Храми Подолу. Iсторія нетлінної краси
Прадавнім храмом Київської Русі вважається церква святого Іллі. Ця думка базується на уривку із «Повісті минулих літ», датованому 944 р. Існують суперечливі припущення щодо розташування храму. Із тексту літопису видно, що «Ручай», над яким знаходилася церква, був якось пов’язаний з Боричевим узвозом, траса якого проходила по північно- східних схилах Старокиївської (Андріївської) гори. Саме під схилом цієї гори брав свій початок Борисоглібський Ручай, позначений на плані Києва 1695 р. Згідно з оповідками, храм святого Іллі побудовано київськими князями Аскольдом та Діром. Будучи язичниками, вони здійснили похід на Константинополь, намагаючись його захопити. Захищаючись від ворогів, горожани на чолі з імператором і патріархом стали молитись Богу та опустили ризу Божої Матері у море. Літопис розповідає, що після цього зненацька здійнялась буря, що потопила кораблі русів. Побачивши таке диво, київські князі прийняли хрещення та, повернувшись у Київ, збудували церкву святого Іллі. Це сталося ще за півстоліття до прийняття Руссю християнства. Існують думки про те, що хрещення киян в 988 р. було здійснено біля церкви святого Іллі, поблизу води. Адже відповідно до церковних канонів людину після хрещення вводять у храм. А на той час це була єдина православна церква. Фундатором храму вважається київський міщанин Петро Гудима. Його родина протягом довгого часу опікувалася храмом. До нашого часу зберігся портрет сина будівничого храму — Івана Гудими. Як вважає П.Білецький, портрет написано на 100-літній ювілей Івана Гудими для Іллінської церкви. На портреті є напис: «Гудимовым летам кто хочет дождати, Гудимовому житию изволь подражати». Зараз портрет знаходиться в музеї образотворчого мистецтва міста Києва. Відомостей про вигляд первинного храму святого Іллі не збереглося. Відомо лише, що він був дерев’яний. А у 1692 р. на кошти родини Петра Гудими було споруджено кам’яну церкву. В першій половині XVIII ст. була збудована двох’ярусна дзвіниця і встановлені ворота храму в стилі українського бароко, виконані видатним українським зодчим І.Г.Григоровичем-Барським. У 1718 р. церква постраждала від пожежі, а у 1755 була поновлена осавулом Павлом Гудимою. Мабуть, саме тоді до неї було прибудовано теплий приділ Іоана Хрестителя. Значних втрат зазнала церква під час пожежі 1811 р., що охопила весь Поділ. У 1818 р. було облаштовано новий іконостас замість того, що згорів. В першій половині XIX ст. до церкви з півдня і заходу прибудовано невеликі притвори. Таким чином, на цей час припадає завершення формування архітектурного ансамблю церкви.
Після жовтневого перевороту та громадянської війни церква близько півтора десятка років залишалась діючою. В 30-ті роки вона була зачинена і перетворена на склад зерна. В період Вітчизняної війни церква знову стала діючою. І з того часу по сьогоднішній день в храмі проводяться богослужіння. У 1990-х роках відреставровано фасад храму і прилеглих до нього приміщень, зроблено новий іконостас, відкрито недільну церковно-приходську школу та хрещальню.
Цікаву історію має храм Успіння Пресвятої Богородиці, більш відомий як Пирогоща. Лаврентіївський літопис називає фундатором церкви Пирогощи князя Мстислава, сина Володимира Мономаха: «В лето 6639 (1131) Мстислав ходи на Литву и взем полон мног и воротится опять. В то же лето заложи церковь Мстислав святыя Богородице Пирогощюю». Побудова храму була завершена в 1135 р., вже після смерті Мстислава (1133), під час князювання його брата Ярополка. Існують кілька гіпотез походження назви церкви. «Назва «Пирогоща» складається із двох частин: «пиро» і «гоща». «Гоща походить від слова «гость» — купець, а значення слова «пиро» (або «пир») пов’язують з грецьким перекладом слова «пшениця», давньослов’янським «просо», «пшено», давньоруським «пира» — жиро, мука, пиріг і т. д. Подібний аналіз, зроблений К. Гупайлом, приводить до висновку, що церква була побудована, а можливо, належала купцям, які займались торгівлею хлібом. Письмена гетьманів Многогрішного і Самойловича 1670 і 1672 років говорять про права Успенської церкви збирати подать за продаж зерна на території Києва. В письмових джерелах XVI ст. Пирогоща відома під назвою Успенська церква. Ця назва пов’язується зі святом Успіння Божої Матері.
Під час монголо-татарської навали Пирогощую спіткала участь більшості київських храмів. Вона була розорена і довгий час лежала у руїнах. Відновлення церкви відносять до часу князювання у Києві Симона Олельковича. Є задокументовані свідчення про освячення церкви у 1472 році і її ремонт у 1613 р. У 1772 р. храм був відреставрований відомим українським зодчим Григоровичем- Барським, що мешкав поруч із церквою. Є відомості, що батько архітектора служив в Успенській церкві священиком. І син, і батько були поховані на цвинтарі, що знаходився близько від храму. Після пожежі 1811 р. церква досить довго перебувала у занепаді. М.К.Каргер писав, що дослідження церкви на початку 30-х років ХХ ст. дозволили встановити, що її давні частини збереглися у значно більшій мірі ніж вважали дослідники раніше. Але результати цих робіт практично невідомі. Церква неодноразово ремонтувалась та перебудовувалась. При археологічних дослідженнях в давній кладці сліди цих робіт видні в різних місцях.
Храм був популярним місцем погребіння києво-подільської аристократії. Весь його внутрішній простір буквально забитий склепами XVIII— XIX ст., що розміщувалися в 2—3 яруси один над одним. В одному із поховань знайдено намисто із скляних та дерев’яних бус, в іншому — книга в шкіряній палітурці. В багатьох — рештки одягу з нашивними прикрасами. Під час розкопок зібрана велика колекція російських, польських, литовських, шведських та турецьких монет ХV—ХIХ ст. У 1990-х роках було зібрано громадські кошти на реставрацію храму, висувались пропозиції відбудувати його в стилі VII ст. Це викликало деякі суперечки у професійних колах та громаді. Та все ж реконструкція була проведена (1996—1998 рр.). Після цього церкву було освячено метрополитом України Філаретом. Тепер це діючий храм, що належить Українській православній церкві Київського патріархату.
Мабуть, немає киянина, який не знає про існування Десятинної церкви. Саме вона вважалась найвизначнішою спорудою Києва у Х ст. (989— 996 рр.). Її називали головним композиційним центром «города Володимира». По закінченнi будівництва Володимир влаштував великий бенкет: «Створи же праздник велик в той день боярам и старцем градским, и убогим имением много». На утримання церкви князь пожертвував десятку частину своїх прибутків, через що її і назвали Десятинною. Десятинна церква була розкішно прикрашена: стіни розписані фресками, мозаїкою, кольоровими полив’яними плитками викладена підлога. Для оздоблення церкви використовувався мармур (колони, капітелі тощо). В одному із літописів вона названа «мраморяною». Навколо церкви здіймалися князівські палаци, залишки яких виявлено на захід та південь від храму. Вони теж були прикрашені полив’яними плитками, фресковим розписом. У грудні 1240 р. Десятинна церква стала останнім оплотом киян. Тут зібралися захисники міста, оточені полчищами ханської орди. Як повідомляє літопис, церква рухнула, не витримавши ваги величезної кількості людей, які зібрались там.
Продовження
