Козацький собор - і свідок, і суддя
07.10.2008, [13:24] // Калейдоскоп-дайджест //
Катерина ШКАПЯК. - "Сільські вісті", 7 жовтян 2008 року
Як не загасити запалену нашими предками свічу національних духовних скарбів?
У 2006 році 23 березня "Сільські вісті" надрукували статтю "Козацький собор в облозі чаду" - про сумну долю Свято-Троїцького храму в Новомосковську, який з усіх боків щільно оточили базарні торгові ряди та не менш нищівна байдужість сучасників. Відтоді мало що змінилося, хоч має змінитись, якщо ми справді переймаємося долею святинь свого народу.
Чимало бачило за свою більш як 400-річну історію старовинне козацьке місто Самара - Новоселиця - Новомосковськ: і героїчного, і трагічного. Перша письмова згадка про нього датована 1576 роком у грамоті польського короля Стефана Баторія. Засноване запорожцями не пізніше першої половини XVI століття, згодом приростаючи людом, це поселення перетворилося на гомінке місто і впродовж майже двох століть справно слугувало потребам Січі. Самара була останньою зупинкою на шляху до Дніпровських порогів і нижче - в Дикий Степ. В умовах пограниччя місто не раз спалювали вороги, не раз воно було зруйноване дощенту, але знову й знову відроджувалось та розквітало. З часом Самара стала центром паланки, чи не найчисленнішої у Війську Запорозькому, і з усім своїм округом становила внутрішню частину Запорожжя.
Позаяк Православ'я у землях Війська Запорозького відігравало роль державної ідеології, то, звичайно, духовним стрижнем козацьких міст і сіл була Церква - і в прямому значенні як культова споруда, і в переносному як символ віри. У кожній запорозькій слободі коштом козаків будувалася церква чи бодай каплиця. Адже найкращі вояки свого часу були ще й лицарями високої духовної культури, найхоробрішими та найзаповзятішими боронителями православної християнської
віри.
Краса і численність храмів доби героїчної Козаччини просто вражає. А особливе місце серед них по праву належить собору в Самарі, бо він є найвизначнішою пам'яткою дерев'яної архітектури XVIII століття та високої будівельної культури запорожців. Зведений на правому березі мальовничої річки Самара в дусі "козацького бароко" народним майстром зі Слобожанщини Якимом Погрібняком, Свято-Троїцький собор і донині зачаровує довершеністю форм та ліній.
Тут є якась утаємничена символічна магія: Собор став неначе лебединою піснею Січі. Освячення місця та закладання трипрестольної церкви в Самарі відбулися майже одночасно зі зруйнуванням Запорозької Січі царським військом. Спорудження дев'ятиглавої Свято-Троїцької церкви закінчено три роки по тому, а статусу соборної вона набула 1795 року, коли старовинне місто на Самарі було перейменовано на Новомосковськ.
Споглядаючи цю неймовірної краси дерев'яну споруду, мимоволі переконуєшся, що творіння людське, як надприродний згусток, сконцентрувало в собі і віру, і культуру, і історію славного Запорожжя. Здається, що Січ не зникла безслідно, не розчинилася у вирі безпам'ятства, а немовби перевтілилася в духовну святиню.
Цікаві, сповнені загадковості історії про будівництво церкви і про її будівничих передаються з покоління в покоління, привертаючи особливу увагу дослідників до цього унікального духовного скарбу нашого народу. Це і розповіді про те, як архітектор-творець Собору побачив його образ уві сні, а вже потім натхненно і досконало звів на тому місці, де колись уже стояла дерев'яна церква, котра, за свідченням архієпископа Феодосія Макаревського, "сделалась во многих местах ветхою и для умножившегося народа непоместительною". Це також застосована майстром доволі оригінальна техніка будівництва: без жодного цвяха, без єдиної колони чи підпори як іззовні, так і зсередини, а дев'ять бань із золотими хрестами, ніби в невагомості, ореолом височіють над трьома престолами. Факти, переплітаючися з переказами та легендами, створюють виразну мозаїку історичного тла, що лише підкреслює архітектурну оригінальність культової споруди.
Та не лише своєю будовою неповторний Новомосковський храм. Мистецьким взірцем є також храмовий іконостас і внутрішнє столярне оздоблення. Розпис собору зроблено в стилі нової іконописної традиції, якої українські майстри потім дотримувалися впродовж цілого століття. Деякі дослідники припускають, що малярні роботи виконали вихідці зі школи відомого Дмитра Левицького.
Разом із символічною історією будівництва та мистецькою неперевершеністю магію доповнює власна історія собору, якому цього року виповнилося 230 років. Зведений коштом козацької старшини та завдяки піклуванню священства і парафіян, з часом собор усе кращав. Протягом 1830-1835-х рр. під дерев'яним зрубом спорудили мурований фундамент, вкрили позолотою маківки бань. У ході реконструкції, здійсненої у 1880-1888 рр. талановитим майстром Олексієм Пахучим, зруб переклали заново, замінивши прогнилі дерев'яні колоди, добудували дзвіницю з дзвоном, що важив понад чотири тонни. Навіть 1942 року в окупованому місті громада винайшла можливість провести поточний ремонт собору. Переживши лихоліття двох світових воєн та двох революцій, розгул компартійного безбожництва, диво козацької архітектури залишилося напрочуд майже неушкодженим.
А на початку 1960-х років соборні дзвони замовкли, богослужіння припинилися - влада заборонила. І соборну церкву закрили. Майже тридцять років не лунала хвала Господові у Божому храмі, натомість там по черзі змінювали свою прописку то спортивний зал, то міський краєзнавчий музей, то філія обласного художнього музею. Та жоден адресат, як-то мовиться, не прижився. Хтось із великих не випадково казав, що там, де був храм, нічого іншого бути не може.
Вистояв Собор, пережив і марнославство людське, і марнотратство. А спроби декотрих "поганих правнуків наших славних прадідів великих" відібрати в Собору його безпосереднє призначення як духовного прихистку розбилися, мов хвилі об крутий берег Дніпра. Адже відняти славу Запорожжя неможливо. Наприкінці 80-х років минулого століття після реставрації художником-реставратором П. Войтком соборного іконостасу під дев'ятьма банями знову зазвучали багатоголоссям церковні піснеспіви.
Здавалося б, минулий досвід мав навчити нас берегти святиню і дбати про неї. Та що бачимо сьогодні? Собор, повоєнна доля котрого спричинила неабиякі душевні муки у письменника Олеся Гончара і спонукала його до написання глибоко філософського та суспільно важливого роману, стоїть на міській площі, оточений, як бранець, нескінченними торговими рядами з секонд-хендівським лахміттям, але все ще поривається в небо. Облуплена фарба на банях та стінах,з ранку допізна запруджена легковим і вантажним транспортом та засмічена охоронна зона собору, де колись був сквер, - це, на жаль, реалії. Майже нічого, виходить, не поліпшилось - навпаки, ще погіршало відтоді, як ця сумна й трагічна картина ранила душу нашого великого письменника.
Невпізнанно змінилося за останнє десятиліття лише місто. Бізнес його спопашив, як навіженість чи й божевілля. Одні будують, інші руйнують, але всі стараються один поперед одного, як у пекло. Одначе поки одні багатіють, інші убожіють. В Новомосковську й через дорогу не завжди можна перейти - стільки джипів розвелося. І це тоді, коли чи не на кожному розі-кроці стрічаєш злиденних та безпритульних, тих же дітей-сиріт. І починаєш розуміти, що на національну свідомість і духовність мало хто багатіє. Така убогість не менш страшна. Сучасні палаци багатих міщан сповзають з обох боків до самісінької самарської води, безжально відвойовуючи береги у древньої ріки. А собор стоїть облуплений і похнюплений, немов чужий на цій землі. В оточенні постійного гамору і чаду, він справді має вигляд ледь не інородного, випадкового явища - наче приблуда невідь-звідки, який сам не збагне, куди втрапив. Під невблаганною навалою часу поступово просідає і може, уявіть собі, завалитися зовсім - така загроза наразі існує. З'явилася і загроза відхилення бань до середини. Здійснені у повоєнні роки (в 1967-му та 1996-му), по суті, косметичні ремонти мало чим зарадили, аби нині вберегти споруду від руйнування.
І кому не зрозуміло, що нищить і руйнує собор людська байдужість - оця сьогоднішня корозія, яка роз'їдає і дерево, і залізо, і український дух. Казав же Олесь Гончар: "Мовчить собор... Усе тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею". Отож дивиться на нас із докором очима своїх фундаторів і будівників, очима всіх своїх колишніх благодійників цей німий суддя, котрому, вочевидь, чи не вперше судилося бути ще й історичним свідком байдужості нині сущих на святій козацькій землі. Постає запитання: чому так? Чому крик душі великого митця-патріота Олеся Гончара почули у світах, а українці досі його не чують? Чому не почули його вчасно самарці-новомосковці? Чому перлина Присамар'я, замість того щоб сяяти в дорогому обрамленні, нагадує радше занедбаний коштовний камінь, який загубився в непотребі?..
Троїцький собор у Новомосковську входить до десятка найважливіших пам'яток храмової дерев'яної архітектури нашої держави і складає основу національної культурної спадщини. Саме тому його збереження, повернення колишньої слави - справа не лише регіонального, а й національного масштабу. А лиш останнім часом місцева влада нарешті дослухалася, так би мовити, поклику предків. Цього року презентовано наміри та започатковано хоч якісь конкретні дії щодо збереження Собору для нащадків. За ініціативи міської ради, міського голови Віктора Літвищенка і настоятеля храму отця Василя створено Піклувальну раду, яка зайнялася збором коштів на реставрацію споруди і ухвалюватиме рішення стосовно їх використання.
Проте поки що зібрано лише близько 400 тисяч гривень, тоді, як за оцінками фахівців, для глибокої реставрації потрібно 12-15 мільйонів. Сама тільки підготовка проектно-кошторисної документації обійдеться не менш ніж у півтора мільйона гривень. Сучасних метикованих новомосковських банкірів та успішних бізнесменів чомусь не надихають приклади колишніх відомих благодійників собору - таких, як священик К. Тарловський, козацькі полкові старшини Я. Легкоступ, П. Коржевський, козацькі отамани І. Неклеса, І. Булах. Більше того: гортаючи новомосковські часописи, я була прикро вражена розміщеними на шпальтах деяких із них публікаціями, які засвідчують дивну позицію представників місцевих партосередків окремих політичних сил. Усі вони дружно звинувачують міську владу в зволіканні з реконструкцією собору, а самі нічого реального і дієвого не пропонують, і долучатися до справи на практиці не квапляться. Та й згадують про храм лише перед виборами. Чи ж можна виправдовувати їхні намагання заробляти бали у свої "заліковки" на святому? Мудро ж бо мовлено: аніж проклинати темряву, ліпше запалити свічку! Наші предки-запорожці, побудувавши такий собор, запалили для нас не свічу - смолоскип, що світить і освітлює, зігріває і окрилює, збагачує й очищає душу. А ми покіль нічого іншого не робимо, крім того, що гасимо цей вогонь.
У 1020-ту річницю хрещення Київської Русі, спадкоємницею якої згодом стала Козацька Держава, хочеться сподіватися, що перші ще досить кволі спільні зусилля влади і Церкви у Новомосковську, метою яких є ніби збереження Свято-Троїцького собору, спонукають усіх у місті схаменутися. Жевріє надія, що вони пробудять і совість, і свідомість, і душі самарців-новомосковців з різними статками, з різними політичними уподобаннями та згуртують їх навколо порятунку святого Собору. А ще добрим знаком видається те, що цього року вперше за всю історію незалежності України, яку завжди так мужньо боронили козаки-запорожці, уряд виділив на реставрацію собору 800 тисяч гривень. За мірками держави, це невеликі гроші, а вселяють віру, що згадаємо нарешті і про собори наших душ, і про духовні скарби свого народу, рідної землі і держави.
• http://uamedia.visti.net/cgi-bin/get_art.sh?group=visti.local.silvisti&art=777795476&query=qwerty&
УВАГА! Редакція РІСУ залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статтей, поданих у цьому розділі.
Коментарі
