Жінка тисячоліття живе в монастирі
18.07.2008, [11:42] // Калейдоскоп-дайджест //
Христина ПАВЛЮК. — "Волинь", 17 липня 2008 року
Третій рік поспіль Представницька рада, до складу якої входять відомі, успішні чоловіки на чолі з народним артистом Олександром Злотником, обирає кращих жінок всіх сфер життя держави у трьох номінаціях: «Видатна особистість країни», «Знакова фігура країни», «Перспектива». Разом з іншими переможницями в другій номінації Наталією Бучинською, Ані Лорак, Валентиною Степовою та Тетяною Нєдєльською на сцену за своєю нагородою піднялася ігуменя жіночого Святогорського Зимненського монастиря матушка Стефана.
— Питати, за що така честь, треба не мене, не я свої заслуги оцінюю, а люди. На церемонії нагородження я представляла Українську православну церкву. Засвідчила, що Церква жива, діюча, процвітаюча, робить багато хороших справ, займається благодійністю. До прикладу — наш монастир. Ми опікуємося дітьми-сиротами, зараз виховуємо 12 дівчаток, десять років підряд щоліта діє оздоровчий табір для дітей з чорнобильської зони, дітей-сиріт, з малозабезпечених сімей. Восьмий рік працює офтальмологічний кабінет. Нещодавно при монастирі відкрили музичну школу для обдарованих малят, чиїм сім'ям бракує матеріального забезпечення. Та й це не наші заслуги — Бог кличе нас спішити робити добро.
— Навіщо спішити, можна робити все розважливо, щоб добрих справ вистачило на довгі роки?
— До добра треба спішити завжди. Ще в Корецькому монастирі ділила келію з старшою монахинею. Невтомна, працьовита, вона вимолила у Матері Божої собі блаженну кончину (боялася, що смертна година її стане для оточуючих тягарем). Вона повчала мене: «У Царство Небесне треба поспішати». Поспішати через діяння справ богоугодних, бо завтра такої можливості можемо й не мати.
— Матушка ігуменя, відмовляючись від мирського жіночого життя, монахиня стає ніби особою безстатевою. Хіба правильно нагороджувати її як жінку?
— У конкурсі брали участь жінки різних професій, різного роду діяльності, служіння. Я — служительниця церкви. Буває й монахині помислами шкодують за тим, що залишили в світі. Бо людина здатна жаліти за тим, що не можна повернути. Але помисли не заборониш, людину ж слід приймати за її вчинками.
— Що зміниться у вашому житті тепер, коли до сану додався титул «Жінки третього тисячоліття»?
— Мені й без нього ніколи не бракувало задумів. На жаль, вони мають співпадати з можливостями. Я не відчуваю обмеження в натхненні чинити добро, робила б його без спочинку, я живу тим, що допомагаю дітям, які позбавлені найпотрібнішого — материнської любові.Та не завжди допоможеш словом, іноді треба матеріально. Пригадую, як прийняла постриг наша найстарша черниця — її прийшли вітати рідні з квітами, цілують, обіймаються. Я зробила їй зауваження, мовляв, вона тепер монахиня, так поводитися не можна, а вона відповідає: «Матушка, а я така щаслива, що обійняла би зараз цілий світ!». Отож, аби можливостей вистачило, я ж в своїй любові готова допомогти всім, доброти й наснаги мені не забракне. Спокою? Як заробимо у Бога милості, то матимемо відпочинок в Царстві Небесному. А зараз володію найбільшим щастям — бачу радісні, щасливі очі дитини.
Дякую Богу за можливість, яку маю, пригріти, нагодувати, виховати, вивчити оте дитя, без мами й тата. Хоч це не наше покликання — виховувати чужих дітей, наше призначення — творити добро.
• http://www.volyn.com.ua/?rub=10&article=0&arch=
