боку напрямок іконографії — бажання показати Бога, а з іншого боку — напрямок філософської чи релігійної картини — бажання через релігійні образи показати себе”.

Поділився своїми враженнями від побаченого і протоєрей Олекса Петрів, керівник Секретаріату Верховного Архиєпископа УГКЦ: “Для мене найбільшим втішенням було те, що я побачив тут митців глибокодумаючих. Тобто, окрім добре відтренованої руки, видно добре відтренований дух, який є в пошуку і старається цей пошук показати на полотні. І часто це виходить дуже цікаво. Слава Богу, що є в нас такі люди, які думають і творять”.

Відомий архітектор Георгій Рогожин побажав, щоб “ця виставка творчості сприяла наближенню людей до Бога і до Церкви”. А Олесь Соловей, викладач живопису Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, висловив захоплення „високим стилем робіт” і підтримав молодших колег у проявленій ініціативі.

Розповів про свої враження й один із відвідувачів, Едуард: “Тут представлені роботи, що ілюструють внутрішнє бачення кожного з авторів, стан їхньої душі. Отож ікони виконані неканонічно, але відповідно до внутрішнього стану. Кожна робота сама по собі дуже відрізняється. За це, напевно, вже й можна їх цінувати. Тут в якійсь мірі показана й гріховність людини, через призму котрої вона дивиться на Богородицю, лики святих чи Розп’яття. Тому в даному випадку варто у першу чергу подякувати людям за одкровення, яким поділилися”.

А може ми у різних ракурсах дивимось?

Колись Горацій сказав, що краса залежить від точки зору спостерігача. І, напевно, не тільки краса, а й інші речі, з якими стикаємось у своїх житейських мандрах. Тож після висловлених поважними гостями думок ще раз звертаємось до авторів за коментарями.

Уляна Томкевич: “В першу чергу хочу сказати, що з часом міняється і інститут Церви, і Богослужіння. Поступово, але змінюється. Відповідно, й іконопис не може стояти на одному рівні. Ми не можемо постійно робити копії ХІ чи ХVІ ст. Ми рухаємось разом із часом. І разом з Церквою теж. Тому я вважаю, що це відповідає духу Церкви і канонам. Тим більше, що на зображеннях багато символічних речей, і вони взяті з канонів, лише, можливо, трішки по-іншому трактовані. Але символи, значення — канонічні.

Кожен художник, іконописець — індивідуальний. Іконописець теж є художником, і попри те, що він зображає Бога, він все ж таки, має прагнення малювати. Тому не можна сказати, що хтось є більшим — чи іконописець, чи художник. Це є людина, яка малює своє бачення Бога. І це, повторюю, дуже індивідуально. Власне, це можна побачити й у критиці, чи у схваленнях наших робіт — багато різних людей, багато різних думок”.

Данило Мовчан: “Якщо прослідкувати розвиток іконопису протягом історії, то спостерігаються явні зміни. Отож недивно, що ці зміни присутні і в нашому часі. І я не згоден, що тут є сум’яття. Хіба що в якихось моментах. Але це так, як у житті, де є сумні і радісні миті. Тут вміщено багато різних емоцій, і, як результат, виходить сучасна ікона”.

За словами владики Євстратія (Зорі), „ікона — це вікно у горішній невидимий світ”. Очевидно, скло у того вікна для кожного інше… Напевно, варто просто піти і подивитись, щоб отримати свої власні враження і скласти особисту думку.

Виставка триватиме до 24 червня, після чого поїде у Рівне.

Світлини зі сайту НУ "КМA"

• http://www.ukma.kiev.ua/news/photo_detailed.php?id=1008