Архиєпископ УАПЦ Володимир Самборський
05.09.2008, [10:54] // Калейдоскоп-дайджест //
"Україна автокефалія", 5 вересня 2008 року
Людина без минулого, хто вона? Дерево без коріння, хіба може воно рости, квітнути, чи давати плід. Хіба може воно називатися деревом, коли загубило воно той корінь, який тримав його, давав йому життя. В кожної людини, родини є своє коріння, яке тримає весь рід. В кожної країни є свої люди, якими гордяться всі. Вони прославляють свою родину, чи країну. І всі хотять бути трішки схожими на них, на тих на кому держиться весь рід, чи гордиться вся країна.
Які присвятили своє життя для служіння Богові, людям і своїй рідній землі. Хоча мало ми знаємо про таких людей. Про тих чий голос колись лунав в буремні роки, збирав народ і виборював для Української Православної церкви молитися на її рідній мові. Ідучи стопами таких людей, як Д.Туптало, Т.Шевченка, П.Куліша.
«Міняючи мову богослужіння, ми міняємо свій дух і виконуємо їхні заповіти й мрії вказуючи на переклади Біблії і Євангелії…» - говорив у своїх проповідях простий священик Свято-Покровського храму у с.Гребінках на Білоцерківщині майбутній архієпископ Володимир (Самборський).
Народився Володимир Самборський 24 грудня 1882 року в сім*ї скромного псаломщика, однієї з київських церков.
1896 року закінчив Київську духовну школу. 1902 року закінчив Київську духовну семінарію і був висвячений у Києво-Михайлівському монастирі владикою Агапітом – єпископом Уманським вікарієм Київської митрополії на священика. Служив на парафіях у Таращанському і Білоцерківському повітах.
У серпні 1921 року українізував парафію у селі Гребінках. Це був його відважний крок на шляху українізації нашої церкви. «Тільки позбувшись почуття власної неповноцінності, облудної орієнтації на інших, ми можемо через автокефальний рух знайти примирення в народі, злагоду і організований опір, чужим заполітизованим церковним правилам і канонам» виголошував священик Володимир Самборський у своїх проповідях. За ревне служіння церкві його було підвищено на протоієрея у місцевому Свято-Покровському храмі. Він стає активними прихильником УАПЦ, пізніше 18 лютого 1923 року хіротонізовано у Софіївському кафедральному соборі на єпископа Липовецького , архієпископом Нестором Шараєвським і єпископом Петром Тарновський. З 2 липня 1925 року до кінця 1926 року перебуває на Житомирській кафедрі будучи настоятелем собору Різдва Богородиці у Житомирі, виконуючи обов'язки округового єпископа.
У вересні 1926 року під тиском місцевої влади був змушений залишити Житомир і переїхати у Глухів ставши єпископом Глухівським та Конотопським. Зазнав постійних утисків з боку органів радянської влади за відстоювання інтересів Української церкви.
У 1929 році занадто активного єпископа було заарештовано і деякий час сидів у в'язниці . Після ліквідації Української Автокефальної православної цервки обслуговував Вінницьку єпархію. У 1930 році почав відновлювати УАПЦ, але без назви автокефалія, організовуючи клопотання про відкриття нових храмів, на той час ще залишилося вірні Українській Автокефальній православній церкві ще близько 300 парафій . У ці важкі роки ще майже три роки служить єпископом Вінницьким, та виконуючи розпорядження з Москви Київська влада заставила відмовитися від керівництва єпархією і працювати парафіяльним єпископом без права очолювати будь-яку церковну округу.
У 1935 році владика Володимир повертається до Києва де на той час лютували каральні загони стежачи за кожним кроком церковних діячів УАПЦ, що примусило його тимчасово оселитися у Білій Церкві, але і в тих умовах він не сидить склавши руки : збирає підписи на відкриття нових парафій , здійснює таємні відправи , бореться за кожну християнську душу.
У січні 1937 року звертається до ВУЦВК з проханням дозволити йому взяти на себе організацію Української православної церкви. У червні цього ж року його як архієпископа Київського , останнього очільника УАПЦ було заарештовано і ув'язнено . Точних відомостей про його подальшу долю не знав ніхто. Тільки після розвалу Радянського Союзу і проголошення незалежності України стало відомо про подальшу долю Володимира Самборського. Його було звинувачено як учасника керівного центру Української фашистської організації церковників . 16 жовтня 1937 року у 24.00 годині ночі перестало битися полум'яне серце патріота української церкви. Вершиною більшовицької Голгофи була Биківня, де був розстріляний і знайшов вічний спокій вірний син України, архієпископ Володимир Самборський зі своїми побратимами.
Син владики Володимира пішов по стопах свого батька. Серафим Самборський став священиком в 1934 році. Служив на парафії у селі Слобода Кагарлицького району Київської області. Зазнав частих переслідувань з боку радянської влади, як син автокефального єпископа. В 1935 році змушений був під тиском місцевих органів покинути служіння у церкві . Довгий час був безробітним без виборчих прав, працював на різних роботах щоб прогодувати сім*ю . Тільки в лютому 1942 року повернувся до служіння в священному сані і решту свого життя служив Богові , молячись за всіх православних християн і долю багатостраждальної України, перебуваючи на різних парафіях Київської області.
Внук архієпископа Володимира Самборського , Валентин Серафімович Самборський проживає у селі Вороньках Бобровицького району Чернігівської області куди приїхав після закінчення медичного факультету Державного Ужгородського університету у 1964 році.
До сьогоднішнього дня працює терапевтом у Вороньківській дільничній лікарні. Шанована і поважна людина, пише вірші, про село, про життя, несе людям добро і любов як вчить Святе писання. Не раз друкувався в районних газетах Переяслав-Хмельницького, Бобровицького районів. Є головою спілки ветеранів у с. Вороньках. Вирісши у духовній сім*ї ніколи не забував про Бога. В середині 90 років побував у Єрусалимі , у храмі Гробу Господнього. Бував у Вифлиємі у місті де народився Син Божий , помолився у тих святих місцях за дарування Царства Небесного і спокою душі свого батька і дідуся, великих служителів Української церкви.
Ми завжди повинні пам'ятати тих людей які боролися за становлення української церкви , які молилися за свій народ, які відстоювали інтереси всіх православних християн. Саме про них у своїй нагорній проповіді Ісус Христос сказав : «Блаженні вигнані за правду , бо таких є Царство Небесне». Вони борячись за правду уподобилися Христу Господу , який і сам перетерпів велике гоніння за правду. Велику нагороду одержать вони у Бога за свої страждання, що їх вони зазнали за правду.
