Релігійна свобода в Україні

RISU / Релігійна свобода в Україні / Ресурси / Бібліотека / Стан релігійної свободи і рівня толерантності в регіонах України:

Стан релігійної свободи і рівня толерантності в регіонах України

(за результатами опитування) *

  Релігійна панорама, №8-9, 2004 рік 

Протягом березня-серпня 2004 року в трьох регіонах Україні – Схід, Захід, Крим — проводилися моніторингові опитування шляхом анкетування серед населення й експертів щодо стану релігійної толерантності в місцях проживання респондентів. Мета опитування – дослідити міру поінформованості суспільства щодо ситуації, яка складається в сфері міжконфесійних відносин, зокрема випадків дискримінації на релігійному ґрунті, характеру відносин між релігійними спільнотами та між церквами і державою, з'ясувати, як оцінюють люди динаміку державно-церковних і міжконфесійних проблем тощо. Опрацьований матеріал дає можливість зробити попередні висновки, хоча для повноти картини є необхідність продовжити почате дослідження, удосконалюючи та універсалізуючи методику його проведення.

Більшість опитаних — чи це прості громадяни (віруючі або невіруючі), чи експерти — зустрічалися із випадками дискримінації на релігійному ґрунті. Про це красномовно свідчать результати опитування. Так, в Західному регіоні наявність релігійних дискримінацій визнало 79% опитаних, а в Східному – 85%. Правда, в Криму таких тільки 29%, тобто третина опитаних. Така відповідь може навести на думку, що в сфері міжрелігійних відносин Крим – найбільш спокійна частина України. Однак відомо, що це далеко не так. Незнання про випадки дискримінації ще не говорить про відсутність самих таких випадків. Та одна справа, коли про це заявляють представники загальної маси мешканців регіону, і зовсім інша, коли про це говорять експерти. Тим не менш, відповідно до результатів опитування, 21% експертів західного регіону, який вважається найбільш конфліктногенним в релігійному плані, стверджують, що з випадками дискримінації за релігійною ознакою не зустрічалися. Хоча малоймовірно, щоб люди, які живуть на Заході України, нічого не чули і не знали про протистояння греко-католиків і православних, про складність відносин між різними гілками православ'я, про нетолерантне ставлення до деяких протестантських напрямків та ін.

Прагнучи з'ясувати, в яких конкретних формах виявляється релігійна дискримінація, респондентів просили навести реальні факти відмови віруючим у праві на вихідні дні, які в тій чи іншій релігійній традиції присвячується Богослужінню. Як показали відповіді, виявилося надто мало тих, хто міг би пригадати якийсь конкретний приклад дискримінації за релігійною ознакою, зокрема за таким явним показником дискримінації, як перешкоджання у святкуванні шаббата, суботи, неділі чи якихось релігійних свят. Схід і Крим слабо інформовані, на відміну від Заходу, в таких питаннях. Тут маємо відповідно 80% і 79% опитаних, які навіть не знають, що можуть бути відмови у наданні вихідного дня для Богослужіння чи святкування. Захід, де палітра релігійних течій не така колоритна, як в інших регіонах країни, проте багатолітня присутність поруч таких традицій, як іудаїзм чи протестантизм, не говорячи вже про католицизм, просвітила колись суцільно православне або греко-католицьке середовище щодо особливостей релігійного річного, місячного чи тижневого календаря. Сама по собі цифра в 47% тих західняків, хто зустрічався із відмовою у наданні нетрадиційного для регіону і домінуючої конфесії вихідного дня для Богослужіння, вже говорить про високу інформованість населення, але з іншого — і про факти дискримінації за релігійною ознакою, факти тиску релігійної більшості на владу, заангажованості самої влади, яка не дотримується Закону про свободу совісті і релігійні організації і нерівно ставиться до інорелігійних традицій.

Схожими виявилися відповіді респондентів щодо відомих фактів безпідставної відмови в реєстрації статутів релігійних організацій. 95% опитаних на Сході і 89% опитаних в Криму навіть не чули про таке. Захід продемонстрував більшу обізнаність з цією пролемою – сорока двом відсоткам (42%) опитаних відомі такі факти, і, певно, тому, що тут таких випадків значно більше. Можна припустити, що влада на Сході і в Криму більше дотримується закону, а на Заході постійно порушує його, якщо безпідставно відмовляє релігійним громадам у реєстрації їх статутів. На жаль, відповіді не конкретизуються наведенням якихось прикладів, то ж і виникає деяке непорозуміння. З таким же успіхом, владу на Заході можна наділити більшою відповідальністю за якістю і кількістю оформлених статутів, на відміну, скажімо, від Сходу і Криму, владі яких байдуже, хто і що реєструє.

Оцінку діям влади в релігійному питанні продовжила реакція респондентів на факти протегування з боку влади Церкві більшості в регіоні всупереч інтересам інших релігійних течій. Майже однакова кількість опитаних як на Сході, так і на Заході (відповідно 65 і 63 відсотки) знають про такі випадки. Крим знову підтвердив чи то високого рівня законність місцевої влади, а тому відсутність фактів протегування УПЦ МП, яка, по суті, на півострові стала державною, чи то малу обізнаність респондентів з цього питання. Лише п'ята частина опитаних засвідчила, що знайома із фактами, коли на шкоду іншим релігіям влада підтримує тільки якусь одну.

Сформульоване питання про обізнаність респондентів із фактами ненадання ділянок для будівництва культових споруд, відмови у наданні оренди релігійним спільнотам приміщень мало на меті з'ясувати ступінь забезпеченості релігійних громад площами для культової діяльності. Відповіді підтвердили, що й досі позитивно не розв'язана ця проблема. В Криму 27%, на Сході 35%, а на Заході 63% опитаних знайомі з нею. Така різниця у цифрах пояснюється тим, що інтенсивність релігійного життя на Заході значно вища, тому й потреба у культових спорудах тут більша, хоч визнаємо, що Захід завжди був насичений релігійними приміщеннями, а отже краще задовольняв потребу в них віруючих. На Заході проблема з богослужбовими площами полягає не в їх відсутності, як в інших регіонах, а в додатковому будівництві через поділи церков за різними юрисдикціями, через відновлення діяльності заборонених в сві й час церков, майно і приміщення яких було або одержавлено (націоналізовано), або віддано іншим церквам. В це, вимагає збільшення кількості молитовних споруд у стільки разів, на скільки церков чи самостійних напрямків поділилася та чи інша конфесія, на скільки громад зросла та чи інша течія. Крім того, практика почергового богослужіння, яка була вимушеним заходом на Заході з метою кращого задоволення релігійних потреб віруючих, лише тимчасово і частково зняла напругу у міжконфесійних відносинах. Кожна громада прагне мати свій храм, будинок для молитви чи здійснення релігійних служб. Враховуючи те, що земельні і матеріальні ресурси Заходу України вже вичерпалися, то вирішення питання надання землі для будівництва храму чи молитовного будинку, самого будівництва культового приміщення або оренди під ці цілі будь-якого іншого потребує більше часу.

Міжконфесійні відносини в Україні характеризуються ще випадками втручання однієї релігійної спільноти (конфесії чи церкви) у справи іншої. Частіше всього це відбувається в рамках християнства, а особливо Православ'я. Про це, як показують результати опитування, добре відомо респондентам, особливо тим, хто живе в Західному регіоні. 74% мешканців Галичини, 26% кримчан і 25% мешканців Донеччини заявили, що знають про такі факти. Незнання останніх (наприклад, 75% респондентів зі Сходу) ще не говорить про те, що таких втручань немає. Тут знову таки зустрічаємося із своєрідним парадоксом: факт є, але про нього нічого не знає переважна більшість людей, або факту немає, що й засвідчує думка переважної більшості людей.

Треба визнати, що інформованість суспільства щодо релігійного життя та його колізій незадовільна, а це залежить від стану інформування громадськості. Незважаючи на таку масу релігійних часописів (323, за даними на 01.01.2004), світських видань, які тематично близькі до висвітлення проблем релігійної свободи, більшість ЗМІ (як друкованих чи електронних, та і радіо чи ТБ) майже не інформують про згадані факти міжконфесійних відносин через загальну незацікавленість цією сферою суспільних відносин, через брак достовірної інформації та достатньої кількості професіоналів-журналістів, які б фахово подавали відповідні матеріали. Поодинокими виключеннями можна вважати газети “Дзеркало тижня”, “День”, “Україна молода”, “Арка”, “Експрес”, журнали “Релігійна панорама”, “Людина і світ”, “Кореспондент”, “Віче”, інформаційний інтернет-сайт “РІСУ”, які не належать до всенародних, масових, доступних, всюди поширених.

В будь-якому випадку, ситуація в релігійній сфері в Україні не така вже й спокійна, яку б хотілося бачити нашим громадянам – віруючим і невіруючим, а також державі. Результати опитування довели, що зіткнення на релігійному ґрунті в Україні існують. І про це відомо 74% мешканцям Західних, 38% — Південних й 30% — Східних регіонів. Опитальник дав можливість з'ясувати причини протистоянь і зіткнень, серед яких респонденти назвали такі (авторство формулювань збережено): втручання в діяльність або критика представниками різних церков одна одну, зокрема критичні висловлювання УПЦ МП щодо інших конфесій і церков та її шовіністична позиція; намагання УПЦ МП захопити своїм впливом масову свідомість, ЗМІ та лобіювання цією Церквою своїх інтересів в органах влади; нетолерантність в суспільстві і серед віруючих; розкол в Православ'ї та протистояння між УПЦ МП й УПЦ КП; конфлікт між православними і католиками із-за володіння храмами; відмінне тлумачення Святого Письма різними церквами; недостатня християнська свідомість і необізнаність із Святим Письмом; відсутність чіткої об'єктивної громадської думки і позиції суспільства щодо міжцерковних протистоянь; недостатність знань про причини релігійних відмінностей; фанатизм віруючих; матеріальні, зокрема майнові, проблеми.

Як видно із наведених респондентами причин, їх можна об'єднати у декілька груп: ті, які мають матеріальну основу (майнові); ті, які пов'язані із низьким рівнем розвитку суспільної свідомості (незнання, неусвідомлення цінності мирного співжиття, відсутність навичок в суспільстві толерантного ставлення до іновіруючих); ті, які мають політичне (поведінка певної церкви в суспільстві, розуміння церквою мети своєї присутності в світі) і суто релігійне (низький рівень християнської релігійності, незнання основ віри) забарвлення. На перший план, як бачимо, висунулися проблеми свідомості – індивідуальної, спільнотної і суспільної стосовно релігійних протистоянь, самої присутності Церкви в світі, недостатнє взаєморозуміння між віруючими навіть всередині християнства щодо основних буттєвих проблем. Відтак, з метою толеризації міжконфесійних і міжцерковних відносин головним постає не так пошук взаєморозуміння із невіруючими чи державою, скільки між самими віруючими.

Порівнюючи дані щодо знання про наявність зіткнень на релігійному ґрунті серед мешканців різних регіонів України (74%, 38% і 30%), відзначимо невеликий відсоток обізнаних серед тих, хто представляє Схід і Південь України. Чи можна розцінювати ці дані як показник спокою і толерантності в релігійному житті цих регіонів? Як тоді ці відсотки корелюються із даними про немалу кількість тих, хто знає про дискримінацію на релігійному ґрунті? Складається враження, що у тих, кого опитували в Криму чи на Сході, якесь загальне і розмите уявлення про дискримінацію, не конкретизоване ні реальними фактами, ні власним досвідом. Хіба вони (або ті, хто поруч з ними і яких вони оцінюють) не знають, що можна протестувати проти переслідувань на релігійному ґрунті, що свої релігійні інтереси можна захищати, навіть в судовому порядку? Про випадки судового вирішення питань, що виникають на релігійному ґрунті, знає 58% опитаних на Заході у порівнянні із 10% східняків або 7% кримчан. Заявивши про те, що респонденту відомі випадки звернення релігійних організацій до суду, жодний на Сході чи в Криму не зумів навести якогось конкретного прикладу, на відміну від Західного регіону, де обізнаність в цих питаннях значно вища. Тут 74% населення знає (і не тільки з книжок, але із власної практики) про міжцерковні зіткнення, про складності в релігійному житті, про можливість протистояти один одному не тільки фізично, відбираючи храми, але й проти влади, судячись то з тими, то з тими. Серед випадків звернень до суду наводилися такі: повернення храмів, які належали іншій релігійній громаді, незадоволення вимоги церкви у наданні їй приміщення тощо. Певно, на Заході правосвідомість у людей значно вища від інших регіонів України, в т.ч. й у віруючих, оскільки вони звертаються до суду і в судовому порядку прагнуть відстоювати свої права. Частіше всього релігійні організації мають своїх юристів, які стоять на сторожі їх інтересів. Але якщо існує потреба захищати свій релігійний інтерес, то це означає, що він частіше нехтується?

Але показовим тут є інше. Виявивши факти звернення релігійних організацій до суду, організатори опитування вирішили з'ясувати ефективність цих звернень. Серед тих, кому відомі такі випадки (10% на Сході і 58% на Заході), 75% на Сході і 5% на Заході повідомили про позитивний результат судового процесу. Приведений показник (75%) не має непокоїти тих, хто не вірить у справедливість українських судів. Реальна позитивність процесів, виходячи з 10% бар'єру тих, хто про них згадав, на загальну кількість тих, хто брав участь в опитуванні, складає відповідно незначну частку — лише 7,5%. Непокоїти має інше, що все таки результати судових процесів – чи позитивні, чи ж негативні – в переважній більшості невідомі ні експертам, ні пересічним громадянам. Жодний із кримчан не знає позитивного судового рішення, а 87% кримчан заявили про те, що їм взагалі невідомі наслідки таких процесів і 13% просто не дали відповідь, певно, не знаючи про що йде мова. Одна із важливих характеристик влади, в т.ч. судової, — публічність, як бачимо, відсутня в практиці релігійного життя.

Учасників опитування попросили окреслити характер відносин між релігійними спільнотами, які діють на території регіону. І виявилося, що за шкалою, яка була запропонована – добрі, нейтральні, проблемні – лише 25% зі Сходу, 16% з Півдня і 15% із Заходу заявили про добрі відносини між релігійними організаціями. Від 35 до 50 % (залежно від регіону) вважають їх нейтральними і біля 40% по всіх регіонах – проблемними.

В анкеті було ще одне запитання, яке мало б з'ясувати не тільки характер, але й стан міжрелігійних відносин в Україні. Якщо характер розкривають, зумовлюють причини протистояння, то стан – рівень загостреності останнього. Відповідаючи на це запитання , респонденти оцінили стан відносин у них як нормальний – 48% (Схід) і 32% (Захід) і як проблемний – 52% (Схід) і 68% (Захід).

В будь-якому випадку, ці відносини ще далекі від ідеальних, якщо оцінку “проблемні” і в одному і другому випадку засвідчують від 40 (найнижчий) до 68 (найвищий) відсотків опитаних. Серед проблем, які визначили опитані і які, на їх думку, заважають нормальним відносинам між суб'єктами релігійного життя, названі: відсутність єдності серед християн; відсутність єдності серед ієрархів християнських церков; монополізація ЗМІ Українською православною церквою Московського Патріархату; нетолерантність в суспільстві; неповага до авторитету Біблії; відсутність дієвого, а не показного діалогу серед представників різних конфесій або пряма протидія йому; нестача спільних соціальних проектів, взаємного знайомства, лояльності і поваги у взаєминах; недостатня толерантність на рівні місцевих громад; невміння знаходити консенсус, згоду; надмірна амбіційність лідерів окремих церков; перевага політичних і економічних чинників над суто релігійними, духовними і культурними; конфесійна упередженість; намагання отримати переваги перед іншими релігійними організаціями та ін.

Зазначивши нестачу спільних соціальних проектів як одну із причин відсутності добрих відносин, цікаво було дізнатися думку про перешкоджання релігійним організаціям при їх здійсненні. Враховуючи популярність таких програм в суспільстві, отримані такі дані:

Як бачимо, є розбіжності між регіонами у відповідях на запитання, інколи значні. На жаль, ми не отримали роз'яснень респондентами своїх “так” чи “ні”. Цікаво було б довідатися, хто і кому заважає в регіонах допомагати бідним, бездомним, дітям-сиротам, ув'язненим? чому не дають церквам здійснювати соціальні програми на Сході? Чому Захід, де тривалий час діють добре відомі своєю соціальною спрямованістю католицькі і протестантські програми, також свідчить про перешкоди в цій сфері? 87% відсотків тих, хто представляв Крим і кому не відомі такі перешкоди, з одного боку, можуть свідчити про відсутність будь-якої діяльності, а з іншого — про надмірну й успішну активність Церкви у здійсненні соціальних програм в Криму. Чи це відповідає дійсності?

Не менш контроверсійними виявилися відповіді щодо присутності церкви в школі. І хоч співвідношення між тими, хто знає і хто не знає про проблеми в цій сфері, прямо протилежні за регіонами (відповідно 16 і 84 відсотки в Криму, 40 і 60 відсотків на Сході і 68 і 32 відсотки на Заході), цифри ці є свідченням складності процесу введення курсу християнської етики або будь-якої іншої, релігійного спрямування дисципліни в навчальні плани школи. Власне, питання не з'ясувало, чи респонденти “за” чи “проти” релігійної освіти в системі державних шкіл. Воно тільки прагнуло виявити напругу, яка навколо цієї проблеми існує. Але те, що українське суспільство щось чуло і демонструє різне сприйняття меж і характеру присутності Церкви в школі – це вже добре. Напевно, в різних регіонах цей характер і межі будуть різними. Захід, як відомо, на 97% підтримує введення християнської етики, тому, напевно, ці 68% виявляють кількість тих, які знайомі із незадоволеним станом впровадження релігії в школі. І це не тільки на Галичині, де цей процес розпочався в вигляді експерименту, який триває вже досить довго, але так і не набув конституційного обґрунтування. Допоки не будуть внесені і прийняті зміни до Конституції та Закону, які по-новому регламентуватимуть відносини між державою і Церквою, Церквою і школою, доти введення християнської етики буде існувати як експеримент і доти будуть незадоволені від її невведення.

Щодо Криму чи Сходу, які не попали в експериментальну зону, то важко сказати, про що свідчать показники в 16% і 40%. Бажано було б уточнити зміст відповідей респондентів додатковими відкритими питаннями та одержати на них відповіді, які дали б можливість наповнити ці цифри реальним значенням. Ясності тут не вносять навіть відповіді на наступне питання: Чи зустрічалися Ви з випадками примусової участі дітей в уроках релігії? Схід дає 0%, Крим – 15%, а ось Захід – аж 47%. І знову постає питання: про що це говорить? Про те, що на Сході зовсім немає уроків з релігії, тому немає й примусу? Чи уроки є, а примусу немає, всі задовольняють свої потреби в релігійному навчанні, але на яких умовах – чи це факультатив, чи поза школою, чи як?

Так само і з Заходом не все з'ясовано. 47 відсоткам опитаних відомі конфлікти через примусове навчання релігії. Але така кількість обізнаних в конфлікті зовсім не пропорційна кількості самих конфліктів. Хіба не може якийсь одиничний факт (наприклад, про одного єдиного школяра-баптиста в одній єдиній школі всієї Галичини, який відмовився відвідувати християнську етику, бо її викладає або православний священик, або греко-католицька монашка) стати широко відомим завдяки пресі, яка повідомила про цей випадок і узагальнила його аж до типового для всього регіону. Але разом з тим 53% опитаних на Заході заявили, що про примус в релігійному навчанні не знають. Визначаючи високий рівень проблемності у відносинах між різними конфесіями, респонденти виявилися майже одностайними в оцінці стану відносин між релігійними організаціями та державними органами влади. Традиційно високий відсоток тих, які оцінили цей стан як нормальний, проживають в Криму і на Сході – відповідно 82 і 70 відсотків. Але й Захід, такий обізнаний і критичний, вважає, що державно-церковні відносини характеризуються скоріше як не-проблемні, ніж проблемні (63% проти 37%). Серед проблем, які все ж існують в цій сфері, респонденти виділили такі: необізнаність органів влади з цього питання; активне домінування УПЦ МП в суспільстві через органи влади та ЗМІ; відкрита дискримінація Церквою Московської юрисдикції віруючих інших конфесій; відсутність серед представників органів влади таких фахівців, які повинні проводити виважену державну політику в сфері релігійного життя, виявляти однакове ставлення до релігійних організацій різних конфесій; орієнтація органів влади в своїй політиці та діях винятково на УПЦ МП; відсутність бажання у держави в діалозі з іншими релігійними організаціями окрім УПЦ МП; використання релігійного іміджу не за призначенням; невизначеності у формах відносин між Церквою і державою; зволікання владою повернення храмів і монастирів їх колишнім власникам; невирішеність питання власності прицерковної землі; незацікавленість держави і відсутність фінансової підтримки органами влади соціальних програм релігійних організацій; певна конфесійна заангажованість влади на місцях, а отже й відсутність толерантного рівного відношення влади до представників різних релігій; безпідставна упередженість влади щодо нових нетрадиційних релігійних течій.

Саме завдяки активній позиції центральних державних органів влади, які концептуально і практично виступають проти конфліктів на релігійному ґрунті, всяк прагне звести їх до мінімуму, більшість респондентів вважають, що кількість конфліктів на релігійному ґрунті за останні роки все ж зменшилася. Так відповіли 70% східняків, 68% західняків. Цифра, яка отримана з Криму (18%), на нашу думку, є абсолютно випадковою. Настоюючи на тому, що кількість конфліктів зростає (34% опитаних тут) або ж залишається на тому ж самому рівні, як і колись (44%), кримчани самі собі суперечать, оскільки зростання конфліктів означало б збільшення дискримінації за релігійною ознакою, зростання проблемності в міжрелігійних відносинах, втручання однієї спільноти в справи інших і т.п., що в їхніх відповідях представлено найнижчими по Україні показниками (29, 34, 26 відсотків). Тому такий спад притаманного кримчанам оптимізму стосовно релігійної сфери, демонстрований в попередніх відповідях на питаннях, свідчить про дивовижний хаос в їхніх головах з цього питання, виявляє їх необізнаність, а подеколи й наївність. Є підстави довіряти скоріше іншим регіонам, які хоч і вирізняються кількісно, але мають спільну тенденцію в своїх оцінках релігійного життя. Так, те, що кількість конфліктів на релігійному ґрунті зросла, вважає 15% опитаних на Сході і 10% опитаних на Заході, що зменшилась – відповідно 70% і 68% і що залишилась на тому ж рівні – відповідно 15% і 22%. Оптимістичніше виглядають результати щодо змін характеру відносин між головними суб'єктами релігійного життя в Україні за останні роки. Кількість тих, які вважають, що ці відносини покращилися або принаймні залишилася на тому рівні, складає більшість – 100% (відповідно 58% і 42%) опитаних на Сході і 90% (відповідно 37% і 53%) опитаних на Заході. Серед західних мешканців все таки є 10% надто критично налаштованих щодо позитивних змін в міжконфесійних відносинах, але загальна тенденція до мінімізації проблемності в цій сфері очевидна.

Підсумковими можна вважати оцінки респондентами стану релігійної свободи в Україні на сьогодні. Як “нормальний” і відповідно як “проблемний” його визначили 57% і 43% східняків, 63% і 32% західняків, 83% і 13% кримчан. Проблемність в цій сфері була окреслена положеннями, які багато в чому збігалися із причинами міжконфесійного конфлікту, проблемами в міжрелігійному спілкуванні і державно-церковних відносинах: домінування віруючих та ієрархів Української православної церкви Московського Патріархату та їх активне лобіювання своїх інтересів через ЗМІ, органи влади та масову свідомість; .невирішена проблема стосовно можливості викладання курсів з християнської етики в школах України; небажання або невірна політика стосовно надання ефірного часу для релігійних організацій за винятком УПЦ МП; слабка інформованість населення щодо стану релігійної свободи; небагато уваги ЗМІ (лише спкцвидання); політизованість релігійних відносин; брак свяченичих кадрів;брак церковних приміщень; брак взаємопорозуміння і любові; низький рівень релігійної освіченості всіх верств; криза офіційного православ'я; релігійна нетерпимість; розвиток релігійних організацій за рахунок нищення нерелігійних культурно-духовних осередків; протегування з боку держави одній релігійній групі; регіональні преференції.

Як бачимо, українське суспільство не вільне від проблем в сфері міжконфесійних відносин, від дискримінацій за релігійною ознакою, про що відомо населенню України. Але ступінь поінформованості суспільства і рівень обізнаності його членів є недостатніми, особливо на Півдні країни. Як показали результати опитування, саме це є сновною причиною зниження рівня толерантності в українському соціумі і “середній”, як визначив один рееспондент, рівень свобод в релігійній сфері. І хоча по регіонах демонструються неоднозначні оцінки стану міжрелігійних відносин в Україні, зміни в державно-церковній сфері, успіхи міжконфесійного діалогу, ситуація із релігійною свободою в Україні вимагають постійної уваги і подальшої роботи над утвердженням толерантності в суспільстві.