RISU / Релігійна свобода в Україні / Аналіз і коментарі / Звіт по проекту за 2005 рік:

Звіт по проекту за 2005 рік

Релігійно-інформаційна служба України ©
Проект „Права людини в Україні — 2005”

Моніторинг релігійної свободи в Україні:

особливий огляд на майнові питання

Автори:

Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ, керівник проекту
Леся КОВАЛЕНКО, головний експерт проекту

Львів — 2005-2006

ЗМІСТ

^Вступ

І. Стан дотримання основних умов релігійної свободи

ІІ. Особлива увага проекту — земельно-майнові питання

Висновки та пропозиції

^{Final report on completion of the Project “Monitoring of Freedom of Religion in Ukraine in 2005, with an Accent on Property Issues”}

Вступ

Ініціатором та виконавцем проекту «Моніторинг релігійної свободи в Україні з особливим оглядом на майнові питання» є Релігійно-інформаційна служба України (РІСУ). РІСУ – це інформаційно-довідковий веб-портал, покликаний висвітлювати різноманітні аспекти релігійного життя в Україні та українських Церков та релігійних організацій у світі. РІСУ є проектом Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету. Працюючи 5 років з інформацією у сфері релігійних відносин, працівники РІСУ мали нагоду неодноразово переконатися, що релігійна свобода та права, – як особи, так і релігійних груп — що з неї виникають, не завжди чітко захищені у пострадянській Україні. У червні 2005 року Український католицький університет підписав з Фондом сприяння демократії посольства США в Україні договір про виконання у рамках програми “Права людини — 2005” даного проекту.

Не зважаючи на те, що українське законодавство у сфері релігійної свободи та прав, що з неї виникають, вважається одним з найбільш ліберальних у Європі, велика кількість питань залишається без вирішення. Стосується це як законодавчого рівня, так і проблем з дотриманням чинних законів. Останнє має місце як зі сторони органів державної влади, так і зі сторони релігійних організацій, інших організацій та окремих осіб. Зокрема йдеться про звужений обсяг релігійних прав, дискримінацію на релігійному ґрунті, регіональне маніпулювання нормами чинного законодавства.

1. Методологічні зауваження

Мета даного проекту – представити стан дотримання основних умов, що забезпечують реалізацію особою, чи групою осіб релігійної свободи та прав, що з неї виникають у період з червня 2005 по січень 2006 року. Зважаючи на те, що веб-портал РІСУ в середньому відвідує понад 2 тис. осіб щодня (беручи до уваги всі мовні версії сайту і станом на червень 2005 р.) моніторинг привернув увагу до комплексу проблем, пов'язаних з одним з фундаментальних прав людини, та цим самим сприяє їх вирішенню.

Однією з найважчих для розв'язання на сьогоднішній день вважається проблема майнових прав релігійних організацій, тобто питання можливої реституції конфіскованого за радянської влади майна, надання земельних ділянок для будівництва храмів, дотацій для соціально-зорієнтованих проектів. Вона ж залишається постійним фактором генерування конфліктів. Саме тому, у рамках даного проекту особлива увага зверталася на проблеми (та способи їх вирішення) у сфері майнові прав релігійних організацій.

Основне завдання проекту полягало у зборі та аналізі (1) норм чинного українського законодавства та проектів змін та доповнень до нього, (2) фактів виконання (чи порушення) окремих норм стосовно релігійних прав, (3) діяльності органів державної влади та (4) оцінок експертів та представників релігійних організацій.

Додатково, завданням проекту було інформування окремих осіб та релігійні організації про їхні права, систематичне відслідковування та оприлюднення їх порушень.

Для цього зокрема в рамках виконання даного проекту створено додатковий веб-сайт: «Релігійна свобода в Україні» за адресою: www.risu.org.ua/freedom . Матеріал на сайті групується у наступні розділи: 1) новини у релігійній сфері та дайджест ЗМІ на тему порушення релігійних прав, майнових та інших конфліктів; 2) аналітика і коментарі фахівців; 3) ресурси, тобто статистика релігійних організацій, вибрані норми міжнародного та українського законодавства щодо релігійної свободи; 4) інформація про проект. Завдяки зручному інтерфейсу та фаховому наповненню цей сайт користується постійною зацікавленістю (20-30 осіб щодня), особливо серед релігієзнавців, правників, політиків. Крім того, за період роботи над проектом, також значно зросла кількість відвідувачів сайту РІСУ (www.risu.org.ua) (від 2000 до 3000-3500 осіб щоденно).

Моніторинг охоплював регіональні та центральні, світські та релігійних ЗМІ, як в мережі Інтернет, так і друковані версії (загальним числом понад 100 видань), а також веб-сайти центральних та місцевих органів державної влади. На волонтерських засадах цю роботу допомагали виконувати студенти УКУ.

Для збору інформації було складено та розповсюджено три типи анкет (зразки у додатку) із запитаннями до: (1) представників релігійних організацій (всього понад 100 адресатів); (2) експертів у сфері релігієзнавства та права; (3) держслужбовців, у обов'язки яких входить виконання віросповідного законодавства.

Питання групувалися у кілька блоків, що стосувалися: (1) загальних питань (визначення релігійної свободи, її меж тощо); (2) законодавчих проблем; (3) стану державно-конфесійних відносин; (4) міжконфесійних відносин та толерантності; (5) питань освіти та суспільної діяльності релігійних організацій. Відповіді розміщуються на сайті у порядку надходження.

Значна частина інформації була отримана від кореспондентів РІСУ у регіонах (Херсоні, Одесі, Харкові, Києві, Чернігові, Чернівцях і Донецьку), волонтерів з релігійних та громадських організацій, а також представників різного рівня органів державної влади.

У рамках проекту було організовано зустріч-семінар з експертами з тематики релігійної свободи, налагоджено співпрацю з рядом інституцій, які працюють у даній сфері, зокрема з Відділом релігієзнавства Інституту філософії НАН України, Українською асоціацією релігійної свободи, Центром релігійної інформації і свободи, Інститутом релігійної свободи.

Проект здійснювався на засадах неупередженості, прозорості та конфесійної незаангажованості. З метою забезпечити дотримання визначених принципів було створено Раду експертів проекту, до якої увійшли фахівці з різними світоглядними та релігійними переконаннями з різних регіонів України.

На завершальному етапі дослідження, було проведено кілька презентацій проекту, зокрема, на конференції про стан міжконфесійних і державно-конфесійних відносин в Україні, яку організовував Державний департамент у справах релігій (грудень, 2005).

Звіт по проекту побудований на аналізі та синтезі чинного стану законодавства у релігійній сфері, отриманого фактажу, а також міркуваннях опитаних осіб, в першу чергу експертів проекту.

Над проектом працювали:

— Тарас Антошевський — директор РІСУ, керівник проекту, відповідав за збір та аналіз інформації, контакти з експертами, представниками релігійних організацій та державних органів, здійснював редагування сайту;

— Ліля Ковалик-Васюта — спеціаліст з моніторингу, проводила збір та опрацювання інформації, розміщення її на веб-сайті;

— Леся Коваленко — доктор права, заступник директора Інституту релігії та суспільства УКУ, експерт з правових питань проекту, проводила аналіз зібраного матеріалу та законодавчих актів по темі проекту;

— Мирослав Маринович — директор Інституту релігії та суспільства УКУ, експерт проекту, надавав консультації із правозахисних питань;

— Олег Кузьо — розробив веб-сайт та здійснював його адміністрування.

Особливу підтримку у виконанні проекту надавав Інститут релігійної свободи на чолі з Олександром Зайцем.

2. Історичні передумови

Актуальний стан релігійної свободи в Україні стисло пов'язаний з історичним минулим українських земель, особливо з недавніми часами атеїстичної радянської імперії. Релігія завжди відігравала вагому роль у житті українського народу, впливала на формування його ідентичності, культури та суспільні відносини.

За часів князя Володимира Великого (980-1015) християнство стало офіційною релігією Київської Русі та релігією більшості її мешканців. В ті часи на українських землях також мешкали носії інших вірувань: вірмени-григоріани, юдеї, мусульмани, караїми та інші, які переселялися сюди з тих територій, де вони зазнавали переслідувань на національно-релігійному ґрунті. У ХVІ ст., коли українські землі входили до Польсько-Литовської держави, тут вільно поширювалися різні напрямки протестантизму. Постанови варшавських сеймів 1555 і 1570 рр. проголошували: «Вільно кожному вірити відповідно до свого сумління». В той час, коли в Західній Європі тривали війни на релігійному ґрунті, Варшавська конфедерація 1573 р проголосила: «Обіцяємо собі взаємно … на вічні часи, скріплюючи це нашим словом, честю і совістю, що ті з нас, котрі відрізняються за вірою, зберігатимуть між собою мир і не проливатимуть крові через віру й відмінність у Церквах» [1]. Очевидно, потрібно усвідомлювати, що законодавче забезпечення релігійної рівноправності не означало, що така рівність була абсолютом. Провідна верства в той час переважно належала до Католицької Церкви, а простолюдини були в більшості православними. Польська влада сприяла «окатоличенню» православного населення, але, з іншого боку, римо-католицька шляхта нерідко будувала храми для своїх підданих-православних. Поширеною річчю були змішані шлюби. Крім того, потрібно зазначити, що назагал, у той період релігійна свобода стосувалася тільки релігійних спільнот, а не окремих індивідів.

Міжконфесійні відносини на українських землях загострилося через розкол православної Київської митрополії у наслідок Берестейської унії (1596) на дві окремі церковні юрисдикції. Конфлікт поглибився під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648-1654).

На тих українських землях, які відійшли до складу Російської імперії, представники царської влади постійно, часто вульгарно, втручалися у релігійне життя, намагалися взяти його під цілковитий державний контроль, особливо після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії у 1685-1686 рр. У ХVІІІ ст. Православну Церкву в імперії було перетворено на установу на рівні міністерства, яким керували світські чиновники. Вона користувалася цілковитим протекторатом державної влади. Унійну (Греко-Католицьку) Церкву, яка зберігала національні риси і відмовлялася ставати підконтрольною державі, було ліквідовано у кілька етапів. Держава допускала існування інших конфесій, проте виключно за етнічною ознакою як релігійних груп окремих національних меншостей, наприклад, римо-католицизму для поляків, німців, протестантизму для німців, голландців тощо. Але держава не толерувала перехід українського люду з православ'я в інші релігійні течії, насамперед, у нові протестантські Церкви (баптисти, п'ятидесятники).

Краща ситуація зі свободою совісті складалася на західноукраїнських землях, які у 1772-1918 рр. входили до складу Австрійської імперії. Австрійська влада посприяла освітньому піднесенню УГКЦ, урівняла її у правах з РКЦ. Не дивлячись на те, що Церкви перебували під контролем держави, а священнослужителі отримували платню як державні службовці, в Австрійській імперії безперешкодно розвивалися різні релігійні напрямки. В ті часи західноукраїнські землі стали одним із світових центрів розвитку юдейства.

Релігійна свобода гарантувалася у конституційних документах періоду українських державотворчих змагань у 1917-1921 рр. [2]

У перші роки створення Радянського Союзу право на свободу совісті було задеклароване. Але, не зважаючи на те, більшовицька влада активно підривала суспільний вплив Церков та втручалася у їх внутрішні справи, здійснювала експропріацію церковного майна, а в кінцевому етапі – зруйнувала структуру Церков та позбавила релігійні організації юридичного статусу. Державна політика боротьби з релігією та масової атеїзації стала наріжним каменем тоталітарного режиму. У різних формах ця політика проіснувала до падіння СРСР. У деяких сферах, наприклад освітній, її наслідки відчуваються до тепер. Десятки тисяч осіб за свої релігійні переконання потрапили у тюрми, концтабори або були знищені. У 1945-46 рр. було заарештовано весь єпископат УГКЦ та на Львівському псевдо-соборі, організованому органами держбезпеки, приєднано вірних до РПЦ. Поза законом були організації деяких протестантських конфесій та нехристиянських віровизнань. Російська Православна Церква під час Другої світової війни отримала певні пільги, зокрема щодо користування майном. З іншого боку, вона потрапила під цілковитий контроль влади.

Хоч у радянському законодавстві й проголошувалася свобода совісті, але здійснення більшості релігійних прав, таких як: свобода культу, релігійне виховання дітей, поширення своїх переконань тощо — було заборонене. Глава держави М. Хрущов у 1960 р. обіцяв, що у 80-ті рр. радянські люди побачать останнього священнослужителя. Не зважаючи на відверту антирелігійну пропаганду, релігійне життя розвивалося, набуваючи часто прихованих, підпільних форм. Особливістю України того часу було те, що місцеве населення відрізнялося великою релігійністю, про що свідчить те, що в середині 80-их в Україні діяла половина всіх зареєстрованих релігійних організацій СРСР [3].

У кінці 80-тих, у часи «перебудови», під тиском світових лідерів та внутрішніх протестів, які набирали масового характеру, радянське керівництво змушене було визнати неефективність антирелігійної політики. В Україні було відкрито незначну частину храмів, дозволена реєстрація громад УГКЦ та протестантських Церков, відновилася УАПЦ, поширювалися нові для країни релігійні рухи. У 1990 році було прийнято закон СССР Про свободу совісті та релігійні організації , який створював правову базу для відродження активної релігійної діяльності. Органи державної влади – як центральної так і регіональної – однак, продовжувала маніпулювати релігійними організаціями у власних цілях, а більшість релігійних прав залишалася виключно декларативними. Таким чином, напруга на релігійному ґрунті, міжконфесійні конфлікти та релігійна нетерпимість наростали.

З такими проблемами у сфері релігійної свободи зіштовхнулася Україна на початках своєї незалежності та багато з них намагається вирішити до сьогоднішнього дня. «Загальні» проблеми пострадянського суспільства – правовий нігілізм, брак усвідомленої толерантності, бюрократизм влади тощо — відбиваються на стані дотримання релігійної свободи. Без сумніву, Помаранчеві події кінця 2004 р. зрушили суспільну свідомість. Але укорінення розуміння важливості прав людини загалом та релігійної свободи зокрема, цінностей громадянського суспільства, а також створення ефективних правових гарантій її реалізації вимагають подальшої ретельної праці.

[1] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005. С. 197-198.

[2] Конституційні акти України 1917-1920 рр. , Київ 1992.

[3] Єленський В. Релігія і "перебудова" // Людина і світ. 2000. № 11/12. С. 11

продовження

Релігійна свобода в Україні