Канонічне життя УАПЦ і шлях виправлення ч.2
15.10.2008, [12:07] // Релігієзнавство-дайджест //
митр. прот. Микола КАВЧАК. — "Українська автокефалія", 15 жотвня 2008 року
Як ми бачимо, це була повноправна самостійна Церква, глибоко розвинена всіма своїми сторонами церковного життя. Українська Церква була сформована в окреме самостійне ціле, за своєю зовнішньою формою, зв’язана з іншими православними тільки єдністю всіх догматів віри та головних канонів. І тут немає потреби зупинятися на періоді неканонічного перебування Київської Митрополії під юрисдикцією Патріарха і Святішого Синоду Російської Православної Церкви. Відтак укази, розпорядження й судження російського імператора як глави Церкви в період міжпатріаршества, Святішого Синоду, Помісних і Архієрейських Соборів, Патріарха Російської Православної Церкви не мають для Української Автокефальної Церкви обов’язкового значення, хоча ми й шануємо їх як пам’ятки канонічного життя братньої Православної Церкви.
Основною метою українського національно-церковного руху, який зародився в 1917 році, було унезалежнення Української Православної Церкви від Російської Церкви після більш як двохсотлітньої неволі. Боротьба тривала понад чотири роки безрезультатно, зустрічаючи рішучий спротив з боку російських єпископів на Україні, Всеросійського Синоду, а пізніше Московського Патріархату.
В цій боротьбі остаточно скристалізувалася ідея автокефалії Української Православної Церкви — рівної серед рівних у великій родині автокефальних Православних Церков. Відразу після проголошення автокефалії було вжито заходів, щоб здобути її визнання Царгородською Патріархією. І в першій половині 1919 року була сформована делегація. Українську делегацію з усіма почестями було прийнято в Патріарших покоях — з посохом в руках та з усіма ознаками сану її прийняв митрополит Дорофей, місцеблюститель Патріяршого престолу. І перша зустріч, яка відбулась аж у липні 1919 року, не дала конкретних результатів, а мала загалом характер дипломатичний.
В цей період військово-політичне становище в Україні залишалося вкрай напруженим і непередбачуваним, і усі ці фактори нестабільності зумовили стриманість Патріархату у визнанні автокефалії Української Церкви, хоча за свідченням О. Лотоцького, сам митрополит Дорофей не був проти такого визнання і вважав підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові в 1686 році неканонічним.
І тут хотів би хотів звернути вашу увагу на текст відповіді, що надав О.Лотоцькому сам місцеблюститель митрополит Дорофей.
«У відповідь на послання Вашої Ексцеленції з 15 січня 1919 року маємо за шану, згідно з синодальною постановою повідомити Вас. Як ми вже усно свого часу повідомляли Його Ексцеленцію возлюбленого нами п. О. Лотоцького, обміркування та винесення остаточного рішення щодо висловленого у посланні Вашому бажання стає нині неможливим з причин канонічних з огляду на вакантність патріяршої кафедри.
Подаючи цю відповідь з великою любов’ю, користуємось випадком висловити гарячу прихильність Матері Церкви до благочестивого українського народу, а також тверду нашу надію, що як він, так і поставлене над ним високе правительство стоятимуть і далі міцно в батьківській православній вірі, ждучи з цілковитою певністю здійснення свого бажання згідно з священними канонами та правилами.
Передаючи при цій нагоді Вашій Ексцеленції та усім достойним членам правительства, як і всьому українському народові, молитовне благословенство Матері, Великої Церкви Христової та випрошуючи благодать Господа нашого для успіху Ваших трудів, остаюсь Вашої Високо достойної Ексцеленції пильний до Господа молитовник та відданий Місцеблюститель Вселенського Престолу Дорофей. 9 березня 1920 р.»
Перший Всеукраїнський Церковний Собор, що відбувся в Києві 14-30 жовтня 1921 року, підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня того ж року, і вписав її до канонів УАПЦ, як одну з головних засад: «Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа.»
На Першому Всеукраїнському Церковному Соборі в 1921 році було проголошено три основні засади УАПЦ — автокефалію, соборноправність, українізацію.
1. Автокефалія, тобто незалежність Української Церкви від будь-якої чужої церковної влади,
2. Соборноправність. тобто участь усіх вірних у розв’язуванні справ Церкви через своїх представників на Соборах — парафіяльних, єпархіяльних і Всеукраїнському, імпонувала всім, хто стояв на засадах боротьби з більшовицько-комуністичною диктатурою.
3. Українізація сприймалась всіма, хто визнавав право на життя української культури, рідної мови, рідної пісні, рідних звичаїв і обрядів.
Ці засади, на яких відроджувалась Українська Церква, були однаково зрозумілі й дорогі і інтелігенції, і селянинові, і робітникові. Перші місяці після Собору 1921 року в Києві панувало духовне піднесення. Щодня правилися Служби Божі у Святій Софії, виступали проповідники, відбувалися висвяти нових священиків. Протягом двох місяців було висвячено близько 200 священиків і стільки ж дияконів. Наприкінці 1926 року УАПЦ мала 32 єпископи, близько 3000 священиків і майже 6 млн. вірних. Але після цього піднесення почався розгром УАПЦ більшовицькою адміністрацією.
В 1927 році радянська влада засновує й підтримує Спілку войовничих безвірників України. Два роки пізніше, 1929 року, заарештовує діячів УАПЦ, а 28—29 січня 1930 року інсценізований владою Надзвичайний Собор у Києві ліквідує УАПЦ. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані в Україні майже всі прояви УАПЦ.
А також потрібно згадати, що між двома світовими війнами відродилася Православна Церква на Західних Українських землях у складі Польщі, яку визнано автокефальною томосом від 13 листопада 1924 р. Національно свідомі елементи серед духовенства й мирян за посередництвом Православної Церкви діяли й на Наддніпрянщині. Під час Другої світової війни, коли німці на Наддніпрянщині почали окупувати Центральні і Східні землі, і там відроджувалося церковне життя, митрополит Діонісій (Валединський) призначив 24 грудня 1941 року архієпископа Луцького Полікарпа (Сікорського) «тимчасовим адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України».
Протягом 1942 року було висвячено ще 10 єпископів для УАПЦ в Україні, які започатковували її друге відродження. Але німецький терор завдав до кінця війни великих втрат духовенству і вірним УАПЦ. Перед приходом нової радянської окупації більшість ієрархів і духівництва УАПЦ покинули українські землі і виїхали на еміграцію, щоб продовжувати душпастирську працю в нових умовах.
Під час суспільних змін в 1988-1991 роках в Києві 16 лютого 1989 року утверджено комітет по відродженню УАПЦ. Комітет намагався створити громади УАПЦ в Києві, на Східній Україні. Але це не уможливлювалося браком священиків, законодавчими перешкодами, протидією влади, інтелігенції, політиків і громадських діячів. Тому діяльність комітету за відродження УАПЦ протягом року обмежувалася періодичними зустрічами та публікацією звернень і заяв. Але заклик Комітету, як те добре зерно, що впало на добру родючу землю і дає добрий урожай, знаходить свій відгук серед національно свідомих віруючих в Україні.
В лютому 1989 році група львівських священиків звернулась до митрополита екзарха України Філарета з заявою про необхідність здобуття автокефалії для українського екзархату. Заяву підписав від однодумців протоієрей Володимир Ярема, настоятель Петро-Павлівської парафії м.Львова. Відповіді не одержали, — реакцією на лист став розгляд справи о.Володимира Яреми в єпархіальному управлінні. Але суворі санкції щодо авторів листа не були застосовані з огляду на складну ситуацію в єпархії.
19 серпня 1989 р., в день великого свята Преображення Господнього (Спаса), на Святій Літургії в Петропавлівському храмі м. Львова, вперше вся Служба Божа відправлялася українською мовою, протоієрей Володимир Ярема зачитав звернення Комітету по відродженню УАПЦ, де проголошува-лося:
1. Створити регіональні комітети по відродженню УАПЦ для подальшого злиття їх у Всеукраїнську Православну Раду.
2. У своїх парафіях зібрати парафіяльні збори, рішеннями яких заявити свою відмову від послуху Московській Православній Церкві.
3. Про свою непохитну вірність своїй рідній УАПЦ повідомити в регіональні комітети,
4. На всіх богослужіннях поминати Святішого Вселенського Патріарха Димитрія І.
Той пройдений піврічний нелегкий час можна вважати, на мою думку, початком відродження нашої церкви. Таким чином, церква свв. Апостолів Петра і Павла у Львові стає першим діючим осередком УАПЦ в Україні, а день 19 серпня 1989 року —днем третього реального відродження УАПЦ в Україні. Було направлено телеграми з повідомленням про зміну юрисдикції у всі державні установи, а також звернення на адресу Константинопольського Патріярха Димитрія І, митрополита УПЦ в США Мстислава, митрополита в Канаді Василія. Також пройшов збір підписів під заявою на ім’я уповноваженого в справах релігійних сповідань при Львівському облвиконкомі: «Цим листом заявляємо, що наша церковна громада відмовляється від підлеглости Руській Православній Церкві і приєднується до ініціативного комітету відродження УАПЦ, який існує в Києві… Тимчасово поминатимемо Святішого Вселенського Патріарха Димитрія І.»
Першу частину читайте за адресою - http://www.risu.org.ua/ukr/monitoring/article;25173
• http://uaoc.net/?p=1530&page=3
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
